Ми не стояли на колінах...

Руді вітрила підняла, пливе
Зловіща ніч на Україну.
Та поки серце в нас живе -
Нас не поставиш на коліна.
Безумна мати коси рве,
Зове повішеного сина.
Та поки серце в нас живе -
Нас не поставиш на коліна.
Колись історія назве
Наш час - народженням людини,
Бо поки серце в нас живе -
Ми не стояли на колінах!

1 грудня  1942 р.
Володимир Булаєнко

Цей вірш є важливим для мене тим, що написаний він 1 грудня 1942 р. простим українцем-червоноармійцем, який загинув на війні, але пророчо ствердив: - До поки серце в нас живе/ Ми не стояли на колінах! Симвлдчно, що датовано вірш 1 грудня 1942 р. - через 50 років український народ на всеукраїнському референдумі значною більшістю проголосує за державний сувернітет України, за незалежність!
Я знаю, що всяке порівняння не дає повного уявлення про глобальну подію, але мені здаєть доречним порівнювати події 1939-1955-1991 років на Західній Україні з тим, як зібрали окупанти людей до купи і наказали стати перед ними на коліна, а для примусу до того сказали, що будуть стріляти на рівні грудей над головами тих, хто став на коліна, щоб понищити всіх, хто полишиться стояти. Так от всі повстанці УПА та ОУН і просто люди, що погинули насильницькою смертю у ті страшні часи лихоліття, - були якраз з тих, хто не хотів стати на коліна. Якщо я вільна людина і хочу нею бути - чому я маю ставати на коліна? І навпаки всі, хто зараз каже, як їм добре жилось за советів, це з тих, що призвичаїлись жити на колінах, а тому стати на ноги для них незвично високо і страшно, бо на колінах плазувати безпечніше і як падати, то не заб’єшся... Встати, випростатись на повен зріст людині не так просто, тому я не дуже звинувачую таких людей, але дуже вірю, що їх діти, народженні у часі вільного вибору йти на повен зріст чи рачкувати, оберуть жити випроставшись!
Богдан Гордасевич