Український таємний університет у Львові

В 1772 році Австрія захопила Галичину. Аби продемонструвати свою лояльність до нової колонії, Йосиф II в 1784 році заснував у Львові університет, який призначався для задоволення культурних потреб населення Східної Галичини, передусім для українців. Але в 1805 році університет цей було ліквідовано і на його місці засновано ліцей.
У серпні 1817 року новий австрійський цісар Франц І відновив львівський університет, і з того часу аж до 1918 року він носив його ім'я — університет Франца І. В університеті викладання проводилося німецькою мовою. Серед професорсько-викладацького складу переважали німці і поляки, українців було обмаль.
В 30-40-х роках XIX ст. починається відродження українського народу в Галичині, а бурхливий 1848 рік виводить його на політичну арену. Створюються культурно-освітні організації, які вимагають навчання рідною українською мовою не тільки в початкових і середніх, але й у вищій школі. З такими вимогами уряд у принципі погодився, але все впиралося у відсутність кадрів.
У грудні 1849 року в Львівському університеті на філософському відділі було створено кафедру української мови та літератури. Рік перед тим таку кафедру було створено на теологічному, а в 1862 році — дві кафедри на юридичному відділах. Однак це не подобалося галицьким полякам. Вони старалися не допустити, аби поневолений колись ними народ мав свій університет і творив власну культуру. Вдавали з себе великих австрофілів і вміло впливали на австрійський уряд. Українців звинувачували в русофільстві, котрі нібито сплять і думають, як відокремитися від Австрії.
Ціною такої політики поляки зміцнювали свої позиції в Галичині. Вони намагалися зробити університет чисто польським. У 1866 році на їх вимогу було-таки відкрито три польські кафедри права. І цього було їм замало: вони хотіли повністю полонізувати всі українські кафедри. На щастя, це їм не вдалося. В 1871 році з'явилося цісарське розпорядження, яке дозволяло запрошувати до університетської праці осіб, які можуть викладати польською та українською мовами. Міністерство освіти з цього приводу роз'яснило, що йдеться про те, аби обом крайовим мовам в університеті надати вільний простір. Цим розпорядженням забезпечувався утраквістичний (польсько-український) характер Львівського університету. Поляки всіма способами нехтували цим розпорядженням, тому уряд в 1882 році ще раз змушений був підтвердити утраквізм Львівського університету.
Поляки, однак, продовжували свою політику полонізації. Щоб переважати в професорсько-викладацькому складі університету, вони запрошували на роботу своїх учених і не допускали українців. І все ж українські вчені зрідка одержували кафедри: у 1882 році — О. Огоновський, у 1894 році — М. Грушевський, у 1900 році — К. Студинський та інші. На початку XX ст. польські політики продовжували робити все для того, щоби Львівський університет став виключно польським, натомість українська громадськість почала вимагати, аби у Львові було засновано самостійний український університет.
У цю боротьбу включилися всі верстви українського народу Східної Галичини. Особливо активно діяли українські студенти, які вдалися до масових демонстрацій, за якими слідували арешти. У в'язниці студенти оголосили голодування і добилися свого звільнення. Найбільшого напруження боротьба досягла в 1910 році. 10 липня українські студенти зібралися на своє віче у Львівському університеті. Польські студенти, щоб не випустити українців з приміщення і здати поліції, почали будувати барикади. Довідавшись про це, українські студенти кинулися розкидати барикади. Поляки відкрили револьверний вогонь. Смертельно було поранено студента юридичного відділу українця Адама Коцка; студента Леонтовича було поранено в ногу. Цього ж дня А. Коцко помер у лікарні. Почалися арешти українських студентів. Більше 300 їх було затримано, а 128 кинуто у в'язницю. Епілогом цих подій був суд над українськими студентами, які нібито самі вбили свого товариша. Ось до якого святотатства дійшла австро-польська феміда.
Після подій 1910 року боротьба за український університет перенеслася на арену австрійського парламенту у Відні. Українська делегація однозначно поставила вимогу: український університет у Львові має бути заснований протягом п'яти років, до того часу він повинен залишатися утраквістичним. Противником такої вимоги виступили польські парламентарії. Вони почали залякувати уряд, що надання українцям права на свій університет викличе неприязнь Росії, яка стикається з подібними проблемами на Великій Україні. Парламент виробив проект цісарського рескрипту так, як вимагали поляки. За цим проектом заснування українського університету у Львові відсувалося на десять років — аж до 1921 року. Українці дістали порожню обіцянку.
