Руїна долає. Донбас втрачає історичну спадщину

Правляча політична команда, будучи в більшості своїй родом з Донбасу, завжди на словах афішувала своє особливе ставлення до рідного краю. Донбас регулярно наводили у приклад, називали «годувальником» України, підкреслювали економічне значення регіону для всієї країни.

Любов до малої батьківщини особливо загострювалася ближче до виборів, коли «донецькі» їхали до рідних країв торсати електорат. Донбас розхвалювали, Донбасу дякували, Донбас закликали у черговий раз підтримати «по нутру своїх». У полум'яних промовах згадувалися досягнення радянських часів, трудові та бойові здобутки прадідів, оспівувалися степові краєвиди. Ось тільки реальні справи за всіма цими єлейними промовами якось не йшли. Не дивлячись на перемогу «донецького» президента у 2010 році, обіцяні грошові потоки до краю не хлинули, а віз проблем регіону так і залишився на місці, хоча тягнути його обіцяли дружно та в одному напрямку.

Любов до рідного краю, за логікою, передбачає роботу, спрямовану на примноження та збереження його багатств. У тому числі об'єктів історичної спадщини, якими волею долі Донбас не багатий. На практиці ж історичні пам'ятники регіону найчастіше перебувають у жахливому стані, а деякі й зовсім безповоротно втрачені назавжди. Ні місцева, ні державна влада жодним чином їх не підтримує. В той час, як величезні кошти витрачаються на показушне святкування ювілею Стахановського руху, яке коштувало у 2010 році 17 млн грн, унікальні архітектурні об'єкти перетворюються на руїни та зникають.

Садибу поміщика Казиміра Мсціховського, що знаходиться у селищі Селезнівка Луганської області, іноді справедливо називають перлиною Сходу України. Відома вона далеко за межами регіону - унікальний архітектурний комплекс 19 століття є одним з головних об'єктів історичної спадщини Донбасу. Здавалося б, таке місце треба ретельно доглядати, однак садиба Мсціховского забута владою. Сьогодні вона перебуває у аварійному стані та поступово руйнується вандалами.

Садиба Мсціховского. Невпинно «покращується» до стану цілковитої руїни.

Казимір Мсціховський, засновник селища та колишній власник садиби, був статським радником та власником шахт з Польщі. У Донбас його привело те ж, що й інших - багаті запаси вугілля. Тут Мсціховський заснував Селезнівський рудник та став головою правління Селезнівського товариства кам'яновугільної та заводської промисловості. Навколо рудника незабаром виросло селище, що потім стало містом Паркомуна, а ще пізніше було перейменоване у Перевальськ.

Чудова садиба була побудована у Селезнівці під безпосереднім керівництвом Мсціховського. Головні будівлі садиби - будинок поміщика (архітектор Сергій Гінгер) та храм на честь Св. Олександра Невського (архітектор Лев Руднєв), виконані у стилі італійських вілл - звели десь у 1840 році. Для будівництва використовувався місцевий камінь.

Уявіть, як би це виглядало, якби за ним доглядали

Навколо садиби був розбитий великий парк, площею понад 20 гектарів. Нині він перебуває в запустінні. Алеї заросли, багато декоративних рослин загинуло, не працює фонтан. Головна пам'ятка парку - величезні дерева, що збереглися з часів заснування маєтку.

Ці дикі хащі колись були шикарним парком.

Революція 1917 року перевернула все з ніг на голову. Господарі, не чекаючи експропріацій, кинули маєток та втекли закордон. Новий уряд оселив у їх колишньому маєтку Будинок сиріт. Після Другої Світової садиба функціонувала як протитуберкульозний диспансер.

У 90-ті у колишній садибі Мсціховського розташовувалася наркологія, після закриття якої унікальний маєток фактично було кинуто напризволяще.

Колишня споруда бібліотеки не витримала першою. Довгий час вона потихеньку руйнувалася, поки остаточно не розвалилася кілька років тому.

«Покращена» часом і людьми бібліотека у всій красі.

