
Країни, які бажають прийняти спортивний турнір високого рівня, банально «ведуться» на солодкі промови МОК, ФІФА та УЄФА про неймовірні ривки економіки, розбудову спортивної індустрії, та покращення іміджу країни в очах іноземних туристів, які потім нібито мають розповісти про прекрасні місця своїм знайомим і ті приїдуть наступного року знову ж таки смітячи валютою.
Це – брехня з корисливою метою.
Насправді МОК, ФІФА та УЄФА отримують найбільший прибуток від змагань безпосередньо в час їх проведення – це продаж телевізійних прав, рекламні та маркетингові доходи. Вся інфраструктура вже наступного року після проведення турніру залишається гемороєм самих країн. В Канаді досі розплачуються за Олімпіаду-1988. Вже 24 роки канадці платять спеціальний податок, купуючи цигарки.
Однак, Чемпіонат Європи – це не масштабна Олімпіада. А Україна – не ЮАР, не Японія і не Португалія. У нас своя гордість.
Єдине місто України, якому загрожує стадіон-привид з фінансовим якорем – це Львів. В Донецьку стадіон належить Ахметову. В Харкові – Ярославському і місцевій владі. Київська «Борис-Арена» в будь-якому разі матиме успіх через наявність «Динамо» та можливість проведення мега-концертів в самому центрі столиці. У Львові – нікому не потрібний стадіон за межами міста. Також Львову загрожує утримання нового аеропорту. Бо зовсім не факт, що після Євро-2012 місту знадобляться настільки просторі термінали та відповідна купа обслуговуючого персоналу.
Аналогічна ситуація з аеропортом «Бориспіль», очолюваним близьким родичем Бориса Колеснікова. Звели новий великий термінал, готують ще один величезний. І на додаток окремий термінал для ДУСі. Це при тому, що частину рейсів вже забрав собі аеропорт «Жуляни» Юри Єнакіївського. Хто, звідки і куди буде літати через «Бориспіль» у кількості, необхідній для хоча б беззбитковості аеропорту?
При цьому немає сумнівів у наявності бізнесових мізків у опікунів Євро-2012. Небажання зводити купу готелів в Харкові та Донецьку, як того вимагає УЄФА, це один з найвдаліших бізнес-ходів української влади. Поживуть у Києві, політають в дні матчів чартерами, оплаченими за рахунок держбюджету. Звичайно, було б ще краще, якби за чартери заплатили Ахметов з Ярославським, однак чартери протягом одного місяця все одно будуть дешевшими, ніж зведення десятків готелів, які б потім стояли закинутими примарами.
Також прекрасно виглядає ідея з наметовими містечками для закордонних вболівальників. Приїхали, насвинячили за межами міста, по від’їзді за ними прибрали бульдозерами і як нічого не було. Сподіватись на туристичний бум однаково не доводиться, що б не розповідали місцеві романтики та циніки з УЄФА. Не було жодного інтересу з боку іноземців до України в зв’язку з Євробаченням. В жодній з країн, де останнім часом проводились футбольні Чемпіонати світу та Європи, туристичні індустрії не отримали ніякого довготривалого ефекту.
Тобто у тих, хто хоче заробити на футбольних туристах є лише один місяць. Червень-2012.
В Києві вже готують квартири для здачі європейцям по захмарним цінам – по кілька сотень євро за добу! Ресторани і кафе в центрі столиці більш-менш згуртовано збираються підіймати ціни майже в два рази, щоб вийти на рівень європейських цін. Звичайно, пересічним українцям за такими цінами в ресторани буде зась, але ж це і буде тягнутись лише місяць.
І не слухайте чиновників, які просять не підіймати ціни, аби не вдарити обличчям в грязюку перед європейцями.
Чиновники зробили все можливе аби роздути кошторис підготовки до Євро. Пригадайте хоча б, як міністерство спорту під керівництвом Юрія Павленко, відомого як син персонального банщика Віктора Ющенка та чоловік доньки заступника голови ДУСі, спочатку відмахнулось від усіх варіантів будівництва нового стадіону в Києві (нове будівництво завжди дешевше ніж реконструкція, зате остання дозволяє освоїти набагато більше коштів). А потім саме представники міністерства Павленко зробили все, аби через якісь коми в конкурсній документації викинути дешевих тайванців з відкритого тендеру на реконструкцію «Олімпійського». Причому не лише викинути якусь одну фірму, а геть скасувати відкритий тендер і перевести його в «закупівлю в одного учасника», яку уряд Тимошенко зумів конвертувати в збільшення кошторису «Олімпійського» в півтора рази. А потім «регіональний» уряд Азарова під впливом Бориса Колеснікова зумів роздути ще в два рази.