Лише напередодні першої світової війни уряд запевнив, що протягом чотирьох років у Львові буде засновано український університет, а до цього він залишиться утраквістичним. У ньому тоді працювало вісім українських кафедр і чотири доцентури.
Після Першої світової війни (1914—1918 рр.) Східна Галичина опинилася під владою Польщі. Вже у 1919 році адміністрація університету ліквідувала українські кафедри і надала йому ім'я короля Яна Казимира. Ректор університету оголосив, що на навчання будуть прийматися лише студенти, піддані польської держави, які виконали свій військовий обов'язок, та піддані держав-союзниць Польщі. Коли до ректора з'явилась українська делегація і запитала, чи цей розпорядок стосується українців Східної Галичини, то одержала заперечну відповідь. Делегація виявила свій протест, вважаючи, що скасування кафедр і полонізація університету — це нове насильство над українським народом, права якого на університет незаперечні. У відповідь на протест українців 22 березня 1919 року було опубліковано рішення Польської ради міністрів, яке повністю підтверджувало розпорядок ректорату. Таким чином, українські студенти позбавлялися можливості навчатися у Львівському університеті як вороги Польщі, що воювали проти неї.
Тимчасом до Львова щораз більше прибувало українських студентів. Одні поверталися з польських таборів полонених, інші — з таборів інтернованих, а деякі приїжджали з дому. Усіх їх турбувала дальша доля Львівського університету і можливість навчатися в ньому. Оскільки університет для них був недоступний, вони прагнули зарадити собі самоосвітою. Почали відновлюватися всі передвоєнні студентські товариства: «Академічна Громада», «Студентський Союз», «Медична Громада» та інші. Центром студентського життя стає товариство «Академічна Громада», представники якого вели переговори з ректором Львівського університету щодо навчання в ньому українських студентів. Ректорат університету погоджувався прийняти українських студентів на навчання, якщо вони при заповненні формуляра в графі «державна приналежність» напишуть «Польща» — тобто признають польську державність, а себе — поляками. Такі умови українські студенти відхилили.
Український народ Східної Галичини не зміг дозволити собі, щоб його університетська молодь залишилася без науки, тому українські наукові інституції взяли на себе організацію систематичних українських університетських курсів, які б замінили університет. Першим узялося за реалізацію цієї справи «Українське Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові».
20 вересня 1918 року в пресі було оголошено початок занять на курсах. Оголошена програма своїм обсягом охоплювала три відділи: філософський, юридичний та теологічний. 27 вересня Товариство повідомило польську адміністрацію міста про початок занять, на що та відповіла забороною. Тоді НТШ передало цю акцію «Товариствові українських наукових викладів ім. П. Могили» у Львові. Це товариство мало право створювати наукові курси на основі Третього параграфа свого статуту. 19 жовтня 1919 року воно повідомило про початок роботи курсів представника польської влади. Але і цього разу курси було заборонено.
В березні 1920 року ініціативу організації систематичних університетських курсів узяло на себе Львівське Ставропігійське Братство при греко-католицькій церкві Уєпення Пресвятої Богородиці. Воно користувалося з XVI ст. особливими привілеями на ниві культурно-освітньої праці й мало за собою історичні вікові традиції в поширенні української культури та освіти. Уже в XVI—XVII ст. воно утримувало своїми коштами високу школу, так звану колегію, з котрої вийшли й організатори Київської Академії. Ставропігійське Братство ухвалило відновити свою школу і оголосило про початок занять - 7 березня 1920 року. В перший день занять всі будинки Братства були оточені військом та поліцією. На це насильство Братство вислало протест до польського уряду. Відповіді не одержало.
Таким чином, усі заходи галичан, спрямовані для задоволення насущних потреб, на відкриття своєї вищої школи, натикалися на заборону польської влади. Залишалася єдина можливість — власними силами, таємно від польської влади, організувати систематичні університетські курси.
