Отаманша Маруся

1 грудня 1902 р., прийшла у світ Олександра СОКОЛОВСЬКА, легендарна отаманша Маруся.

Саша Соколовська була останньою, восьмою, дитиною в родині вже немолодого козака Тимоша Соколовського. В 1919 р. Саша втратила трьох братів отаманів – Олексу, Дмитра і Василя, які полягли за Україну. Маруся очолила повстанський загін з 300 шабель, 700 багнетів, 10 кулеметів та 3-х гармат.

Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював "граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки". Він залишив нам оповідання "Отаманша Соколовська", видане 7 вересня 1920 р. Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:
«Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні. Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: "Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!.."
... Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. ... Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки... Я оберігаю... Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут».

Якою була ця 16-літня дівчина? Всі захоплювались її золотисто-сонячним волоссям, історик Роман Коваль відзначав родимку над її верхньою губою. «Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. ... Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: "Смерть ворогам України!"» – писав Поліщук. Яким воїном? Микола Фещенко-Чопівський, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював проти москалів у Радомишльському повіті, згадував:
«Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом. Серед селян Маруся була легендарною особою, дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів».

Яким лідером? «Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини», – переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.

Слід згадати й оцінку генерал-поручника Армії У.Н.Р. О.Вишнівського. Аналізуючи повстанський рух і отаманщину в армії і поза нею, він зачислив Марусю до когорти "позитивних отаманів" – поруч із Яковом Орлом-Гальчевським, Іваном Лютим-Лютенком, братами Чучупаками, Ананієм Волинцем, Яковом Шепелем, Ларіоном Загороднім, Семеном Заболотним, Ільком Струком та ін.

Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Знаємо, що в серпні 1919 р. вона співпрацювала з частинами Української галицької армії, які наступали на Київ. Сотник УГА В. Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею Соколовською у с.Вересах біля Житомира.

Перше, на що звернув увагу сотник, це "гострий погляд" Марусі, її "сміливий, вояцький зір". І кріс через плече. Маруся хотіла приєднатися до галичан і йти разом із ними визволяти столицю.

– Але поможіть, ради Бога, поможіть мені!.. Дайте крісів і набоїв...

"І десь щез гострий погляд очей, – згадував Бачинський, – а просила цілою собою, як дитина матері".

Далі сотник став свідком розмови Марусі зі стрільцями. Ось як він запам'ятав цю зустріч: "Уже давно підвода стояла готова до від'їзду, а Маруся малювала минуле... Як кайдани рвались, як воля родилась, шаліла, п'яніла, як лютий ворог луною пожарів сліди свої значив. Як її батькові та братам терпцю не стало – як чесне товариство у радомишльських лісах на повстанську раду збиралось – як вона ночами прокрадалась крізь ворожі застави... Братів не стало... Бог і Україна знають, що поклали свої голови за волю Батьківщини... Я не бачив і сліду жалю в Марусі... Кудись у даль гляділа...".

Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами У.Н.Р. та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом з ними Маруся "здобула Київ і пару днів їм володіла", як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках "Батьківщини" із Жанною д'Арк.

Надзвичайно цікавий своїми подробицями лист Анатолія Малюха з Києва, котрий переповідає спогади Марії Окіпної (1892—1971), бабусі його дружини Світлани. Марія Окіпна в 1919 році жила в середмісті Києва й одного серпневого дня пішла на Бесарабський ринок. Раптом помітила, що «якось незвично заметушилися люди. І тут на ринок в’їхала на білому коні в супроводі кількох козаків на гарних конях молода дівчина. На ній був зелений жупан, на голові смушева шапка зі шликом, з-під якої спадала руса коса. Їхала повільно, розглядаючи людей і те, що вони продавали. Один із присутніх дядьків голосно привітався: «Здорові були, пані Марусю!» І, вклонившись, зняв шапку. Маруся чемно відповіла на привітання. Решта чоловіків теж познімали шапки, картузи, капелюхи та вклонилися їй. Виїхавши з ринку на Хрещатик, Маруся приєдналася до загону козаків, яких було більше сотні. Загін рушив Хрещатиком у бік Думи. Всі дивувалися, що Маруся така молодесенька. Потім кияни розповідали один одному, що вона «відвідала» Лук’янівську тюрму й визволила невинних людей. А ще казали, що це дівчина непроста, вона із знатного роду».