Тож на єврофутбольному будівництві чиновники нажились будь здоров. Причому в повній відповідності до світових звичаїв – кошторис підготовки до чемпіонатів зростав в рази у всіх країнах, які останніми роками проводили крупні спортивні змагання. Бо корупцію в світі ніхто не відміняв. Просто десь вона менша, а десь більша. (Це не є алібі свідомості для українських корупціонерів, бо у нас рівень корупції вже просто за межею добра і зла). Тому буде справедливо, якщо бізнесмени та власники квартир зароблять і собі хоч трохи. Точніше спробують заробити. Оскільки жодної навали вболівальників в Україні не буде. 13 з 16 збірних житимуть в Польщі, там же будуть таборитись вболівальники цих збірних.
Тож можна прогнозувати, що багатьох бізнесменів-«здирників» в червні очікуватиме розчарування. Яке ще й матиме продовження на потім.
Не в Україні і не сьогодні науковці довели відсутність позитивного довгострокового ефекту від проведення міжнародних футбольних турнірів. Є «ефект натовпу», який полягає в тому, що корінне населення на футбольний період тікає з місць проживання, побоюючись заїжджих фанатів і банального перенасичення людьми звичних територій. І є «ефект лінивця», який змушує корінне населення витрачати більше коштів під час футболу, а по завершенні турніру радикально скорочувати видатки на будь-які розваги. Мовляв, я своє відгуляв ще в червні. Тож на житло та ресторани, які після Євро «забудуть» повернути ціни на дофутбольний рівень, згідно зі світовими тенденціями очікуватиме розорення. Але лише таким болісним шляхом українці зможуть отримати цивілізаційний урок та отримати пігулку від жадібності.
Юрій Ніколов, «Наші Гроші»
http://nashigroshi.org/2012/02/22/svyato-zlodijiv-ta-shahrajiv/

Дефіцит держбюджету приблизно в 25 мільярдів гривень, який не вдається покрити за рахунок грошей МВФ та нових зовнішніх запозичень, український уряд хоче покрити за рахунок населення. У міністерстві фінансів підрахували, що нині в українців поза банківською системою перебуває до 80 мільярдів доларів, які можна позичити у населення.
"Краще всередині країни платити своїм і не виводити проценти за облігаціями з країни",- наголосила представниця міністерства фінансів Галина Пахачук.
Сумнівний досвід відштовхує
Відомство готове реалізувати валютні держоблігації зі строком погашення від одного року до трьох з дохідністю близько 9%. Втім, купувати державні облігації українці не поспішають. "Фізичні особи не куплять і 1% цих облігацій, які запланував продати уряд",- прогнозує аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Олександр Жолудь. В інтерв’ю Deutsche Welle він наголосив, що міністерство фінансів не проводить широкої інформаційної кампанії щодо продажу облігацій "та й пам’ятають українці радянські часи, коли держава їх кинула з облігаціями",- констатує Жолудь.
Експерт зауважує, що пропозиція уряду "вкластися" в держоблігації звучить непереконливо на тлі заяв міжнародних рейтингових агенцій про наближення дефолту в Україні.
Навіщо, якщо є банківські депозити?
Президент українського аналітичного центру Олександр Охріменко вважає кампанію з залучення до купівлі цінних паперів населення сумнівною. За його словами, це виключна прерогатива банків і фондів, які мають механізми заробітків на облігаціях. "Уряд хоче перестрибнути і продавати напряму людям. Але навіщо це людям, якщо є така ж саме альтернатива – банківські депозити?" - сказав Охріменко Deutsche Welle.
Як відомо, нинішні облігації не матимуть паперового еквіваленту, а продаватимуться виключно в електронному вигляді. Для цього людина має відкрити банківський рахунок і через нього управляти купленими облігаціями. А це додаткові витрати на відкриття і обслуговування рахунку, тож дохідність від таких вкладень може бути мізерною, наголошують експерти.
Автор: Лілія Гришко
http://www.dw.de/dw/article/0,,15788780,00.html



Группа Корбана-Филатова-Брагинского-Аксельрода пользовалась «услугами» Хозяйственного суда Херсонской области при организации рейдерских нападений и захватов имущества, которое контролировал Павел Лазаренко.
