Цинизм эпохи.
- 02.12.16, 12:00

Морозно, зимно. З сита сіє й сіє,
Усеньке місто снігом замело.
Тихенько скімлить за вікном завія
І просить поділитися теплом.
Безжально стукає в кутку годинник,
Рахує вічність і тасує дні.
Даремні мої потуги невпинні
Зіграти на обірваній струні.
Як хочеться устигнути зібрати
На пазлики розкремсане життя,
Найкращу пісню все-таки зіграти,
Вернутися у край невороття…

Останній крок, останній подих,
Вже зникла осінь, вже зима.
А серце б'ється, гасне свічка,
Щоб зранку сонце зустріча.
Вечірня тиша, воля снігу,
Ти крок за кроком дивишся у даль.
І віра в серці, спокій в грудях,
Та тільки пробиває жаль.
Так там нікого, порожньо довкола,
Лиш ти і тільки шум думок.
А віра спогадами замикає коло,
І душу рве на ще один кусок.
І теплі руки будуть завжди поруч,
Нехай у спогатах та справжні наче тут.
І погляд, подих, колір, запах, голос,
Я відчуватиму й казатиму собі "забудь".



У тридцять три Ісуса розп’яли.
У тридцять третьому розп’яли Україну.
Чи назове хтось час – Коли?
Людиною! вважатимуть людину.
Не вистачило двох тисячоліть
Щоб набулись цивілізації ознаки.
Людське життя на фоні Світу – мить.
Голодомори, війни, драки.
За кого? ліг на хрест Ісус –
Людину мав він намір врятувати,
Щоб менш було в майбутньому Іуд
І не було у Світі зради.
А ми толочем у світи шляхи,
Шукаємо свого під сонцем місця.
Чи будемо колись не вороги?
Чи опануємо ми Світ цей?
Не п’ю я „з горя”.
Згоря свіча
Голодомору
Жертв відміча.
Прозріла пам’ять
Зрива вуаль.
Тих, хто загинув
До болю жаль.
У тридцять третім
Помер мій дід,
Бо з глузду з’їхав,
Сказився Світ.
Знести такого
Мій дід не зміг –
Жах, а не голод
Звалив із ніг.
Не позабути
Голодомору
В віках майбутніх.
Не п’ю я „з горя”.