Волинська резолюція та польсько-українські стосунки
- 07.08.16, 10:14
- Ми любимо тебе, Україно!
Волинська резолюція та польсько-українські стосунки
(тема "Волинь-1943")
Ольга Попович, 4 серпня, 2016 р.
Найбільшою помилкою з українського боку буде симетрична відповідь
Два тижні тому польський Сейм прийняв резолюцію про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами у 1943-45 роках. Таким чином, Сейм встановив 11 липня офіційним днем пам'яті за жертвами, а самі події назвав геноцидом громадян ІІ Речі Посполитої. Резолюцію приймали з емоційним обговоренням у парламенті, передувала їй попередньо прийнята фактично така ж резолюція Сенату.
Резолюція пропольська чи антиукраїнська?
В Україні сеймове голосування за резолюцію здебільшого сприйняли негативно. Часто виникало нерозуміння та розчарування: як така братня та підтримуюча нас Польща змогла прийняти антиукраїнську резолюцію? І взагалі, багато хто з українських коментаторів підхопив визначення «антиукраїнська резолюція». Більш емоційні трактували це так: «польські політики – агенти Кремля». Такий погляд також підсилює реакція на згадану резолюцію в Росії, яка вітає та радіє їй, а також доволі активно розкручує цю тему в різних медіа. Якщо ж розглядати польську політику з позиції проукраїнська/антиукраїнська, то такі визначення та пояснення здаються простими та зрозумілими. Вони не потребують глибшої рефлексії, але часто провокують емоційні висновки та поглиблюють відчуття «нас зрадили». Ці висновки не пояснюють для українського читача/глядача, чому ж за резолюцію в Сеймі свої голоси віддали аж 432 депутати та не було жодного голосу проти.
Тим, хто хоч трохи знайомий з польськими реаліями, відомо, що тема волинських злочинів – це один з міцних елементів історичної пам'яті в Польщі. Часто ця пам'ять переростала в міфи, у яких образ українських націоналістів, або ж просто українців, був набагато гіршим та страшнішим від образу нацистів чи більшовиків. До середини 2000-х питання волинських злочинів переважно лежало у площині історичних досліджень та історичної пам'яті «кресових середовищ». З активним входженням на польську сцену політичної партії Право і Справедливість (ПіС) це питання почало поволі переростати у політично активне.
2013 року польський Сейм вже приймав «волинську» резолюцію, але, на відміну від теперішньої, не було ані встановлено офіційно дня пам'яті, ані сам злочин не отримав чіткого визначення геноцид. Ба більше, тоді серед перерахованих формацій, які брали участь у етнічних чистках поляків на колишніх землях ІІ Речі Посполитої, було згадано тільки дві – ОУН та УПА. Нова ж резолюція до ОУН та УПА додає ще сформовану з українців німецьку дивізію СС Галичина та «інші українські формації, які співпрацювали з німцями», а також говорить про «понад 100 тисяч замордованих», тоді як резолюція 2013 року містила окреслення «близько 100 тисяч». Тоді «за» проголосувало 263 парламентарі з таких партій, як коаліційна Громадянська Платформа (ГП), Польська селянська партія (ПСП) та Союз демократичних лівих сил посткомуніста Лєшека Міллера. Утрималось 128 депутатів опозиційної партії ПіС Ярослава Качинського та 14 Солідарної Польщі (на виборах 2015 року кандидати Солідарної Польщі стартували за списками ПіС), а проти проголосувало 33 депутати від ліво-ліберальної партії Рух Палікота. Одразу ж після голосування депутати партії ПіС обурювалися такою резолюцією, адже їхньою вимогою було формулювання «геноцид», і саме це визначення відкинула парламентська більшість, очолюваною Громадянською Платформою. Обурювався разом з Ярославом Качинським і теперішній міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який у момент цьогорічного голосування був поза межами Варшави.
