На 169-ті роковини смерті Тараса Шевченка

I

Хрущі над вишнями гудують,

В саду дрімають сонні вишні,

А матері до фірток вийшли

Поглянуть, чи сини ідуть.

Так легко матерям зітхати!

Сягнувши далей і висот,

Сини вертаються. І от

Сім’я вечеря коло хати.

Вже соловей завів своє

Десь у гущавині вишневій,

А на високім чистім небі

Вечірня зіронька встає.

І от поснули вже сини.

А в матерів нові турботи.

Весь вік готові ждать вони

Синів із мандрів чи з роботи,

Лиш щоб ніколи – із війни.

II

На моїй квітучій землі,

Де ліси і галяви суничні,

Зникають журавлі,

Небесні й криничні.

Присипані пилом кущі,

Мов сироти невтішені,

І давно не гудуть хрущі

Над Шевченковими вишнями.

Як далеко вперед ми пішли!

Як ми круто життя замісили!

Не співають дівчата пісні –

“Геви-метл” бешкетує щосили.

Амміаком і сіркою тхне.

Річку кури долають бродом.

Що нам ще залишилось “не”,

Щоб вже зовсім не бути народом?

III

Горить Шевченкова хатина,

Де він, малесенький, зростав,

Де гірко плакав сиротина

І звідки генієм восстав.

Було тут хлопцю на горіхи!

Нелегка доленька була.

Повзе ядучий дим з-під стріхи –

Всю Україну застила.

І що було в тій хаті красти?

Старе рядно чи черепка?

Відкіль на нас такі напасті?

Чия злодійська та рука?

Яка у ворога личина?

Хтось засміявся. Чи не він?

Яка була тому причина,

Що не лунав тривожний дзвін?

А наші славні українці?

Невже в них серце не болить?

Вони все ділять: то червінці,

То славу кинулись ділить.

І що їм ворог за спиною!

В братах шукають ворогів.

Сич озивається луною,

Дніпро тікає з берегів.

І Гонта плаче: – Де ви, діти?

Де гайдамаки? Їх нема.

... Вже є держава. Це б радіти,

А серце острахом пройма.

1994 р