Знамените Межигір’я

Знамените Межигір’я!

Колись тут, десь верст на 18–20 вище за Київ по Дніпру, був один з найславетніших монастирів української землі. Попередником його вважається обитель біля Вишгорода ще домонгольської доби, з кам’яним Спаським храмом ХІІ ст. За часів Батия її зруйнували, а потім ченці опанували Межигірське урочище та спорудили там церкву понад Дніпром. У XVII столітті тут уже був чималий комплекс Спасо-Преображенського монастиря. Не раз він страждав від пожеж, але незмінно відроджувався – насамперед завдяки тому, що до нього були вельми прихильними українські козаки. Гетьмани, ще від Богдана Хмельницького, сприяли обителі значними пожертвами, а Січ Запорізька вважала Межигірський Спас своїм військовим монастирем (іноді його називали «Запорізькою Лаврою»). Саме звідси призначали священиків на Січ. Тут-таки лікували покалічених січовиків, а старі, знесилені козаки на схилі років знаходили тут притулок.

Коли ж не стало Січі – припинив існування й монастир. Катерина ІІ у 1786 році закрила його, перетворивши на казенний шпиталь. Наступного року цариця була у Києві та схотіла помилуватися мальовничою обителлю. Але нога її сюди не ступила, бо якраз напередодні цього блюзнірського візиту, вночі, Межигір’я раптово згоріло!

Кам’яні будівлі усе ж вдалося відновити після пожежі. Проте вже не для монастиря, бо на терені Межигір’я вирішили створити фаянсову фабрику (неподалік виявили чималі поклади високоякісної білої глини – каоліну). У першій половині ХІХ століття ця фабрика була доволі потужною, її вироби користувалися широкою відомістю.

У ці часи сюди навідувався Тарас Шевченко, котрий згадував «Межигірський Спас» у своїх творах. Залишився його малюнок олівцем 1843 року:

Ми бачимо тут соборний Спасо-Преображенський храм (у центрі), зведений ще у 1670–80-х роках, а також церкву Петра і Павла та дзвіницю, що їх було збудовано у 1772–74 роках коштом Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Січі. 

Згодом фабрика занепала, і вже у 1860-х роках уперше розглядали питання про продаж Межигір’я у приватну власність. Православна громадська думка вельми цим обурювалася – насамперед з огляду на те, що за таких обставин фабрика на святому місці може (ач, який жах!) перейти під оруду підприємців-євреїв. Утім, у наступні роки вдалося відновити тут чернецьке життя. Спочатку, з 1886 року, патронат над Межигір’ям здійснював чоловічий Свято-Троїцький (Іонинський) монастир, а у 1894-му тут було влаштовано жіночу обитель, підпорядковану Києво-Покровському монастиреві.

Від цього часу лишилося чимало поштівок, на яких зображено краєвиди Межигір’я.

Загальний вигляд:

Монастирські будівлі:

Тут у центрі бачимо, зокрема, класицистичний портик колишнього «братського корпусу» – наслідок реконструкції, що її здійснював на терені Межигірського комплексу у 1810-х роках, після чергової пожежі, відомий архітектор Іван Кедрін.

Святість та багата історична пам’ять цього місця разом з чудовою природою та мальовничими краєвидами сприяла численним відвідуванням. Чимало киян користувалися тут дачними приміщеннями, що їх надавав у оренду монастир. Для зручності сполучення у Межигір’ї діяла пароплавна пристань.

А на цій поштівці бачимо (праворуч) трійку заможних панів, які, мабуть, нещодавно прибули сюди на відпочинок.

Вони позують на тлі межигірських будівель – але ж добре розуміють, що вони тут не хазяї, а лише гості.

...У радянські роки обитель, як водилося, було ліквідовано. Натомість спробували відновити традиції керамічного виробництва. У 1923 році тут було засновано художньо-керамічний технікум (з 1930-го – інститут), в якому працювали провідні майстри ужиткового мистецтва. Мистецтвознавець Федір Ернст відзначив, що цей заклад «своїм мистецьким рівнем навчання є безперечно найкращий в УСРР».

Комплекс у ті роки в основному зберігав попередній вигляд, про що свідчить поштівка межі 1920–30-х років:

На звороті написано: «Околиці Києва. Межигір’я. Загальний вигляд учбового керамічного комбінату». Як бачимо, цей «комбінат» не заважав монастирським будівлям лишатися неушкодженими. Той-таки Ф.Ернст у 1930 році зауважив: «Вважаючи на культурне минуле Межигір’я, тут гадають улаштувати Державний Культурно-Історичний Заповідник».

Проте, у буквальному сенсі, «не так сталося, як гадалося». Коли Київ у 1934-му зробили столицею республіки, переведеним сюди з Харкова урядовцям упала в око чудова місцина. Невдовзі старовинний комплекс перестав існувати. На його місці було влаштовано урядову резиденцію. Незважаючи ні на які горбачовські перебудови, ні на яку демократію, ні на яку незалежність, місце козацької святині досі залишається за високим парканом, під охороною, в руках купки можновладців. Навколо цієї загадкової території останніми роками поширювалися всілякі чутки, плітки; сенсаційні публікації упевнили частину читачів у тому, що десь там, у підвалах, досі переховується пресловута бібліотека Ярослава Мудрого!..

Разом з цим, ще за часи існування Межигірського комплексу про нього багато писали у солідних книжках – від Андрія Муравйова і Івана Фундуклея до Костя Шероцького та Федора Ернста. Нині історії Межигір’я теж присвячено чимало досліджень; у 2007 році вийшла книжка «Вишгород. Межигір’я» (автори І.Черняков, І.Пироженко). Збереглося доволі зображень та креслень межигірських будівель.

За матеріалами: http://mik-kiev.livejournal.com/54951.html