Огень франкової правди

У кожної епохи, у кожного житейського періоду є свої ознаки, які часто, із певними видозмінами, нагадують уже пройдені. Так у житті кожного, так у родинах, так і в державах. Народжуються і помирають люди, утворюються і розсипаються сім’ї, формуються і розвалюються країни. Колесо світової еволюції котиться все далі й далі… Тримаю в руках одкровення, які зоставив Іван Франко у 1878 році. Скільки то літ минуло?... Сто сорок один рік – чимало часу. Багато води сплило, багато подій перенесла земля та люд український за той період. Змінився і клімат, і цінності, і мода, і набутки цивілізації. А люди? Саме про це хочу поговорити з вами, шановний читачу. Але не своїми словами, а думками славного Каменяра. Чи вміємо читати застереження та поради великих людей нашого краю? Чи усвідомлюємо, що їх слова нам адресовані?! Просто дивний перегук тогочасся і сьогодення віднайшов у книзі «Іван Франко. Публіцистика. Вибрані статті». Не буду вас ні в чому переконувати – співставляйте самі.

Запропоную лишень декілька витинок із роздумів поета. Звертаючись до інтелігенції він написав: «Тридцятилітній протяг нашого «відродження» не зродив ані значного писателя чи ученого, ані одного розумного політика, ані одного діяча на полі освіти, виховання, публіцистики, – словом, не зродив нічого такого, що могло би свідчити про правдиве, здорове життя інтелігенції… Не здужали вони виробити товариського духу, не здужали зродити почуття солідарності, не здужали виробити поняття спільної праці… Постали в нас товариства ніби демократичні, але… демократизм в теорії у нас гай-та, а практичне життя вісь-та… В бесіді вони люблять широкі розмашисті фрази, грімкі слова, – а на ділі крайні матеріалісти, консерватори та самолюбці».

У слові до молоді Іван Франко застерігає: «Народ у своїх кривавих революціях ставить державі і всій людськості великі, святі проблеми та завдання: свободу, рівність, добробут, братерство, працю. Народ ллє кров за ті високі засади на барикадах, народ поборює і валить в порох елементи реакційні, а скінчивши тую влетню працю, немов утомиться і… здає велике діло в руки провідникові освічених інтелігентних лібералів, тих, що у війні не лляли кров, а радили, кричали та… гуляли. Ось тоді вони й починають вести усе по-своєму, задля власних вигід… Приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими й не приготовленими!..»

Нагадаю, що у пору творчості Івана Франка українців на Галичині називали русинами, як потомків древньої Руси-України. Їх часто водили хитрі поводирі, наче сліпу отару. Отож: «У кожного народу були і є свої ренеґати, свої зрадники, своє, так би мовити, сміття. Не люблю русинів.. Так мало серед них найшов я справжніх характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволикості і пихи, що дійсно не знаю, за що мав би їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони не раз вбивали мені під шкіру». Тут зроблю перерву в цитуванні й нагадаю, що саме наші земляки із Тернопілля не віддали свої голоси за Івана Франка, а вибрали у депутати сейму польського панича.

Продовжую виклад тривожних думок непокірного Каменяра. «Признаюся, до ще більшого гріха: навіть нашої Русі не люблю так і в тій мірі, як се роблять і вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити?.. Я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для сього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братства й волі… Любити сю історію дуже тяжко, бо на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – сю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику… Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю, і для світлості її не бачу ніяких основ?... Мій руський патріотизм то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що вложила мені на плечі се ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням».

А закінчу цитування славного сина українського народу фрагментом із його вірша:

Довго нас наруга жерла, досі нас наруга жре, та ми крикнім: 

«Ще не вмерла, ще не вмерла

і не вмре!»

Навіть й не знаю, що додати від себе. Отакі жаринки Франкових думок зібрав я у долоні, аби ви теж відчули їх пал та правду. Можна померти в борні, як герой, а можна впасти на коліна перед ворогом та зневагу спізнати вічну на попелищі отчого дому. Вибирати і надалі нам з вами, бо вже нині «навибиралися» по саму шию…

Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України