За ініціативою Маркіяна Панчишина, весною 1920 року було організовано медичні курси для українських юнаків та дівчат. Велику допомогу надали доктори М. Музика, О. Барвінський та багато інших представників українських лікарських товариств у Львові. Заняття розпочалися при кількості семи слухачів. Восени того ж року при товаристві «Академічна Громада» організовуються філософські та юридичні курси. Слухачів прибувало чимраз більше. Приміщення товариства не змогли вмістити всіх бажаючих. Підшукувалися нові приміщення, запрошувалися науковці, розширювалися програми. Заняття стали систематичними, підвищився їхній науковий рівень. Для керівництва курсами було обрано трьох директорів відділів, представників філософського, юридичного та медичного факультетів, які колегіально вирішували всі справи.
На початку 1921 року курси набули вже широкого розмаху: на всіх відділах налічувалося 25 кафедр: на філософському — 14, на юридичному — 6, на медичному — 5. Усіх слухачів було понад 100, з них на філософському відділі — 27, на юридичному — 61, на медичному — 13.
Дізнавшись про існування українських університетських курсів, тодішній ректор Львівського університету доктор Махек висловив бажання перед початком нового семестру зустрітися з представниками української студентської громади. Зустріч відбулася в половині квітня 1921 року. Представники делегації вимагали, щоб університету було повернуто всі права, які він мав до 1918 року, а в першу чергу — щоб відновилася діяльність усіх українських кафедр і доцентур, прийом українських студентів до університету повинен проходити без огляду на їх політичні переконання. Вимоги студентів були відхилені. У відповідь українські студенти оголосили бойкот Львівському університету, який вступав в силу з 1 травня 1921 року.
Для нормальної роботи курсів потрібна була їх легалізація польською владою. Однак дозволу на їхнє існування не було одержано. У перших числах липня за ініціативою дійсних членів НТШ В. Щурата, І. Свєнціцького, І. Крип'якевича, В. Герасимчука та інших курси реорганізовуються в Український Таємний університет на зразок західноєвропейських університетів. Відділи залишалися ті ж самі, що й були на курсах: філософський, юридичний та медичний. Обрано перший Сенат Українського Таємного університету з 11 чоловік. До його складу ввійшли видатні українські вчені: В. Щурат, М. Панчишин, М. Кордуба, І. Раковський, І. Крип'якевич, В. Вергановський, М. Левицький, Р. Ковшевич, І. Куровець, М. Музика, М. Вахнянин. Першим ректором університету було обрано голову НТШ професора В. Щурата, проректором — д-ра М. Панчишина, деканами: філософського відділу д-ра М. Кордубу, юридичного — д-ра В. Вергановського, медичного — д-ра І. Куровця. Сенат українського Таємного університету звернувся до академій наук, університетів та інших наукових установ світу про його визнання.
В липні 1921 року у Львові відбувся Крайовий студентський з'їзд, на якому розглядалися питання і про український університет. З'їзд висловив сподівання, що весь український народ зрозуміє потребу в університеті і підтримає його своїми внесками. Записи студентів до українського університету розпочалися 15 вересня 1921 року. Ще перед їх початком у львівській українській пресі було вмішено звернення університетської комісії до українських громадян Львова з проханням підготувати помешкання для студентів, які незабаром з'їдуться на навчання.
Заснування Українського Таємного університету викликало тривогу в органах польської влади. Польські студенти під керівництвом ректора Львівського університету Яна Каспровіча нагадали поліції про їхній обов'язок вжити заходи протидії для заборони українського університету. Почалося нечуване в світі переслідування студентської молоді. Поліція здійснювала набіги на приміщення, де проводилися заняття, розганяли студентів, переривалися заняття. Довелося шукати нові приміщення і відновлювати заняття. Часто в приміщенні, розрахованому на 20 студентів, на лекцію приходило 100 і більше осіб. Більшість з них стояла і на плечах товаришів писала конспекти. Крім того, весь час доводилося наслуховувати, чи не йдуть жандарми. Агенти ловили студентів на вулицях, проводили обшуки. Поліція часто-густо вривалася в приватні помешкання людей, які зовсім нічого спільного з університетською справою не мали. Документацію доводилося весь час переховувати. Арешт студентів та професорів був буденною справою. Було заарештовано ректора університету В. Щурата. Він просидів у в'язниці три місяці.