Садиба Мсціховського - єдина садиба на території Луганської та Донецької областей, що є аналогом замкової архітектури Західної України. Ця пам’ятка могла б стати унікальним туристичним об'єктом, якби влада регіону хоч трохи подбала про неї. Нажаль, цього не відбувається, і з кожним роком від пам'ятника архітектури залишається все менше. Занепадають ворота, валиться кам'яна огорожа, приходять в непридатність інтер'єри поміщицького будинку. У доброму стані знаходиться лише храм Святого Олександра Невського, який нині належить УПЦ МП. Настоятелі підтримують його у первозданному вигляді.

Ще не все втрачено – стіни стоять, тож садибу можна врятувати.

Будівлі садиби ще міцні. Парк та споруди цілком можна було б привести до належного стану за наявності відносно невеликих коштів. Однак, бюджетні гроші «патріоти Донбасу» в основному витрачають на помпезні ювілеї і свята, ігноруючи дійсно гострі питання. В результаті, Луганська область втрачає один зі своїх найкрасивіших пам'ятників, а Східна Україна все більше відповідає стереотипу про край, де нема на що подивитися.

Нажаль, долю садиби Мсціховського повторюють і інші схожі об'єкти Луганської області. У ще більш занедбаному стані знаходяться унікальні поміщицькі садиби в Олександрівську та селі Весела Гора. Вони також сильно зруйновані і заростають травою під гучні промови про необхідність шанувати пам'ять предків та пам'ятати славне минуле Донбасу. Пам'ятники XVIII та XIX століть, занесені до реєстру пам'яток архітектури національного значення, незабаром можуть цілком зникнути. Про існування цих об'єктів більшість луганчан просто не знає, а тому особливого шуму з приводу їх руйнування немає. Все відбувається буденно, протягом років.

Садиба поміщика Юзбаша у селі Весела гора була побудована ще в позаминулому столітті, і цілком непогано трималася до початку нинішнього. У радянські часи вона була піонерським табором «Чайка», який проіснував аж до 2003 року, після чого був проданий луганському ТОВ «Полі-пак». Вигідне розташування історичної будівлі на березі Сіверського Дінця у передмісті обласного центру робило його вельми вигідним придбанням для інвесторів, однак вони чомусь досі ним не скористалися. В результаті реконструкції, яку почав директор ТОВ «Полі-пак» Ігор Чаплигін, будівля позбулася перекриттів та даху. На цьому всі роботи припинилися.

Так виглядала будівля навесні 2012 року. (фото газети«Молодогвардеец»)

Схожа ситуація з поміщицької садибою в Олександрівську, заснованою у 1772 році. До 2006 там розташовувався обласний туберкульозний диспансер, а після його переселення будівля занепала. Зараз вона виглядає не краще, ніж будівля у Веселій горі.

Зовсім вже кричущий приклад - втрата будинку промисловця Гартмана у Луганську. Густав Гартман заснував у місті паровозний завод (сучасний «Луганськтепловоз») та вважається однією з найбільш знакових фігур в історії Луганська, а будинок його, що донедавна перебував у Кам'янобрідському районі, недалеко від заводу, безперечно, мав архітектурну та історичну цінність.

У радянський час в будівлі знаходилася лікарня. У 90-х установу перенесли, а будинок викупив один з луганських підприємців, який відкрив у ньому цех з виробництва соняшникової олії. У 2008 році підприємець помер, і виробництво дісталося його компаньйонам (за словами родичів померлого - було захоплено рейдерським чином). Очевидно, повністю оформити необхідні документи на власність будівлі вони так і не змогли, тому що з тих самих пір будинок Гартмана був покинутий та поступово руйнується. Взимку 2011 року він виглядав так:

Будинок Гартмана за часів "руїни"

Зараз від будинку не залишилося навіть стін. Відновити його неможливо. Незабаром на його місці будуть тільки пустир і дерева.

Будинок Гартмана "покращений"

Якщо справи й далі підуть так само, то вивчати історію рідного краю луганські діти зможуть тільки по картинках у підручниках. А сумні руїни садиб та особняків ще довгий час будуть безмовно нагадувати про пафосні обіцянки «служити Донбасу», що щедро роздаються перед виборами представниками влади.

Нагадувати доти, поки остаточно не зникнуть.