Леся Українка
- 06.10.09, 09:38
- Ми любимо тебе, Україно!
І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних,
і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні»!
– Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з’єднались.
І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!
Тепер твоя земля обітована».
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю. Свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі розлилось червоне море,
і розділилося по половині,
і знов злилось докупи й затопило –
кого? Ой леле! Новий фараон
пройшов живий через червоне море,
але їздець і кінь пропав навіки.
Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубни і лети в танок з нестяму,
кінь і їздець в червонім морі згинув,
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти України клейноди,
святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту,
немов потоп. Заграло та й ущухло
Червоне море, висохло, й осталась
безрадісна пустиня після нього,
і став по ній блукать новий Ізраїль,
по тій своїй землі обітованій,
немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у їх з’являвся дух величний,
що вогняним стовпом палав у тьмі,
а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
вони не вірили своїм очам,
і врозтіч розбігались манівцями,
і попадали ворогам в полон.
Чи довго ще, о господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсій нас геть по цілім світі,
тоді, либонь, журба по ріднім краю
навчить нас, де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
на срібне марево удалині
і скаже: «Он земля твого народу!
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі».
І, може, дасться заповіт новий,
і дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? як маємо шукати
свому народу землю? хто розбив нам
скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавілон?
Коментарі
анонім
16.10.09, 11:35
kondratena
27.10.09, 09:17
Леся Українка...
анонім
37.10.09, 09:19
Чи довго ще, о господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Як це насправді влучно і актуально... Отак читаєш і розумієш, що стоїмо на місці ми вже років триста-чотириста. І тепер не знаємо як тою незалежністю бавитися, не маємо гідності бути українським народом.
Сподіваюся, що встигну побачити хоч якісь позитивні зрушення за свого життя. Справжні, патреотичні, не рентабельністю покликані, а любов"ю до Батьківщіни.
TatianaR
47.10.09, 09:19Відповідь на 2 від kondratena
до речі, у повному зібрані Лесиних творів за 1981 рік цього вірша немає
TatianaR
57.10.09, 09:31Відповідь на 3 від анонім
справді, "без надії сподіваюсь"
анонім
67.10.09, 09:39Відповідь на 5 від TatianaR
Здається contra spem spero?
Щойно тільки відчув весь зміст цих трьох слів Лесі. На 32-му році життя! Отакої!
І на біса в школі товкмачити ці вірші коли тільки дорослим можна їх осягнути сповна?
Втім я схибив - мені просто не поталанило із викладачем, що не зміг напомнити ті уроки душею, відкрити поезії дітям, тож тільки тепер, коли відкриваю Лесю сам я дочитуюсь до смислу, що його вона вкладала у свої рядки.
kondratena
77.10.09, 09:41
....приєднуюсь до думки - що найкращі сподівання людей неможливі без відчуття батьківщини....
TatianaR
87.10.09, 09:44Відповідь на 6 від анонім
А можливо, й добре, що без вчительської допомоги Ви змогли осягнути глибину цих віршів
тому що вони таки зачепили душу 
А школа, вона лише викривляє наше уявлення про справжнє
TatianaR
97.10.09, 09:45Відповідь на 7 від kondratena
анонім
107.10.09, 09:52Відповідь на 8 від TatianaR
Здебільшого. Але все ж таки від викладача залежить ставлення школяра до навчання, бажання і інтерес вчитися.
З історією, наприклад, у мене в школі було все гаразд, бо вчитель був фанат. А літературу рідну нам не викладали. Жіночка була дуже добра, але ґадаю, що за радінські роки в неї знивілювалася звичка сприймати власний предмет серйозно. Це, знову ж таки, дає певні характеристики її особистості, але я не ображений на неї.