Ось один із прикладів поліцейської акції проти українського університету, здійсненої 10 грудня 1921 року. О 6-й годині вечора поліція, очолювана комісарами то агентами, одночасно ввірвалася в шість приміщень на вулиці Мохнацького (тепер — М. Драгоманова) та на вулиці Супінського (тепер — М. Коцюбинського), де проходили заняття. Протягом години студенти змушені були тримати руки вгору — жандарми проводили обшук. У студентів було забрано підручники, конспекти з записами лекцій, особисті речі. Професори, які проводили заняття, змушені були давати пояснення, в їхніх помешканнях проводилися обшуки.
Поліцейські переслідування університету призводили до того, що ніхто не хотів надавати під заняття приміщення. Студенти-медики змушені були свою хімічну лабораторію розмістити в пивниці, а анатомічний музей — на горищі. Обладнання та препарати для них купувалися за гроші, які доводилося збирати по всій Галичині. У наукові бібліотеки професори та студенти українського університету не допускалися.
За таких умов і закінчився перший 1921/22 академічний навчальний рік в українському університеті. Це був час тяжких випробувань і утисків з боку польської влади. Усього було заарештовано понад сто українських студентів, частина їх мусила відсидіти у в'язниці, а тих, що були на державній службі, суд притягнув до адміністративної відповідальності за те, що вони зважилися навчатися в Українському Таємному університеті.
Та все-таки український університет розвивався і став справжнім храмом для всієї української молоді, яка хотіла поглибити свої знання. Під кінець навчального року в університеті навчалося 1258 студентів: на філософському відділі — 235 студентів, на юридичному — 68, медичному — 185, технічному — 150. Решту становили надзвичайні слухачі, які не мали відповідної освіти для університетського навчання. Технічний відділ, основу якого становила «Основа», прийняв рішення ввійти в систему університету як його четвертий відділ. Але з різних причин уже в кінці першого семестру він почав набирати характеру окремої вищої школи і в другому семестрі відділився від університету та сформувався в українську вищу технічну школу. В ній діяло три відділи: загальний, машинний та лісничий.
На конгресі українських студентів західних земель України та еміграції, який проходив у Празі в другій половині червня 1922 року, широко було обговорено справу українського університету у Львові та його переслідування польською владою. Студенти зверталися до представників Всеукраїнського студентства, яке було розкидано по всіх країнах світу, з проханням допомогти українському університету хоч морально. Наголошувалось також на обов'язку всього українського студентства та всіх українських організацій нести в світ ідею українського університету у Львові і домагатися усіма силами здобути його признання більшістю закордонних університетів.
Переслідування українського університету польською владою продовжувалося і в наступному навчальному році. Тільки з 15 жовтня по 25 грудня поліція перервала заняття в різних місцях 20 разів. Для нормальної роботи університету потрібні були легальні умови його існування. Звертатися до польської влади в справі його легалізації було даремно. З огляду на це Сенат українського університету 15 листопада 1922 року звернувся з меморіалом за підтримкою і опікою до тих, котрі на основі міжнародних протоколів і юридичних постанов були фактичними і юридичними суверенами Східної Галичини — до Найвищої Ради світової конференції в Парижі та до Союзу народів у Женеві. В своєму меморіалі після опису важких умов життя університету Сенат просив «...взяти в оборону перед польською владою найвищу інституцію українського народу в Східній Галичині, тобто український університет, і спричинитися до створення для нього відповідних умов явного існування та праці».
Складними були також матеріальні умови університету. Його кошти складалися, крім плати за навчання, з пожертвувань селян, робітників, інтелігенції та різних товариств і організацій. Матеріальне забезпечення університету здійснювали самі студенти. Вони їздили по краю і збирали пожертвування. В селах створювалися «Комітети Рідної школи», які вводили подвірні пожертвування (грішми, зерном, картоплею), що йшли у фонд університету. Однак цього було замало. Це відбивалося на навчанні студентів. Так, студенти-медики мали можливість студіювати медицину тільки протягом двох років. На навчання третього року не вистачало клінік, приміщень та коштів. Дальше навчання вони могли продовжувати в закордонних університетах, зокрема, в обох Празьких (чеському і німецькому), Віденському, в усіх німецьких, Лондонському, Стокгольмському, Італійському — себто в тих, які визнали Український Таємний університет.