Как стало известно, об этом Геннадий Корбан говорил в ходе следствия по делу о взрыве в октябре 2009 года, в результате которого погиб один из основных членов образованной им крупнейшей рейдерской организации Украины Вячеслав Брагинский.
Как ни странно, также в ходе следствия Геннадий Корбан «раскрыл заговор» Павла Лазаренко против себя любимого и своего «друга и соратника» Бориса Филатова, который якобы приводили в исполнение чеченские террористы.
О том, что для захвата собственности в Днепропетровске и окрестностях бизнесмен Геннадий Корбан и его «адвокат» Филатов использовали «справедливые и неподкупные» суды, не знает, разве что, ленивый.
Чего стоит хотя бы решение Жовтневого райсуда Днепропетровска о лишении Павла Лазаренко депутатских полномочий в 2006 году. Оно было принято по безграмотно написанному иску, который озвучил Борис Филатов.
В том же году, в ночь на 16 декабря 2006 года возле днепропетровского кинотеатра «Салют» из автоматического оружия был расстрелян друг Курочкина – директор рынка «Озерка» Владимир Воробьев. 17 марта 2007-го под Киевом расстреляли фигурантов по делу «Озерки», которые были доверенными лицами Максима Курочкина. А 26 марта в Киеве был убит сам исполнительный директор Российского клуба, российский бизнесмен Максим Курочкин. Под конвоем милиционеров он выходил из здания Святошинского райсуда – в этот момент снайпер, прятавшийся на чердаке дома напротив, открыл огонь. Пуля попала Курочкину в грудь – он умер через несколько минут.
По нашей информации, проистекающей из милицейских кабинетов, именно в 2007 году, после разгрома команды Максима Курочкина, знаменитые днепропетровские «солдаты удачи» решили, что им тесно жить в городе, где столько имущества принадлежит Лазаренко.
План был коварен и прост: используя в качестве инструмента то, что в Украине называется официальным правосудием, отобрать и навсегда присвоить это имущество.[ Читати далі ]
На перший погляд ніяких. Але слід звернути увагу на те, що у випадку масової скупки душ, до влади приходять люди із сумнівними управлінськими здібностями та відсутністю моральних запобіжників. У результаті гальмується розвиток країни, або взагалі в суспільстві широкого поширення набувають регресійні процеси.
Як наслідок, виборці починають розплачуватися коштами із власної кишені.
Розглянемо для порівняння Польщу, яка на початку дев'яностих мала не кращі стартові умови, ніж Україна. Але значною мірою завдяки підтримці демократичних проєвропейських політиків, сусідка сильно вирвалася вперед.
Так, у 2011 році середня пенсія в Польщі складала приблизно 500 доларів на місяць, а в Україні тільки 150. Навіть припускаючи, що купівельна спроможність одного долара в Україні у два рази більша, 400 доларів хабара можна компенсувати отриманням польської пенсії всього за чотири місяці. Ще разючіша різниця між доходами бюджетників: до 250-350 доларів в Україні проти 800-1500 в Польщі.
Звичайно, прихід до влади чесного та ефективного керівництва не підніме рівень життя відразу до європейського. Але, за будь-яких умов, 400 доларів хабарів люди зможуть отримати легальним чином за період десь до одного року. А якщо врахувати вигоди від демократизації суспільства, поширення свобод, поліпшення інфраструктури тощо, то однозначно втрачається економічний сенс продавати свої голоси.
Тільки від неконкурентної приватизації "Криворіжсталі" та сумнівної позиції "Нафтогазу" у Стокгольмському суді щодо повернення 12 мільярдів кубометрів газу, Україна втратила біля 8 мільярдів доларів – по 320 на кожного виборця України, який прийшов голосувати.
Чому ж за таких умов знаходяться бажаючі продавати голоси та отримувати "гречані" пайки?
Такі люди не розуміють, що їх обкрадуть на більші суми, ніж вартість подачок.
У дію повинен вступати моральний імператив – не продаватись. Але, на жаль, він дуже слабкий у нашій державі. Тоді – карати законом. Але такі норми може прийняти тільки чесний президент та парламент, яким важко прийти до влади, значною мірою через продажність населення. Ситуація безвихідна.
