ч.2 закінчення

Невдовзі РУП розпадається на соціалістичну течію і національно-самостійницьку, яка оформлюється 1902 року в Українську Народну Партію /УНП/.  Вона зливається 1917 року з іншими самостійницькими групами як націонал-соціалісти, націонал-демократи, незалежні соціалісти-революціонери, в самостійницьку політичну організацію: «Українська Партія Самостійників Соціалістів».  Мета й засадничі напрямні УНП сформульовані в «10 заповідях УНП» пера М. Міхновського: 

«1.  Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна,  демократична Україна - Республіка робочих людей - оце національний всеукраїнський ідеал.  

2.  Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.  

3.  УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ! Отже вигонь звідусіль з України чужинців - гнобителів!». 

В брошурі «Справа української інтелігенції в програмі УНП» М. Міхновський ставить засадничу вимогу: «Українська нація мусить піти шляхом націоналізму, перейде його і повалить все, що стоятиме перепоною на цій дорозі».  У вступній статті журналу «Самостійна Україна» подано засадничу мету УНП: «Виступаючи в інтересах широких українських мас, дбаємо, щоби сам народ власними силами виборов собі самостійну Україну, бо знаємо, що тільки під тією умовою ніхто не зможе знову запанувати над Україною, знову видерти всі землі, всі добра з рук українського демосу».  Найкращим шляхом до осягнення наміченої мети має бути збройне повстання.  Тому УНП кидає клич в часі революційних виступів 1905 року: «Ми ідемо. . .  до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з-під національного й економічного рабства». 

У земельній справі УНП висуває програму націоналізації землі: «Земельний фонд колись належав українському народові на правах власності і його силою відібрано.  Натурально з моменту всеукраїнської революції уся ця земля (землі казенні, удільні, монастирські, поміщицькі) є конфіскованою і мусить бути повернена без відшкодування її давнім правним власникам. . .  Націоналізувати землю – значить зробити її власністю тієї нації, що цю землю оселює, тільки власністю не окремих одиниць, а власністю усієї нації.  Кожний член української нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита. . . »

У робітничій справі УНП закликає українське робітництво до самостійних українських організацій і до політичної боротьби за власну державність.  «Бо ми жадаємо собі щастя і ліпшої долі не від знесення самодержавства, а від здобуття політичної свободи у своїй власній державі. . . » Свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату є справа самого українського пролетаріату і нікого більше». 

Терористична група при УНП «Оборона України» є виявом потреби безпосередньої боротьби та доказом революційної активізації.  З одного боку, продовжує традиції збройної боротьби з Москвою, а з другого – є передвісником збройної акції у часі Великого Зриву 1917р.  та подає руку усім тим революційно-бойовим організаціям і гуртам, що діяли і діють на ЗУЗ і СУЗ проти червоної Московії. 

Дальшим етапом активізації української духовності є великі аграрні заворушення українських селян проти польських поміщиків, атентат молодого студента Мирослава Січинського як вияв чинного протесту проти знущань і переслідувань українського народу, але без глибшого революційно-політичного підкладу, якими були атентати на куратора Собінського чи на совітського консула, які були виявом зорганізованої революційно-політичної боротьби українського націоналізму проти окупантів. 

Дальший процес активізації української духовності бачимо в боротьбі української молоді за український університет, окупленій кров'ю борця – Адама Коцка. 

Процес кристалізації й активізації української національно-політичної думки проявляється в мілітаризації молоді, в закладанні «Січі» і мілітарних гуртків молоді.  На місце пасивного розумового переконування і пацифізму приходить гасло чину й боротьби.  Змагання молоді знайшли своє політичне оформлення в резолюціях всеукраїнського Студентського Конгресу 1913р.  З огляду на можливість австро-німецько-російського конфлікту в резолюціях постановляється: «Вважаємо конечним боротися за програму політичного сепаратизму від Росії.  Акцією, що мала б служити наміченій меті,. . .  вважаємо широку пропаганду політичного сепаратизму від Росії, за кордоном, як також мілітарне виховання молоді».  Традицію збройної боротьби за Україну відроджують Українські Січові Стрільці, що пішли «на кривавий тан, визволяти братів-українців з московських кайдан».  Одначе на їхній духовності тяжить ще мряковиння сентиментальної поетичної романтики, що віддзеркалюється в стрілецьких піснях, де схрещуються в серці боротьба разом з ніжними тужливими тонами солов'я й розцвілої весни, немов зброя вояка, прикрашена квіттям. 