Ще 2008 року, у 65-ту річницю волинських злочинів, Лех Качинський був сильно критикований одіозним ксьондзом Ісаковичем-Залеським за те, що не з'явився на урочистостях із вшанування жертв, які організовували «кресові середовища». Сам Лех Качинський у своїй зовнішній політиці та відносинах з Україною намагався уникати конфронтації в історичних питаннях. А от голос одіозного ксьондза з кожним роком ставав дедалі гучнішим. Тепер він не тільки частий гість різних теле- та радіоефірів, але й має своїх репрезентантів у польському парламенті. Його погляди – це часто також погляди праворадикалів і неофашистів у Польщі, різних «патріотичних» рухів, які з кожним роком стають все агресивнішими у своїх акціях. То чи саме до такої політики, часто агресивної щодо інакодумаючих, націоцентричної, шовіністичної та антидемократичної «дозріло» польське суспільство? Не думаю, але підігрування таким поглядам та рухам і політизація історичних питань нестиме загрозу демократичному розвиткові Польщі та її безпеці. Вогонь розпалити завжди легше, ніж потім погасити пожежу.
Резолюція Сейму, яку підтримала абсолютна більшість депутатів, була сприйнята ними як пропольський і патріотичний документ. За неї голосували і симпатики праворадикального крила, і ліберали. Зрештою, те, що в цій резолюції не йшлося про засудження «українців» як таких, а про конкретні формації, теж варто пам'ятати, оцінюючи її з точки зору «антиукраїнськості». А ще у ній знайшлося місце на «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa szacunek i wdziczno Ukraicom, ktrzy naraajc wasne ycie, ratowali Polakw» («Сейм Республіки Польща висловлює повагу і вдячність Українцям, які, піддаючи небезпеці власне життя, рятували Поляків») та «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa solidarno z Ukrain walczc z zewntrzn agresj o zachowanie integralnoci terytorialnej» («Сейм Республіки Польща проголошує солідарність з Україною, яка воює із зовнішнім агресором за збереження своєї територіальної цілісності»). Можливо, що саме через ці формулювання й не знайшлося голосів проти? А може, колишні противники формулювання «геноцид», будучи тепер у меншості в парламенті, побоялися політичних атак опонентів і звинувачень у непатріотичності?
Оскільки польська сторона відкинула пропозицію українських парламентарів прийняти спільний документ, то цей факт, можливо, дещо на виріст, можна прийняти як аргумент, що резолюцію радше прийнято для польського громадянина і основний акцент робився на польську внутрішню політику. Однак прийняття саме такого тексту резолюції, де офіційно закріплюється поняття «відплатні акції» («akcje odwetowe»), хоч і засуджується їх, певним чином створює подвійний стандарт в оцінці жорстокого вбивства. Виходячи з моралі демократичної держави, для якої людське життя є найбільшою цінністю, а жорстоке вбивство не має виправдання, то на рівні злочинів, вчинених представниками українських націоналістів мали б бути однаково засуджені і так звані «відплатні акції» з боку польських формацій. І мова не йде про порівняння жертв з обох боків, а про цінність людського життя як основну вартість для розвитку здорового суспільства. Але цього в резолюції нема.
Разом з питанням Єдвабного, погромів у Кельцях та офіційним вшануванням героїчності Проклятих Солдатів (офіційно день вшанування запровадив 2011 року попередній парламент, в якому більшість становила коаліція ГП-ПСП) резолюція про «Волинь» започатковує новий етап в історичній політиці офіційної Варшави. А те, що вона може мати антиєврейський, антиукраїнський чи антибілоруський вимір, уже буде наслідком, а не умовою такої політики. З українського боку варто оцінювати таку політику і прораховувати ризики для двосторонніх відносин. Проте засуджувати чи схвалювати таку політику – мають вирішити самі громадяни Польщі, і тільки вони можуть висловити протест та вплинути на її зміну.
Особисто мені бракувало тверезих оцінок можливих наслідків цієї резолюції не від української сторони, а від представників польських консерваторів. І якщо вони таких загроз не бачать, то це справді може бути загрозливим сигналом для подальшого українсько-польського діалогу. Не менше непокоїть те, що часом представники консервативного крила хочуть продовження діалогу з українською стороною, бачачи в ній малодосвідченого «молодшого брата». Російська агресія та окупація українських територій сильно вплинули на українське суспільство, і формула «старший-молодший брат» за жодних обставин не може бути прийнятна для повноцінного діалогу між сусідами. Болючий досвід «старшого брата» в Україні вже засвоїли і нема потреби в пошуках нового.
Чи можна було уникнути такої резолюції?
