Чому я підтримую дії опозиції

Вночі, 22 листопада, коли Янукович відмовився підписувати вже призабуту Угоду про асоціацію, і всі свідомі громадяни завзято побігли з прапорами на Майдан, я залишився вдома. Сьорбаючи чай з печенням, написав статтю, в якій докладно пояснив, чому я в носі бачив цей ваш «мирний протест», всі ці танці повстання і пісні непокори. Охоплені ейфорією патріоти тоді люто плювалися і ображалися на мій демонстративний нейтралітет.

Потім, коли був розгон, пролилася перша кров, і всім стало ясно, що танцями ні біса не зробиш, ніхто з новонавернених радикалів не згадав мого пророчого посту. Ну, я не ображений - хоч з лайном не змішали, як нещасну Руслану, і то добре. Люди загалом забувають все досить швидко. Радикали, наприклад, давно забули, як Руслана (єдина серед зірок першої величини) рік тому публічно підтримувала сім'ю Павліченко.

Зараз я знову отримаю відро плювків, але плювати і на це, мушу сказати - українці, давайте підтримаємо опозицію.

Так, давайте підтримаємо ту саму опозицію, яка «зливає протест», «турбується лише про міністерські портфелі», «контролюється владою», і т.д., і т.п. Давайте підтримаємо опозицію, яка виступає за мирний протест. Так, давайте підтримаємо мирний протест - після всіх цих жахіть, після вбивст, після тортур, - візьмемо нерви в кулак, сховаємо з очей вже приготовані гвинтівки і будемо чекати.

Чого чекати?

...Уявімо собі, - «Правий сектор» та «Спільна справа» - найрадикальніші об'єднання Майдану, - в момент вирішили, що досить чекати. Що годі, насиділися за барикадами, до Верховної Ради подати рукою, час помстити за своїх, зараз, або ніколи. Жахнули з усіх стволів, народ із сокирами рвонув на «Беркут», міліцейські шоломи тріщать, Верховну Раду взято, над Адміністрацією Президента майорить червоно-чорний прапор, в лазаретах лежать накриті простирадлами герої, Майдан гримить радістю, Київ святкує. Уявили?..

Уявляємо далі. Ні Януковича, ні Лукаш, ні Портнова, ні Арбузова, ні Клименка - нікого з владних фігур в приміщеннях не знайдено. Звичайно ж, вони давно роблять політику, сидячи у більш затишному місці, ніж прокопчений паленою резиною урядовий квартал. Де Янукович?.. З валізами майнув у Москву? Ні, не в Москву, що йому робити так далеко. Він майнув ближче - у Харків, наприклад.

У Харкові, як легітимно обраний президент (так, що б ми з цього приводу не думали, але він - поки що легітимно обраний президент) і головнокомандувач, Янукович заявляє про спробу конституційного перевороту та повалення державного ладу зі сторони праворадикалів. Оголошує мобілізацію; східні українці, головне політичне кредо яких - «залиште нас у спокої» - з посірілими обличчями отримують повістки. Оскільки вони бояться воєнкому та дільничного інспектора більше за всіх бандерівців світу, вони підуть воювати за зека. Місцева міліція жорстоко виловлює лояльних до повстання українців. Тут як тут «обмежений контингент російських військ, покликаний захистити російськомовне населення». Через кордон переходять «російські добровольці» та «казаки» з погонами ФСБ. Західна Україна також мобілізується.

Відчиняйте ворота громадянській війні.

І все це - у тому випадку, якщо штурм урядового кварталу буде успішним. А якщо провалиться?.. Європейці трусяться від страху, уявляючи під боком нову Югославію, та ще й в такому болючому місці, як кордон з Росією. Держдеп США вже засудив дії міліції, «тітушок» - і (увага) «Правого сектору». Для американців всі, хто розхитує ситуацію, одним миром мазані, тим більше вони не стануть вписуватися за націоналістів. З рештою, в Україні нема нафти, тому годі чекати на горизонті рятівних авіаносців НАТО. У разі провалу штурму світ буде мовчки спостерігати, як влада зачищає Майдан.

Перейшовши у відкриту атаку, ми програємо у будь-якому випадку. Атакувати нас влада не наважується. Як показав досвід боїв на Грушевського, наші сили незначні у наступі, зате майже нездоланні в обороні. Як би не вихвалявся «Беркут», але я з повною відповідальністю кажу, що у нинішньому вигляді, при нинішньому розкладі сил та озброєння, оборона Київської Січі зможе зупинити навіть бронетехніку.

Отже - клінч, цугцванг. То що ж робити?

Триматися. Всім ясно - шляху назад нема, при чому ні для нас, ні для Януковича. Але нам давно не хочеться просто триматися, ми злі, ми замерзли, нам набридло топтатися на місці. Ми вже хочемо ризикнути, щоб розірвати цей вузол раз і назавжди.

Триматися, друзі. Бо поки ми дратуємося нашими нерішучими опозиційними лідерами, по той бік барикад відбуваються такі ж самі процеси. Низовий електорат Януковича свариться у телевізор, бо ніяк не може зрозуміти, чого ця вдарена яйцем тютя не вводить на Майдан танки. Вища ланка, як і всяка знать у важкі для господаря часи, плете змови і хитається. На Януковича тиснуть міжнародні структури. Якщо ми не дамо йому приводу для нападу, якщо ми втримаємося, то Майдан, наче маленька дірка у дні човна, потопить весь його авторитет. І до наступних виборів - легітимних, законних, конституційних виборів, - вплив Януковича буде не більше, ніж у Ющенка. А легітимні вибори - це, наразі, єдине, що здатне втримати Україну в її нинішніх кордонах.

Ті ж, кому пече схопити до рук зброю, можуть не хвилюватися - повоювати ще прийдеться, навіть не сумніватейся. Як вчив Макіавеллі: «Війні не можна запобігти, її можна лише відкласти». Але якщо вже починати громадянську війну, її треба розраховувати закінчити в Москві, а не в Луганську.