Справою виїзду студентів на навчання за кордон керувала Крайова студентська рада. Виїзд на навчання нічим не обмежувався для тих, хто мав кошти на повне утримання. Допомога надавалася тільки тим студентам, які не могли одержати відповідної освіти в краю через відсутність необхідних вищих шкіл (ветеринарії, вищих років медицини і техніки, гірничої справи та вищих торговельних шкіл). Конечною умовою для виїзду було знання хоч би однієї з іноземних мов або есперанто, окрім знання російської, німецької, чеської та польської. Рівнозначною знанням іноземної мови вважалася стенографія, при досконалому володінні німецькою мовою.
Українському університету надавали допомогу також іноземні студенти. Американські студенти з Нью-Йорка, наприклад, прислали 500 доларів на будівництво чи закупівлю будинку.
Для вирішення питання матеріального забезпечення університету 12 лютого 1923 року у Львові відбулися збори, на які зібралися члени обох Сенатів — університету та політехніки, представники наукових, культурних та культурно-освітніх товариств, делегації українських політичних партій, представники українського студентства і поодинокі, персонально запрошені визначні громадські діячі Галичини.
На зборах відзначалося, що дальше матеріальне забезпечення високих шкіл не доцільно залишати студентству, бо вони не в силі зібрати потрібні кошти. Тут же було обрано Кураторію українських приватних високих шкіл (30 членів), до якої увійшли діячі нашого народу без огляду на політичні чи суспільні табори. Кураторія в першу чергу мала зайнятися економічним забезпеченням високих шкіл, добиватися їх легалізації та удержавлення.
З утворенням Кураторії справа високих українських приватних шкіл у Львові вступила в нову фазу свого творчого розвитку. Широкі кола української громадськості (в тому числі і селянства, від якого один представник увійшов до складу Куратори) визнали справу вищих шкіл однією з найважливіших для українського народу. Це викликало відповідну реакцію з боку поляків. Посол до сейму із Львова Марцелі Прушинський від свого імені та своїх друзів вніс заяву до уряду, в якій відзначалось, що українська молодь бойкотує польський університет у Львові, освіту здобуває в Українському Таємному університеті чи для дальших студій виїжджає до Праги, Відня, Данціга і Берліна. Він вимагав закриття Українського Таємного університету і притягнення до відповідальності його викладачів, а міністерству внутрішніх справ пропонував обмежити видачу паспортів студентам на студії за кордоном.
Український народ не втрачав надії на легалізацію університету. Але міністр освіти Глобінський заявив, що уряд не допустить заснування українського університету у Львові, бо це дало б привід до загострення польсько-української боротьби. 30 червня 1923 року Кураторія внесла петицію до сейму про легалізацію високих українських шкіл у Львові. Копії її з відповідними листами були направлені міністрам освіти та внутрішніх справ. Петицію було відхилено.
Закінчувався 1922/23 навчальний рік. Тоді в університеті вже нараховувалося 65 кафедр (у тому ж році відкрито кафедру російської літератури з російською мовою навчання) і 1014 студентів (в т. ч. 80 студенток): на філософському відділі — 31 кафедра і 324 студенти (в т. ч. 40 студенток), на юридичному — 24 кафедри і 520 студентів (в т. ч. 19 студенток) , на медичному — 10 кафедр і 170 студентів (в т. ч. 21 студентка).
Переслідування українського університету продовжувалося і в наступні роки. За тюремними ґратами у Львові, Станіславові, Перемишлі, Золочеві і в інших місцевостях опинилися десятки молодих людей — студентів українських вищих шкіл. Незважаючи на труднощі, в університеті не тільки проводилося навчання студентів, але й проводилася відповідна наукова робота.
13 липня 1924 року в Українському Таємному університеті відбувалося велике свято. На четвертому році його існування вручався перший диплом доктора права колишньому старшині УГА Ярославу Олексишину, що був родом з Войнилова. Після акту вручення диплома він присягнув на вірність українській нації та її культурі.
Польська влада робила все, щоб ліквідувати Український Таємний університет. Пожертвування на університет конфісковувалися, посилювалося переслідування професорів та студентів, збільшилася кількість їхніх арештів. Це призвело до того, що кількість студентів в університетах зменшувалася. На 1925/26 навчальний рік записалося всього 100 студентів. Усе це унеможливлювало дальше існування Українського Таємного університету. В червні 1925 року на засіданні Сенату було оголошено його розпуск.