Щонайменше з 2013 року, коли тодішню «волинську» резолюцію лідери ПіС називали «резолюцією-потворою», було зрозуміло, що після виграних парламентських виборів відбудеться її зміна та впровадження у неї поняття «геноцид». Чи завинили цим попередні польсько-українські дискусії, які проводились за формулою «вибачаємо і просимо вибачення», яку зараз консерватори називають «хованням проблеми під килим»? Не певна, бо саме така формула допомагала багатьом в Україні спокійніше та з усвідомленням всього жаху сприйняти факт етнічних чисток проти поляків, здійснених українськими націоналістами. А приклад того, що в самій Польщі відбуваються дискусії, в яких відверто говорять про злочини поляків проти євреїв у часи Другої світової війни та пробують оцінки «відплатні акції» як не менше зло, ніж злочини українських націоналістів, давав аргументи у дискусіях тим, хто намагався переконати у критичних оцінках захисників діяльності ОУН та УПА. Тепер цих аргументів стає менше, а внесення до пантеону героїв контроверсійних Проклятих Солдатів у Польщі зміцнює в українських середовищах, для яких ОУН та УПА виключно герої, правильність такого мислення – «герої можуть чинити злочин, але попри це вони і надалі залишаються для нас героями».
Офіційній владі в Україні, за винятком 2010 року, коли Віктор Ющенко своїм указом визнав героєм України Степана Бандеру, до 2015 року не можна було закинути героїзацію ОУН та УПА, при цьому без належної оцінки їхньої ролі в етнічних чистках. Після ж прийнятого закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» у польської сторони таки з'явилися поважні аргументи. Звісно, не обійшлося тут без демонізації значення та ролі голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича у творенні нової історичної політики. Вплив Володимира В'ятровича часто сильно перебільшувався, але критика має свої підстави. Варто лишень глянути на сторінку УІНП, з якої видно, як справді підбираються факти, щоб показати виключно героїчний бік діяльності діячів ОУН та боротьбу УПА.
Беззаперечно, УПА боролася за незалежність України, але так само й конкретні відділи та конкретні керівники несуть відповідальність за етнічні чистки поляків у 1943-45 роках. Відокремлення в УПА тих, хто справді не пішов на колаборацію з нацистами та боровся з двома тоталітаризмами за незалежність, від тих, хто вибрав шлях злочину, має відбутися на офіційному рівні, як із прийняттям закону «Про правовий статус». І маємо ми це зробити не так для польської сторони, як для самих себе. Належна оцінка історичного минулого, без надмірної та однобокої героїзації, допоможе нам плекати здорове суспільство, в якому людське життя буде основною цінністю. ОУН поставило собі мету здобути незалежність, але методи, якими досягалося цієї мети, мають знайти свою об'єктивну оцінку і розуміння. Тільки в тоталітарних країнах є прийнятною модель – мета виправдовує засоби. Але ж ми будуємо країну демократичну, тож маємо розуміти, що є головною цінністю такої держави.
Що далі?
Найбільшою помилкою та недозрілістю з українського боку буде приймання так званої симетричної відповіді на резолюцію Сейму. Те, в якому напрямку заповідається розвиток історичної політики Польщі, для України може бути прикладом, чого варто уникати і не повторювати. Здорова дистанція та адекватна критика складних питань минулого допоможе уникнути помилок в майбутньому. Для України, як і для Польщі, важливо утримати і розвивати добросусідські відносини. Про те, що від ворожнечі між Польщею й Україною виграє однозначно Росія, говорять впливові політики, експерти, інтелектуали. Враховуючи незгасиму агресивну енергію Кремля, тільки міцна співпраця та підтримка один одного допомагатимуть протистояти цій агресії.
Чи буде успіх у новому форматі польсько-українського історичного діалогу? Питання відкрите. Якщо діалог відбуватиметься на підставі «правди», яку кожна зі сторін може мати свою, то результати успіху примарні. Бо, говорячи мовою «правди», часто сторони діалогу чують тільки себе і не здатні до самокритики. Поки не бачу міцних аргументів, що варто змінювати формулу діалогу. Резолюція Сейму – рішення політичне, натомість мудрістю в продовженні польсько-українського діалогу буде спроба абстрагуватися від цього рішення і повернутись до формули «почути один одного». На жаль, поки не маю міцного переконання, що це можна успішно реалізувати, враховуючи те, що історична політика у Польщі змінює основні акценти та гамує принцип критицизму, а особливо, якщо й українська історична політика остаточно відмовиться від цього принципу.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volinska_rezolyutsiya_ta_polskoukrayinski_stosunki&objectId=1399733
(тема "Волинь-1943")
Ольга Попович, 4 серпня, 2016 р.
