Між вербами, де губляться будинки,
Де захлинаються від співу солов'ї,
Біжить, біжить стрімка стежинка
І губить слід  у   вечоровій млі.

Протоптана рибалками в брилях,
А може, буслами, що бродять в лузі, 
Стежина слухала, як дихає земля,
І бачила закоханих у радощах і в тузі.

Колись тут юнака шалено покохала,
Прощалась в сутінках, рахуючи зірки.
А потім стежка навпіл розірвалась -
Назавжди  з ним розстались, навіки...

В країну юності давно не завертала.
І ось я тут, а в  горлі щем чомусь...
"Привіт, рідненька, - тихо привіталась, -
Я ж говорила,  що до тебе повернусь..."

 

Малинове проміння пестить огороди,
І мліють на осонні круглі гарбузи.
В повітрі пахне чарівним настоєм
Любистку, чебрецю, нагідок, лободи.



Смугасті кавуни росою вмились,
Пишаються красою в заметілі айстр.
Лелека аж до хмар піднявсь журливий
Й на землю скинув тихе "прощавай"...



А павучок малий (знайомий ритуал)
Ліхтарики на деревцях засвічує червоні.
Вже  літо-літечко відходить на вокзал -
Мені хустинкою махає на пероні...

                  

                        
                          Снова слышу голос скрипки,
                          Среди ресторанных огней,
                          Слышу песни,вижу улыбки,
                          И в пестрых одеждах цыганских людей.


                          С мотивом каким то печальным,
                          С алой розой в черных волосах,
                          С бубном в ярком танце бренчальном,
                          Звенящим в трепетных руках.
                     

                          Не уйти от цыганского взгляда,
                          Он тревожит мне сердце и кровь,
                          И бывает,словно награда,
                          Проникает в сердце любовь.


                          Заря в небесах потухает,
                          Льется вновь золотое вино,
                          Скрипка плачет,грустью сжимает,
                          Вмиг опускает на самое дно.


                          Погадай мне цыганка простая,
                          Спой мне песню о красивой любви,
                          И восторженно в грезах летая,
                          В даль далекую с собой позови.


                          Снова чад ресторанного ада,
                          Притягивает к себе и манит,
                          Транжирство здесь и бравада,
                          Людей разных тут колорит.
                       

В  чутком  молчании  полном,
Лишь  шорох  дождя  по  окну,
В  дрёме,  чуть - чуть  полусонной,
Утром  к  тебе  я  прильну,

Если  ветрено  там  и  прохладно,
И  мысли  ускользает  вдруг  суть,
Здесь,  в  тишине,  так  отрадно,
Как  дышит  спокойно  грудь,

Уходят  мгновенья  чудесно,
Тихо  спрошу:  Ты  спишь ?
Прижавшись  к  друг  другу  тесно,
Молчу  я,  ты -  тоже  молчишь,

Растворюсь  и  как-будто  исчезну,
Но,  как  громко  бьются  сердца,
Вдруг  музыка  фадо,  как  в  бездну,
И   поцелуям  не  будет  конца ...

Твой тонкий профиль вижу я
И рук ,порхающих, движение
Ты в музыке и нет тебя,
Это не ты ,а наваждение.
Звучат мелодии призывные аккорды
Мечтою манят в призрачную даль,
Свободен мир-победою мы горды
И о любви поет старинная рояль.
Романса звуки-страстное признание,
Исчезло все-и кругом голова,
"Любови  вечной",обещание,
Звучат банальные слова.
Изгибы шеи лебединой,
Груди упругой силуэт,
В глазах огонь неукратимый,
Ну,что же ты притих ,поэт?
Безвольно брошеные руки
И уж аккорды не звучат,
Миг приближается разлуки
Все зачарованы-. молчат.
И-вдруг-как взрыв,аплодисменты
К ногам бросаются цветы
И комплименты,комплименты
Толпою овладела ты
Поклон с глубоким реверансом
Поклонникам ты отдала,
Их покорила всех романсом
Со сцены гордая ушла,
С тех пор не мало лет минуло,
Состарился и сед я стал,
Но чувство страсти не уснуло,
Всю жизнь я новой встречи ждал.

Моросил мелкий дождь,
Мы брели под зонтом и  смеялись.
Наслаждаясь мгновеньями,
Зная,чем нам дорожить,
Оба мы понимали,что в прошлой,
В той,жизни,встречались.
И теперь,не согласны и дня,
Друг без друга прожить.

Эта встреча случайная,
Жизнь изменила двоих,
Пусть совсем не знакомых,
Но вдруг,почему то родных.
И пускай,чаша горя,
Налита опять до краёв.
Нам теперь всё равно,
Ведь в сердцах поселилась любовь.

Людське життя -лише мала хвилина,
Яка в  безмежнім хаосі стікає...
І стукає, і стукає життя годинник
Чиїсь  літа безжально відміряє.

Дивись: гніздо лелека  вив на хаті
І знявсь, далеко до небес злетів...
Зоря горіла в небі,  ясно і завзято,
Тепер потухла - вітер затушив...

Так і життя людське: поволі жовкне
І під кінець зрівняється з землею...
Земля приймає всіх  у  своє лоно,
А ми - піском чи птахом, чи ріллею...

З землі з'явилися - у землю й підем,
Вервечкою крокуємо в безодню.
Зникають люди в всесвіті безмірнім,
І тануть, тануть в мареві холоднім...

Махне рукою хто, а хто крилом із неба,
І на прощАння, і на прОщення живим...
А тим, що залишились жити, треба
Подумать, ЯК  не обернутися на дим...

І до останку, щохвилини, повсякчас,
Ви чуєте: все стукає, все стукає годинник.
По кому стука він? А може, ще не час?
І хочеться продовжити оту  хвилину!
                            
                                                  

"Учення, онучко, - як жінці намисто, -
Казала бабуся в дитинстві мені. -
Розумна людина - цікава  і чиста,
Яскрава і світла,  як сонце в пітьмі.

А треба  загрозу в житті подолать -
Приходить на поміч тут розум холодний.
Навчайся, дитя, не вершечки хапать,
Докопуйся далі - дивися у корінь.

Нічого, що корінь учення гіркий,
Достигне і стане солодким твій плід.
Перед розумом ворог німий і  сліпий,
Він зникне назавжди під силою слів.

Низенько вклонись за науку батькам,
Що в люди, дитинко, за руку виводять.
Будь вдячна доземно своїм вчителям,
Бо в світло із темряви стежку знаходять..."

Припорошена снігом   й моя голова,
Сама вже  матуся, і виросли діти...
Бабусенько, мудрість твоя вікова!
Цінним скарбом вважаю твої заповіти!