У визвольних змаганнях бачимо викривлену під впливом драгоманівщини духовність і світогляд різних демоліберальних і соціалістичних доктринерів і партійників, як В. Винниченко, М. Грушевський, в яких видно хитання й сумніви, куди йти.  Демоліберальні партійники і соціалістичні доктринери, відірвані від національного грунту і глухі на голос віків революційної народної стихії, потрапили під впливи московських соціалістичних ідей.  Своєю нездарністю, слабістю, своїм пацифізмом і гуманністю, своїм доктринерством та експериментами гасили й розпорошили величезний зрив і запал розбудженої національної стихії, не дали їй політичного оформлення і керма.  Нездарні інтелектуалісти, пацифісти і соціалістичні доктринери підготовили грунт під наступ як червоної Москви большевиків, так і чорної реакції москвофільства за часів Скоропадського.  

В часі Української Революції, коли все життя виступає зі своїх берегів, бачимо впливи чужого московського духа і чужих течій в демоліберальному партійництві й соціалістичному доктринерстві різної масти всяких с-д, с-р, с-ф і т. п. , в насаджуванні большевизму, а також у чорній протинаціональній і протидержавницькій акції цариславського москвофільства за Скоропадського.  Бачимо серед вогню революційної боротьби криваве кидання анархічного Гуляйполя махнівщини – політичне неоформленого і неопанованого духа степу і духа черні. 

Далі бачимо величаві здвиги  і героїчні вияви здорової національної стихії в постаті українського вояцтва, українського революційного села і в довгому ряді повстань і партизанської акції.  Вияв здорової революційної державницької сили села бачимо в масовій мілітарній організації «Вільне Козацтво», як втілення ідеї озброєного народу. 

Крізь бурхливі хвилі й вири української революції бачимо рвучку, хоч часом приглушену національно-державницьку течію, що нав'язує до славних традицій козаччини і ідей Шевченка, в політичній і військовій акції самостійників, Полуботківців, в першій соборницькій військовій формації Січових Стрільців під проводом Є. Коновальця, які стояли з готовою зброєю на сторожі честі нації, на сторожі її самостійності і соборності.  Здорові національно-державницькі сили дали чин 1-го листопада, українські Термопіли-Крути, акт 22-го січня, соборний мілітарний чин у боротьбі за Київ, створили криваву героїчну епопею боротьби за українську державність.  Молода українська держава 1917р.  впала через брак виразно оформленої національно-державницькоі ідеології та власної політичної програми державного будівництва замість чужого демоліберального соціалістичного доктринерства, через брак монолітної соборної національної духовності, через брак сильної керівної волі одноцілого політичного й військового центру, як колись «Військо Запорізьке» з Хмельницьким, що організував би і керував би повстанчими зривами народних мас, що зміг би зосередити розпорошену національну енергію в одно русло, до одної мети під одним сильним проводом, в одну Самостійну Соборну Націю і Державу. 

Одначе величезні жертви, революційний і державницький досвід визвольних змагань не пропали.  З героїчних змагань й чину великого революційного зриву постав український націоналістичний рух, який започаткував нову добу в історії України. 

Після невдачі визвольних змагань процес кристалізації нової духовності і націоналістичної думки пішов двома шляхами: з одного боку – чинна бойово-революційна акція УВО, позбавлена виразно оформленої власної ідеології і політичної програми як вияв безпосереднього збройного чину й самого бойового руху та змагу проти окупантів у співпраці зі старим партійним світом, що мав дати політичний підсумок бойових акцій.  Значення УВО є величезне, бо воно безпосередньо нав'язує до визвольних змагань, продовжує національно-революційну боротьбу і активізує українську духовність під кутом чину й боротьби.  З другого боку - цілий ряд ідеологічно-політичних гуртів і видань у краю, як «Заграва» і «Українська Партія Національної Роботи», а опісля «Союз Української Націоналістичної Молоді» і за кордоном «Легія Українських Націоналістів» у Берліні з журналом «Державна нація», і С. У. Н.  у Празі з журналом «Національна Думка», шукають нових шляхів і нових напрямів і цілей, стараються оформити власну національну ідеологію і дати політичну програму дальшої боротьби за українську державність.  Тим розпорошеним націоналістичним гуртам у краю й за кордоном брак було одного ідейно-політичного центру й безпосередньої революційної акції, щоби безпосереднім революційним чином випробовувати, закріплювати й здійснювати нові ідеї. 