Залишається тільки чекати, поки доходи людей зростуть настільки, що в ієрархії потреб на перше місце вийде честь та гідність, а не наповнення шлунків. Коли це буде – невідомо...
Особливо велика шана та повага всім, хто животіє за останні копійки, але не порушує моральні принципи та зберігає почуття відповідальності. Рано чи пізно вони переможуть!
Роман Семко, член партії "Громадянська позиція", спеціально для УП
http://www.pravda.com.ua/rus/columns/2012/02/28/6959608/
Люди, будьте бдительны! (Юлиус Фучик)
Начался март месяц. И что мы видим на нашем выборном фронте. Состязание богатых с очень богатыми. Кто больше всех купит голосов избирателей в округе, тот и победитель. Используется примитивный подкуп. Причем адресная группа, на которую этот подкуп распространяется, - люди, стоящие на краю. Это старики, маргиналы, дети. Старики всегда были ударной силой выборов. И сегодня они очень удачно используются путем подкупа. Причем здесь следует заметить, что в отличие от маргиналов они честно отрабатывают эти деньги. Также, хотя это кощунственно прозвучит – это дети. Здесь играют на родительских чувствах. О подкупе родителей , используя детей,читайте подробно под катом.
Ну а теперь о самих технологиях подкупа. Как говориться ознакомлен, значит вооружен. Наверное, на самом деле технологий подкупа больше, но я бы выделила, по моему мнению, наиболее распространенные.
1. «Прикормка». Нечто подобное применяется на рыбалке, когда на участке будущей ловли заранее рассыпается корм, а уже потом можно приходить с удочкой.В последнее время именно эта технология наиболее распространена, она же является самой сложной с точки зрения противодействия.
Что происходит? Будущий кандидат создает благотворительный фонд или организацию под каким-нибудь названием, содержащим либо фамилию этого кандидата, либо иной признак, чтобы потом кандидат был прочно с ней ассоциирован. Дальше начинается непосредственно благотворительность. При этом еще нет никакой избирательной кампании, выборы не объявлены и никто не зарегистрирован. Законы не запрещают одному гражданину по доброй воле оказывать помощь остальным в тех пределах, в которых он считает нужным. Естественно, запретить это невозможно. Настает избирательная кампания, соответствующий кандидат регистрируется, после чего у него есть два способа действия.
а) прекращение благотворительности, самый безопасный. При этом избирателям напоминают: «я ваш благодетель, на протяжении полугода или года вас «кормил», а теперь ваш святой долг отплатить мне, поддержав меня на выборах».
б) продолжение «благотворительности», которая теперь уже по закону квалифицируется как подкуп избирателей. Но если кандидат пользуется поддержкой властей, то не существует способов заставить избирательную комиссию признать это нарушением закона. Можно, конечно, обратиться в суд, но, если у кандидата хорошие отношения с властями, то, скорее всего, и суд не поможет, а прокуратура у нас отличается тем, что имеет право, но не обязана признавать такие действия нарушениями, и может на все закрыть глаза и заявить, что не видит никаких оснований для того, чтобы вмешаться.
2. «Договор». Речь идет о массовом заключении договоров с избирателями.
В одном случае эти договоры официально оплачиваются и предусматривают якобы выполнение нанятыми гражданами (число которых может достигать сотен и тысяч человек) работы на выборах - проведения агитации, распространения листовок и т.д. В другом - договором предусматривается последующее оказание кандидатом (если он становится депутатом) неких услуг избирателям, например - выделение денег из «резервного фонда».
3. «Карусель». Вблизи от избирательного участка располагается пункт по сбору избирательных бюллетеней. Избиратель заходит на участок, получает бюллетень, в урну не опускает, а приносит в этот пункт, получая в обмен на него бутылку водки или деньги. Там этот бюллетень «правильно» заполняется и передается следующему избирателю. Он опускает его в урну, а незаполненный, полученный от избирательной комиссии, выносит с участка и сдает на «сборный пункт». И так далее до бесконечности. Точнее, до победного конца.
4. «Досрочно» - на выборах уже применяться не будет, поскольку отменено досрочное голосование. Суть ее проста: избирателей в организованном порядке привозят (как правило, в автобусе) на участок, чтобы они проголосовали досрочно за «нужного» кандидата. Непосредственно до голосования или сразу после него таким избирателям выдается гуманитарная помощь, а иногда и денежное пособие.