Найбільшою помилкою з українського боку буде симетрична відповідь
Два тижні тому польський Сейм прийняв резолюцію про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами у 1943-45 роках. Таким чином, Сейм встановив 11 липня офіційним днем пам'яті за жертвами, а самі події назвав геноцидом громадян ІІ Речі Посполитої. Резолюцію приймали з емоційним обговоренням у парламенті, передувала їй попередньо прийнята фактично така ж резолюція Сенату.
Резолюція пропольська чи антиукраїнська?
В Україні сеймове голосування за резолюцію здебільшого сприйняли негативно. Часто виникало нерозуміння та розчарування: як така братня та підтримуюча нас Польща змогла прийняти антиукраїнську резолюцію? І взагалі, багато хто з українських коментаторів підхопив визначення «антиукраїнська резолюція». Більш емоційні трактували це так: «польські політики – агенти Кремля». Такий погляд також підсилює реакція на згадану резолюцію в Росії, яка вітає та радіє їй, а також доволі активно розкручує цю тему в різних медіа. Якщо ж розглядати польську політику з позиції проукраїнська/антиукраїнська, то такі визначення та пояснення здаються простими та зрозумілими. Вони не потребують глибшої рефлексії, але часто провокують емоційні висновки та поглиблюють відчуття «нас зрадили». Ці висновки не пояснюють для українського читача/глядача, чому ж за резолюцію в Сеймі свої голоси віддали аж 432 депутати та не було жодного голосу проти.
Тим, хто хоч трохи знайомий з польськими реаліями, відомо, що тема волинських злочинів – це один з міцних елементів історичної пам'яті в Польщі. Часто ця пам'ять переростала в міфи, у яких образ українських націоналістів, або ж просто українців, був набагато гіршим та страшнішим від образу нацистів чи більшовиків. До середини 2000-х питання волинських злочинів переважно лежало у площині історичних досліджень та історичної пам'яті «кресових середовищ». З активним входженням на польську сцену політичної партії Право і Справедливість (ПіС) це питання почало поволі переростати у політично активне.
2013 року польський Сейм вже приймав «волинську» резолюцію, але, на відміну від теперішньої, не було ані встановлено офіційно дня пам'яті, ані сам злочин не отримав чіткого визначення геноцид. Ба більше, тоді серед перерахованих формацій, які брали участь у етнічних чистках поляків на колишніх землях ІІ Речі Посполитої, було згадано тільки дві – ОУН та УПА. Нова ж резолюція до ОУН та УПА додає ще сформовану з українців німецьку дивізію СС Галичина та «інші українські формації, які співпрацювали з німцями», а також говорить про «понад 100 тисяч замордованих», тоді як резолюція 2013 року містила окреслення «близько 100 тисяч». Тоді «за» проголосувало 263 парламентарі з таких партій, як коаліційна Громадянська Платформа (ГП), Польська селянська партія (ПСП) та Союз демократичних лівих сил посткомуніста Лєшека Міллера. Утрималось 128 депутатів опозиційної партії ПіС Ярослава Качинського та 14 Солідарної Польщі (на виборах 2015 року кандидати Солідарної Польщі стартували за списками ПіС), а проти проголосувало 33 депутати від ліво-ліберальної партії Рух Палікота. Одразу ж після голосування депутати партії ПіС обурювалися такою резолюцією, адже їхньою вимогою було формулювання «геноцид», і саме це визначення відкинула парламентська більшість, очолюваною Громадянською Платформою. Обурювався разом з Ярославом Качинським і теперішній міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який у момент цьогорічного голосування був поза межами Варшави.
Ще 2008 року, у 65-ту річницю волинських злочинів, Лех Качинський був сильно критикований одіозним ксьондзом Ісаковичем-Залеським за те, що не з'явився на урочистостях із вшанування жертв, які організовували «кресові середовища». Сам Лех Качинський у своїй зовнішній політиці та відносинах з Україною намагався уникати конфронтації в історичних питаннях. А от голос одіозного ксьондза з кожним роком ставав дедалі гучнішим. Тепер він не тільки частий гість різних теле- та радіоефірів, але й має своїх репрезентантів у польському парламенті. Його погляди – це часто також погляди праворадикалів і неофашистів у Польщі, різних «патріотичних» рухів, які з кожним роком стають все агресивнішими у своїх акціях. То чи саме до такої політики, часто агресивної щодо інакодумаючих, націоцентричної, шовіністичної та антидемократичної «дозріло» польське суспільство? Не думаю, але підігрування таким поглядам та рухам і політизація історичних питань нестиме загрозу демократичному розвиткові Польщі та її безпеці. Вогонь розпалити завжди легше, ніж потім погасити пожежу.
