Звернулися два брати до Бога:
-Навчи нас великої науки життя.
-Добре, відповів Всевишній,-я прикличу вас, коли будете готові.
Один брат вирішив чекати на знак з неба, а інший вирішив встигнути в житті якомога більше до тієї години, коли Бог покличе його до учнівства. Він збудував дім, посадив сад, виростив дітей, написав книгу, вчився у людей, вчив людей сам і поспішав, щоби встигнути якомога більше. Він лягав пізно, вставав рано, але весь час відчував, що багато чого не встигає, що відкладає на завтра більше, ніж зробив сьогодні.
А перший брат, знай, чекав на знак і підганяв час, щоб якнайшвидше взятися до справжнього діла. Але наблизився час смерти й обидва брати звернулися до Бога:
-Ми чекали Твого поклику все життя. Ми хотіли стати Твоїми учнями, щоб, пізнавши велике вчення, перемінити світ.
-Людина не потребує знаку,-відповів Бог.-Ви хотіли дістати знання, щоб перемінити світ, але поки один хотів, інший невтомно трудився. Та настав для вас останній час, і ви покидаєте цей світ. Озирніться і погляньте, що залишаєте ви після себе. Один з вас побачить свої діла, а інший-тільки хотіння. Справжній учень,-промовив Бог,-не той, який бажає, а який бажаючи, творить.

(с)

Мудрець запитав учня:
-У чому полягає найсумніша трагедія людського життя?
-Напевно, у тому, що людина не знаходить відповідей на свої питання?-відповів учень.
-Ні,-промовив мудрець.-Трагедія у тому, що людина не ставить собі питань, на які треба доконче знайти відповідь.

(с)

Один літній чоловік мав дуже слабке здоров'я. Одного разу він почув, як Бог наказує йому штовхати величезний камінь на своєму подвір'ї. День у день, місяць у місяць, рік у рік штовхав він цей камінь. Настав день, коли сатана прийшов до нього і спитав, наскільки далеко він пересунув камінь, штовхаючи його щодня.
-Ні на дюйм,-відповів старий.-Я взагалі його не зсунув.
-Ну ти й невдаха,-відказав йому диявол.-Бог ніколи не казав тобі штовхати цей камінь. Якби Він повелів би це тобі, то ти давно би вже зсунув його з місця.
Старий подумав над тим, що сказав йому диявол, і звернувся до Бога з питанням, чому він штовхав камінь протягом багатьох років, але так і не зсунув його.
-Я ніколи не казав тобі зсунути камінь,-мовив Бог.-А тільки просив його штовхати. І поглянь, як завдяки цьому послухові ти змінився. Ти був таким слабким і хворим, коли отримав від мене наказ. А тепер ти сильний і здоровий. Ти дуже змінився. Можливо, ти не зміг би пересунути камінь, але це може зробити я. І своїми зусиллями ти вправлявся у вірі.

Чи був рух у тому, що він робив? Ні. Чи був поступ? Так. Не плутаймо рух з поступом у своєму житті. Вони можуть відбуватися одночасно. Тільки через те,що ми не бачимо руху, не думаймо, що немає поступу.

(с)

Тихий голос буття

Колись давно жив один дід. Жив він у старому храмі. До того храму приходили бавитися діти.
Одного разу, коли найпустотливий хлопчик бавився на приступцях храму, до нього підлетіли три горобці. Перший горобець сказав:
-Найвеличніша річ у цьому світі-сонце. Завдяки сонцю наш світ прекрасний. Але люди, що звикли до його світла, сприймають сонце як щось звичайне.
Почувши це, другий горобець сказав:
-Ні, найвеличніша річ у цьому світі-вода. Без води немає життя. Але люди, що звикли до її повсюдности, сприймають її як належне.
І врешті-решт заговорив третій горобець:
-Те, що казали ви-правда. Сонце і вода-чудові дари. Але найцінніше на землі-повітря. Люди його щедрости навіть не помічають, а без нього ми би погинули.
Вислухавши розмову горобців, хлопчик замислився. Він ніколи не відчував вдячности до повітря, води і сонця. Він побіг до діда і розповів про почуте. Його засмутило, що маленькі пташки виявилися мудрішими за людей.
Дідусь усміхнувся і сказав:
-Вітаю тебе з великим відкриттям. Ти кажеш правду. Люди забули про найважливіше в житті. Але всі їхні помилки можна пробачити, якщо вони навчаться любови. Любов-це дорога до Бога. Завдяки Любові люди прощають одне одного і творять прекрасний світ.

(с)