Ні,  нічого  вже  не  треба,
Мов   живу  десь  полегеньку,
Ллється  жаль  з  нічного  неба,
Бо  згадав  про  мати,  неньку,

Залітають  згадки,  мрії,
Про  матусене  кохання,
З  цим  живуть  мої  надії,
З  цим  летять  мои  бажання.

Як  до  матінки  тулився,
Відчувая  душу  теплу,
Як  не  міг  бо  уявити,
Що  побачу  урну  з  пеплом,

Отже  час  минає,  лине,
І  мені  вже  час  страждати,
Бо  вже  вечір,  небо  синє,
Хтось  ще  буде  помирати.

Я залишаю по собі сліди

Зовсім не ті, що я колись хотіла...

До болі кволі, зацькані вони

В них біль життя і недосяжність мрії.

Я полишаю світ. Ні, я живу!

Не маю більше я в житті турботи.

Я мрію відпускаю, хай летить!

Не має в цьому жодної чесноти.

Думки, бажання, цілі, почуття

Яка все фальш, омана для свободи.

І в смерті бачу я нове життя,

Життя без болю, зради, без скорботи...

И кроет снегом, словно шалью,

Дороги что ведут, ведут к тебе.

Иду вдоль тополей и все скучаю

По теплой и родной твоей руке.

 

Ты помнишь, милая, как обнимая

Нас здесь с тобой встречали тополя?!

Их шелест серебристыми листами,

И пухом все укутаны поля.

 

Иду к тебе сквозь вьюгу и метели!

Иду согретый я твоим теплом.

Ты ждешь меня, ты ждешь под шалью белой.

Ведет дорога в мой родимый дом.

                                                         ПродовжуЄмо долучатися до рідної...

У вирії бажань і почуттів
Ми заблукали...
Час невпинно плине...
Згадай! Коли зустрілись ми
Уперше?
Пом*ятаєш?
Ти знаеш...
Коли нас поєднала доля
Почуттів яскравих, сильних
І душ політ до зірок небокраю..
Я знаю.,.
Як що буду плакати і сумувати,
Ти скажеш:
 - Облиш. Це зайве. Заспокойся...


                    ***

Такі дрібнички..., наче...
Чай стоїть холодний і не питий...
Рука крилом безсилим простяглась
На стіл і впала...
І от.., в очах вже зіркою тримтить сльоза...
Я так давно спокійно й міцно ніч не спала...
Колись.., я знаю...
Все оте... мине...
І долі я за все скажу подяку....
Так випадково, але доленосно
Я тебе зустріла...
Думки злітають в вирій і до тебе знову...
Нуу...Будьмо, Друзі!
І кохаймо РІДНУ МОВУ!!!

                       

                                                                      ИЗЕ...

Посвящается...

                   Ане  Смольской ...

                                          которой с нами больше нет...

.

Светлая память.

Я редко, очень редко, здесь бываю от страха вновь почувствовать покой… Здесь высится с земли дорога к раю. Здесь бродят ангелы с девичьею душой. И в дни, когда земля сияет светом, И солнце греет, хоть и высоко. Сюда порой приходишь за советом… И на душе становится легко… Здесь ветер, по особенному, веет… Здесь бродят души, тысячи теней. Здесь плачет ангел, слезы не жалеет, Склонившись над могилою своей… Здесь чувствуешь, что время очень зыбко И фото тех, кого уж с нами нет Прощают нам свершенные ошибки И дарят нам давно угасший свет. И спать ложась …когда метут метели, Молитесь Богу, чтоб услышал Он. Ведь у тебя, на краешке постели, Твой ангел охраняет чуткий сон Как жалко, что они, как мы, не вечны И юными порой … сомкнув глаза Уходят в ночь … наивно и беспечно Но точно зная нет пути назад Бывают дни – когда ты жизни полон И ощущаешь крылья за спиной А просто ангел душу лечит словом

Хранитель твой, посланник Божий твой.

Всю жизнь порхал на гребне лепестков 
Безумной, яркой, хищной орхидеи, 
Ты был лишен любых условностей оков, 
Но стал заложником приснившейся идеи: 
Свобода есть - то символа душа. 
Но кто посмел бы уверять тебя в обратном?! 
Дыша в агонии, летел ты не спеша 
До края времени в пространстве невозвратном. 
Но вдруг упал, сломав о мир крыло. 
Решил не мстить ему. Что месть? Она конечна. 
Конечно всё - Добро то или Зло, 
И даже вечность так предательски не вечна. 
Ты вне отчаянья искал себе приют.
Но не сумел найти... А кто его находит? 
Когда за каждый шаг и вздох клюют, 
Да так что муки волю превосходят. 
Где ты сейчас? Порхаешь средь цветов? 
Или с червями делишь вечную идею? 
Прошу прощения за мудрых и шутов 
Тебя не принявших. Прошу... Но разве смею?!

Літа минають все зникає,
Кохання перше вже пройшло
Хоча в думках воно блукає
Згадаймо ж ми те, що було...

Жила на світі королева,
що мала серце льодове,
Хоч і хоробре як у лева,
але неначе не живе.

Вона нікого не кохала
Жила якимсь життям своїм,
Недивно, що вона не знала,
що є у світі дорогим!

До всіх вона була байдужа
Та ось, щось трапилося вмить
Вона неначе як знедужа
І серце в неї чомсь болить.

Так...Королева закохалась
Вже починає тануть лід,
Весна у душу пробивалась
Зими почав зникати слід.

Її кохання наче крила,
що дали змогу їё летіть,
Все навкруги здавалось милим
Серденько тихо щось кричить!

І ось... Нарешті... Полетіла!
Уверх до неба піднялась!
Коханням очі засліпила
І висоти не злякалась!

Летіла і була щаслива!
Гадала буде так завжди...
Та хтось підбив їй тії крила,
вона і впала внікуди...

Сльозами хутко залялася
І повернути намагалась своє кохання
Та здалася...

Літа минають,все зникає,
Кохання перше вже пройшло
Хоча в думках воно блукає
Згадавши те, що загуло...

Не  чипайте  людство,
Хай  йому  вже  грець,
Може  все  паскудство,
Не  урвись  терпець!
Краще  за  кохання
Нічого  не  бачу,
Мов  би  я  в  останнє
І   живу  і  плачу  !

Мы  по  лунной  плыли  дороге,
И  по  Млечной  дороге  катались,
Мы  в  чудесной  тонули  неге,
А  помнишь  ли,  как  целовались !

Мы  ловили  и  швыряли  звезды,
На  мою  постель,  на  твою,
А  мечты  о  любви,  как  грёзы,
Будоражили  душу  мою !

Мысли  гладили  шёлк  небес,
И  всё  грезилось страстно, в постеле,
Как  хотелось  с  тобою  до  слёз,
Покататься  на  лунной  качели.

Нас  печально  окутала  нега,
Словно  россыпью  звёздной  пыли,
И  мерцала  над  нами  Вега,
Мы  коктейли  из  космоса  пили.

А иногда хочется по-хулиганить. Хочется и всё тут... 

 

А я гуляю с милой, под ручку, вдоль Днепра.

Смотрите, как сверкают на склонах купола!

Смотрите, золотится на кустиках листва…

Пришла пора влюбиться. Пришла моя пора!

 

И от любви в порыве застыли облака.

И замерли машины на красный свет пока.

И смотрит как-то томно она в мои глаза…

Пришла пора влюбиться. Пришла моя пора!

 

Рванули все машины и дёру облака.

И с кустиков слетела шикарная листва.

Сверкают только пятки и сзади купола…

Пришла пора влюбиться. Но не моя, пока!