5. «Демпинг» - оказание бесплатных услуг от имени кандидата или поддерживающей его организации, продажа товаров по сниженным ценам или вообще бесплатная раздача, вручение подарков и т.д. Во время кампании это, конечно, квалифицируется по нынешнему законодательству как подкуп избирателей и теоретически может быть наказано. Например, Литвин, который обнаружил вдруг проснувшуюся горячую любовь к своим согражданам и решил, что им нужно помогать. Он давно уже вручает подарки, приглашает на встречи, обещает раздавать бесплатные лекарства и пр., и пр. Причем этот альтруизм проявляется в пределах исключительно одного избирательного округа, где он намерен баллотироваться.[ Читати далі ]
За останні роки ми занадто часто чуємо, що переважна більшість проблем з можливістю фінансувати ті чи інші програми (у тому числі соціальні) пов’язані із необхідністю повертати борги "попєрєдніків". Вважаю за необхідне дещо детальніше проаналізувати ситуацію з державним боргом України та умов його формування.
Фактично з кінця грудня 2008 року я, як перший заступник Міністра фінансів на той час, за посадою почав виконувати обов’язки Міністра. Розпал світової фінансової кризи, нереальний до виконання держбюджет, політичні війни у трикутнику "Президент – Уряд – Парламент" - такий спадок я отримав. Хтось заздрить?. Намагання через Верховну Раду переглянути та зменшити показники держбюджету призвели на виході з парламенту… до збільшення таких видатків по року на приблизно 6,4 млрд.грн. Допомогли, дякуємо!
Між тим, давайте подивимося на голі цифри. За два роки роботи в умовах найбільшої за останні десятиліття кризи (2008-2009) та за два неповні (за грудень п.р. ми ще приростемо боргами додатково) останні роки (2010-2011) в умовах економічного зростання. За яке, до речі, нинішній уряд не подякував.
Інформація взята з офіційного сайту Мінфіну і свідомо у доларах США, бо з кінця 2007 року курс гривна/долар змінювався від 4,7 до приблизно 8 на сьогодні, а спотворювати через валютні коливання обсяг зобов’язань не зовсім коректно.
Номінальне порівняння досить наочне - $ 14.3 млрд. були запозичені під час і задля подолання кризи і $ 16.1 млрд. – для… А от для чого – це ще питання!
Між тим, а чи коректне це суто номінальне порівняння офіційної статистики? Не зовсім. Не враховано мінімум два фактори. Перше – у 2009 році уряд вимушений був допомагати НБУ рятувати банківську систему і проводив рекапіталізацію банків, які Нацбанком було визначено як системні на суму 44 млрд грн. Після продажу цих банків на відповідну суму необхідно буде зменшити розмір держборгу – думаю заперечень викликати це не може. Інше питання, що відбувається в цих банках, кому і за яку ціну вони будуть продані.
Друге – уряд вперто не відображає в офіційній статистиці борги за "харківськими угодами" – я вже писав неодноразово з цього приводу. За ці півтора роки борг України перед РФ додатково зріс приблизно на $6 млрд.
Висновок 1. За неповних два роки нинішній уряд збільшив державний борг на $22,1 млрд., що на $7,8 млрд. (більше ніж у 1,5 рази) перевищило "рекорд" попереднього уряду.Кому і за ким сформованими зобов’язаннями Україна зараз розраховується? Інформація, знову ж таки, - з офіційного сайту Мінфіну (боюся, що її або його скоро "закриють"):
Вибачте за деталізацію – інакше складно побачити та зрозуміти структуру виплат.
Всього поточного року передбачено до погашення 61,6 млрд грн. З них лише 4,6 млрд грн (7,5%) за зобов’язаннями 2008-2009 рр. та 47,6 млрд грн. (77,3%) за зобов’язаннями сформованими у 2010-2011рр.
Висновок 2. За неповних два роки нинішній уряд створив навантаження на виплати держборгу у 2011 році в сумі 47,5 млрд грн, що на 41 млрд грн або у 10,4 рази більше ніж попередній уряд.Доречи, ще 4,7 млрд грн необхідно виплатити за боргами 2004 року. Пам’ятаєте хто був тоді першим віце-прем’єром та Міністром фінансів?
То за чиїми боргами розраховується Україна? "Легенда" про борги попередників виявилася примарою. Кому вірити і чи є межа?. Межа, за якою необхідно згадати і про професійну гідність, якщо хочете.
Игорь Уманский и.о. министра финансов во втором правительстве Юлии Тимошенко