Тому цілком природно мусило прийти до синтези ідеологічно-політичної й бойово-військової акції в одній революційній світоглядово-політичній організації ОУН як єдиного носія й реалізатора українського націоналізму, Ті всі течії революційного націоналістичного руху об'єднав в одну організацію одною ідеологією, політичною програмою й виразно визначився методами боротьби сл. п.  Вождь націоналістичного руху Є. Коновалець на Першому Конгресі Українських Націоналістів 1929 року. 

І так український націоналістичний рух переходить від безпосередніх бойових актів УВО до масової всеобіймаючої, ідеологічно-пропагандивної й політично-революційної акції на всіх ділянках життя з одного боку проти окупантів і ворожої суспільності, а з другого – проти старого українського партійного світу, проти опортуністично-угодовського табору, проти демоліберального і соціалістичного партійництва, проти культурництва, просвітянщини й марного крамарського опортунізму й філістерства дрібних душ і егоїстів.  Український націоналістичний рух як глибока всеобіймаюча духово-ідейна й суспільно-політична революція мусить перемогти в українській духовності й світогляді кволу сентиментальну й безвольну духовність і світогляд 19-го сторіччя, українського провансальства, старого культурництва, парафіянства і партикуляризму, розхристаність і шкідливість драгоманівщини, демоліберальної партійщини, соціалістичного доктринерства, пацифізму, класовості й всесвітянства. 

На місце кволої пасивності й сентиментальності приніс український націоналізм активізм і героїчне сприймання життя.  На місце відірваного від життя інтелектуалізму й холодного інтелекту «без віри основ», запомороченого чужими доктринами, приніс новий волюнтаристично-національний світогляд, що випливає з волі нації до повного життя, до розвитку, владарності й могучості.  На місце розумових переконувань приніс чин і аргумент сили, на місце безвольної віри в утопійний механічний вселюдський поступ ступневої еволюції без кривавих змагань, зусиль волі – приніс ідею й чин революційних дій історичного ставання.  На місце космополітизму, класовості, анархічного громадівства і егоїзму одиниці, демоліберальних атомів – поставив моноліт і добро національної спільноти та вартість суспільно-активної особовості.  На місце вселюдської гуманності й пацифізму – приніс воюючий націоналізм.  Українсько-державницький націоналізм, носієм і речником якого є Організація Українських Націоналістів, дає новий всеобіймаючий націоналістично-активістичний світогляд, нову суспільно-політичну програму, організацію сили і означені методи боротьби за державність і підстави державного будівництва та всебічного розвитку. 

Український націоналістичний рух, втілений в ОУН, переходить процес свого поширення й поглиблення на всіх українських землях і по цілій еміграції.  В 1930-1933р. р.  український націоналістичний рух переходить свій «Штурм унд Дранг»-період.  

Від умасовлення ідей і акцій, як, наприклад, саботажева акція 1930 року, шкільна акція 1933р. , акція могил 1934р. , націоналістичний рух закорінюється і вростає в ціле національно-суспільне життя та переходить від політично-пропагандивного і демонстративно-маніфестаційного умасовлення ідей і боротьби до найповнішого усуспільнення революції, органічного вростання в грунт і до духово-ідеологічного поглиблювання й поширювання суспільно-політичної революційної акції, яка проявилася в протикомуністичних виступах і погромах, в протиколонізаційній акції, в масових маніфестаціях у зв'язку з подіями на Карпатській Україні, в боротьбі українського націоналістичного активу за державність на Карпатській Україні і, врешті, в широкій партизанській акції на ЗУЗ у часі розвалу Польщі.  Мимо хвилевої невдачі стають перед націоналістичним рухом великі перспективи епохальної історично-творчої революції, яка має на меті повний розвал московсько-совітського світу і має створити новий український світ і лад на сході Європи. 

Під Румунією націоналістичний рух переходив інший процес кристалізації й розвитку залежно від місцевих умов і національної свідомості та сили.  Тут початки руху формувалися не довкруги революційних акцій, але за допомогою пропагандивних видань, як «Самостійна Думка», «Самостійність» та ідеологічних гуртів молоді.