Резолюція Сейму, яку підтримала абсолютна більшість депутатів, була сприйнята ними як пропольський і патріотичний документ. За неї голосували і симпатики праворадикального крила, і ліберали. Зрештою, те, що в цій резолюції не йшлося про засудження «українців» як таких, а про конкретні формації, теж варто пам'ятати, оцінюючи її з точки зору «антиукраїнськості». А ще у ній знайшлося місце на «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa szacunek i wdziczno Ukraicom, ktrzy naraajc wasne ycie, ratowali Polakw» («Сейм Республіки Польща висловлює повагу і вдячність Українцям, які, піддаючи небезпеці власне життя, рятували Поляків») та «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa solidarno z Ukrain walczc z zewntrzn agresj o zachowanie integralnoci terytorialnej» («Сейм Республіки Польща проголошує солідарність з Україною, яка воює із зовнішнім агресором за збереження своєї територіальної цілісності»). Можливо, що саме через ці формулювання й не знайшлося голосів проти? А може, колишні противники формулювання «геноцид», будучи тепер у меншості в парламенті, побоялися політичних атак опонентів і звинувачень у непатріотичності?
Оскільки польська сторона відкинула пропозицію українських парламентарів прийняти спільний документ, то цей факт, можливо, дещо на виріст, можна прийняти як аргумент, що резолюцію радше прийнято для польського громадянина і основний акцент робився на польську внутрішню політику. Однак прийняття саме такого тексту резолюції, де офіційно закріплюється поняття «відплатні акції» («akcje odwetowe»), хоч і засуджується їх, певним чином створює подвійний стандарт в оцінці жорстокого вбивства. Виходячи з моралі демократичної держави, для якої людське життя є найбільшою цінністю, а жорстоке вбивство не має виправдання, то на рівні злочинів, вчинених представниками українських націоналістів мали б бути однаково засуджені і так звані «відплатні акції» з боку польських формацій. І мова не йде про порівняння жертв з обох боків, а про цінність людського життя як основну вартість для розвитку здорового суспільства. Але цього в резолюції нема.
Разом з питанням Єдвабного, погромів у Кельцях та офіційним вшануванням героїчності Проклятих Солдатів (офіційно день вшанування запровадив 2011 року попередній парламент, в якому більшість становила коаліція ГП-ПСП) резолюція про «Волинь» започатковує новий етап в історичній політиці офіційної Варшави. А те, що вона може мати антиєврейський, антиукраїнський чи антибілоруський вимір, уже буде наслідком, а не умовою такої політики. З українського боку варто оцінювати таку політику і прораховувати ризики для двосторонніх відносин. Проте засуджувати чи схвалювати таку політику – мають вирішити самі громадяни Польщі, і тільки вони можуть висловити протест та вплинути на її зміну.
Особисто мені бракувало тверезих оцінок можливих наслідків цієї резолюції не від української сторони, а від представників польських консерваторів. І якщо вони таких загроз не бачать, то це справді може бути загрозливим сигналом для подальшого українсько-польського діалогу. Не менше непокоїть те, що часом представники консервативного крила хочуть продовження діалогу з українською стороною, бачачи в ній малодосвідченого «молодшого брата». Російська агресія та окупація українських територій сильно вплинули на українське суспільство, і формула «старший-молодший брат» за жодних обставин не може бути прийнятна для повноцінного діалогу між сусідами. Болючий досвід «старшого брата» в Україні вже засвоїли і нема потреби в пошуках нового.
Чи можна було уникнути такої резолюції?