Петро ЛАЗЕЧКО

Коментарі

Perovdupu

125.01.10, 20:49

Чудова розвідка!
...чому всі наші сусіди надто пізно розуміють, що з Україною ватро дружити на засадах взаємоповаги, а не намагатися її "тупо" приборкати(?)

zmi_j

226.01.10, 08:55Відповідь на 1 від Perovdupu

Чудова розвідка!
...чому всі наші сусіди надто пізно розуміють, що з Україною ватро дружити на засадах взаємоповаги, а не намагатися її "тупо" приборкати(?)
Ну окремі політичні діячі сусідніх держав вже починають боятися українізації. Так, що не все так зле

Богдан Бо

326.01.10, 09:19Відповідь на 1 від Perovdupu

Я саме про те: і антипольський терор, і антирадянський мали першопричину насилля поляків і "совєтів" над українцями і їх етнічним духовним світом.
За Австрійської і Російської імперій поляки в стосунках до українців обіцяли: "За нашу і вашу свободу", а як у 1920 опанували владу - почали тотальну полонізацію українців, застосовувати тотальні репресії проти тих, хто відмовлявся від того щастя. Масове безробіття української інтелігенції, колонізатори-"осадники" з Польши, пацифікації проти українських селян і врешті спровокована поляками "Волинська трагедія" - і який результат з того? Тотальна депортація поляків з усієї України - і нема поляків, нема! А могли бути, якби були розумними і толерантними до українців...

426.01.10, 09:27Відповідь на 2 від zmi_j

От чого не хочу - того не хочу, щоб українців боялись! Бояться тільки дурнів, бо не знають, чого від нього очікувати, а сильних і розумних - поважають, ну і остерігаються.
Україна для Європи дуже маштабна країна, а ще 45 міліонів люду, а землі продуктивні - то непросто
Для Росіїї навпаки по маштабах, але "мал золотник - да дорог"

526.01.10, 09:46Відповідь на 4 від Богдан Бо

А ті що зараз бояться , не того бояться чого бояться здорові врівноважені люди. Вони бояться вільної щасливої самодостатньої України, яка буде мегаконтрастом до ординського побуту на півночі.

626.01.10, 09:49Відповідь на 5 від Perovdupu

Все питання: коли це буде?
Що буде - у тому я не маю сумнівів.

726.01.10, 11:10Відповідь на 4 від Богдан Бо

Мова не про страх, а про небажання "єдіной і нєдєлімой" до зміни форми правління, бо пішовши шляхом демократичних перетворень (хай навіть і недосконалих, як у нас) вона розсиплеться на окремі незалежні держави. А Московія сама по собі ефективно існувати не зможе. У всякому разі у тому варіанті який вона декларує зараз.
Звідси той шалений тиск на Україну і намагання повернути усе як було, тобто до стану молодшої сестри.
А крім того, як Вам теза про приєднання Росії до України, а не навпаки, як хочуть наші східні сусіди.

826.01.10, 12:37Відповідь на 7 від zmi_j

Відверто скажу, що не хочу взагалі ні з ким надто тісних об’єднань, бо вважаю Україну цілком самодостатньою країною, як Індія чи Японія - не перше місце, але нормальна світова держава, самостійна.
У Росії територія зобов’язує до імперії у керуванні.
А наші проблеми переважно в сфері етнопсихології, тобто співіснування на одній території людських прошарків з зовсім різною ментальністю.

926.01.10, 12:47

Хочу додати до всіх коментів, що маю думку про створення такого своєрідного сучасно віртуального українського університету для єднання і порозуміння всіх патріотичних про-українських сил. А то в Україні коло 100 тільки національних вузів і ще кілька сотень менших, понад 3 мільйони студентів - а ніякого відчуття, що то нова розумна сила йде - майбутнє України.
Також потрібна всеукраїнська народна кадрова політика в державі, що знову ж занедбано на всіх рівнях,окрім корупційних...

1026.01.10, 12:56Відповідь на 8 від Богдан Бо

Ну від такого співіснування нам нікуди не подітись, тому власне об’єднавчим фактором має послужити виважена державна економічна політика. Спочатку стабілізуємо економіку, і на фоні цього процесу слід вибудувати таку національно-об’єднавчу доктирину від якої не зможуть відмовитись ні на сході ні на заході.

Ми любимо тебе, Україно!

Український таємний університет у Львові

Останні статті

Коментарі