Щонайменше з 2013 року, коли тодішню «волинську» резолюцію лідери ПіС називали «резолюцією-потворою», було зрозуміло, що після виграних парламентських виборів відбудеться її зміна та впровадження у неї поняття «геноцид». Чи завинили цим попередні польсько-українські дискусії, які проводились за формулою «вибачаємо і просимо вибачення», яку зараз консерватори називають «хованням проблеми під килим»? Не певна, бо саме така формула допомагала багатьом в Україні спокійніше та з усвідомленням всього жаху сприйняти факт етнічних чисток проти поляків, здійснених українськими націоналістами. А приклад того, що в самій Польщі відбуваються дискусії, в яких відверто говорять про злочини поляків проти євреїв у часи Другої світової війни та пробують оцінки «відплатні акції» як не менше зло, ніж злочини українських націоналістів, давав аргументи у дискусіях тим, хто намагався переконати у критичних оцінках захисників діяльності ОУН та УПА. Тепер цих аргументів стає менше, а внесення до пантеону героїв контроверсійних Проклятих Солдатів у Польщі зміцнює в українських середовищах, для яких ОУН та УПА виключно герої, правильність такого мислення – «герої можуть чинити злочин, але попри це вони і надалі залишаються для нас героями».
Офіційній владі в Україні, за винятком 2010 року, коли Віктор Ющенко своїм указом визнав героєм України Степана Бандеру, до 2015 року не можна було закинути героїзацію ОУН та УПА, при цьому без належної оцінки їхньої ролі в етнічних чистках. Після ж прийнятого закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» у польської сторони таки з'явилися поважні аргументи. Звісно, не обійшлося тут без демонізації значення та ролі голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича у творенні нової історичної політики. Вплив Володимира В'ятровича часто сильно перебільшувався, але критика має свої підстави. Варто лишень глянути на сторінку УІНП, з якої видно, як справді підбираються факти, щоб показати виключно героїчний бік діяльності діячів ОУН та боротьбу УПА.
Беззаперечно, УПА боролася за незалежність України, але так само й конкретні відділи та конкретні керівники несуть відповідальність за етнічні чистки поляків у 1943-45 роках. Відокремлення в УПА тих, хто справді не пішов на колаборацію з нацистами та боровся з двома тоталітаризмами за незалежність, від тих, хто вибрав шлях злочину, має відбутися на офіційному рівні, як із прийняттям закону «Про правовий статус». І маємо ми це зробити не так для польської сторони, як для самих себе. Належна оцінка історичного минулого, без надмірної та однобокої героїзації, допоможе нам плекати здорове суспільство, в якому людське життя буде основною цінністю. ОУН поставило собі мету здобути незалежність, але методи, якими досягалося цієї мети, мають знайти свою об'єктивну оцінку і розуміння. Тільки в тоталітарних країнах є прийнятною модель – мета виправдовує засоби. Але ж ми будуємо країну демократичну, тож маємо розуміти, що є головною цінністю такої держави.
Що далі?
Найбільшою помилкою та недозрілістю з українського боку буде приймання так званої симетричної відповіді на резолюцію Сейму. Те, в якому напрямку заповідається розвиток історичної політики Польщі, для України може бути прикладом, чого варто уникати і не повторювати. Здорова дистанція та адекватна критика складних питань минулого допоможе уникнути помилок в майбутньому. Для України, як і для Польщі, важливо утримати і розвивати добросусідські відносини. Про те, що від ворожнечі між Польщею й Україною виграє однозначно Росія, говорять впливові політики, експерти, інтелектуали. Враховуючи незгасиму агресивну енергію Кремля, тільки міцна співпраця та підтримка один одного допомагатимуть протистояти цій агресії.
Чи буде успіх у новому форматі польсько-українського історичного діалогу? Питання відкрите. Якщо діалог відбуватиметься на підставі «правди», яку кожна зі сторін може мати свою, то результати успіху примарні. Бо, говорячи мовою «правди», часто сторони діалогу чують тільки себе і не здатні до самокритики. Поки не бачу міцних аргументів, що варто змінювати формулу діалогу. Резолюція Сейму – рішення політичне, натомість мудрістю в продовженні польсько-українського діалогу буде спроба абстрагуватися від цього рішення і повернутись до формули «почути один одного». На жаль, поки не маю міцного переконання, що це можна успішно реалізувати, враховуючи те, що історична політика у Польщі змінює основні акценти та гамує принцип критицизму, а особливо, якщо й українська історична політика остаточно відмовиться від цього принципу.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volinska_rezolyutsiya_ta_polskoukrayinski_stosunki&objectId=1399733
2
Коментарі