Виступ спеціального кореспондента інформаційної агенції «ЛІГАБІзнесІнформ» Сергія Висоцького на одинадцятому засіданні Polit Club.
 
Російські акції стали «вінцем відшарування російського політичного класу від самого російського суспільства», вважає Сергій Висоцький. «Активна частина російської громадськості зрозуміла, що, якщо хочеться щось змінити, то треба йти в політику самостійно», – додає він.
 
В Україні ж цей процес «відшарування», ще не закінчився. «Повна дискредитація політичного класу ще не відбулась», – каже аналітик.
 
Зміна влади на опозицію також ні до чого не призведе, бо «навіщо змінювати систему, якщо Ви її очолили», переконаний Висоцький.
 
 В Україні, на думку оглядача, лишається місце лише для соціального протесту.

Київ – Виступ Олександра Данилюка, координатора громадянського руху «Спільна справа» на одинадцятому засіданні Polit Club.
 
Олександр Данилюк висловив переконання, що України знаходиться на вищому щаблі політичної еволюції, оскільки «у нас Майдан вже був, а Росії до нього ще доведеться йти».
 
Проте, на думку громадського активіста, українці все ще перебувають під загрозою опинитись у такій самій ситуації, що і росіяни. «Боротися за суспільні зміни можливо лише за умови, коли у країні є демократія. Але демократія в Україні катастрофічними темпами згортається і в результаті ми можемо потрапити в російську ситуацію», – каже Данилюк.
 
За словами координатора громадянського руху «Спільна справа», для досягнення мети в Україні потрібно перезавантажити систему управління.
 
«До опозиційних депутатів треба донести ідею про те, що вони йдуть у парламент для того, щоб оголосити імпічмент Януковичу, провести чесні президентські вибори, а потім саморозпуститись і провести чесні вибори до парламенту», – зазначив Олександр Данилюк.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24545320.html

Убийство известного днепропетровского бизнесмена, вице-президента промышленно-финансовой группы “Спарта” Геннадия Аксельрода совершили два человека, которые перемещались на велосипедах.

Как сообщает корреспондент “Интерфакс-Украина” в субботу, Геннадий Аксельрод подъехал на автомобиле к своему дому, который находится на ул.Гоголя, недалеко от проспекта Карла Маркса, и ждал, пока откроются автоматические ворота. В это время к автомобилю подъехали два велосипедиста, которые произвели несколько выстрелов, в том числе, и в лобовое стекло.

Раненый Г.Аксельрод выбрался из автомобиля через боковую дверь и побежал в сторону проспекта Карла Маркса. В это время один из убийц догнал его и произвел контрольный выстрел в голову, после чего оба велосипедиста скрылись.

Автор першої і наразі єдиної книги про козацьку минувшину Луганської області, краєзнавець Ігор Саєнко стверджує, що територія регіону, досі знаного як Дике Поле, належить до вольностей Низового війська Запорізького, і Українське козацтво селилося тут з діда-прадіда

Книга родом з дитинства

-  Моя книга не є новаторською. Це відомі факти, які я просто зібрав і упорядкував, - каже Ігор Саєнко.

За його словами, історію заселення та освоєння луганських земель неможливо відірвати від історії Українського козацтва. Про це свідчить передусім топоніміка краю: Гетьманський шлях, Черкаський Брід, Великий Луг, села Байдівка, Гармашівка тощо. Розташовані по битому татарському шляху, так званій Кальмуській сакмі, землі нинішньої Луганщини понад два сторіччя були полем бою запорозьких, пізніше також слобідських козаків із татарськими ордами. Щороку навесні чимало січовиків рушало сюди, долучаючись до тих запорозьких козаків, які постійно мешкали тут в зимівниках і прикордонних залогах. Вони лишались основною збройною силою у Придінців'ї, і московський уряд дедалі частіше вимушений був звертатись до їх послуг. Так, 1559 року козаки на чолі з гетьманом Дмитром (Байдою) Вишневецьким погромили татар біля Айдару. Від 1641 по 1643 роки запорозькою прикордонною вартою біля Дінця керував козацький ватажок Іван Богун. В 1650 році сюди, до річки Міусу, приводив запорозьке військо старший син гетьмана Богдана Хмельницького - Тиміш.

Минуле Луганщини пов'язане з двома гілками Українського козацтва - Військом Запорізьким та Слобідським козацтвом. Південна частина теперішньої Луганської області належала до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового, а північна - до Ізюмського та Острогозького Слобідських козацьких полків.

 - Вперше я довідався, що Луганщина була причетна до Українського козацтва, у 1967 році, коли був школярем. Тоді вийшла книжка «Історія міст і сіл УРСР», і в ній, попри всі ідеологічні радянські засади, є кілька згадок про минуле наших сіл та містечок. Звідти ж я вперше довідався, що козаки не жили всі на Січі, але Січ була столицею, а козацькі паланки були чимось на зразок областей, але більшими за них територіально.

А ще раніше, коли ми були хлопчаками і гралися в мушкетерів та середньовічних лицарів, мені подумалося раптом: «А чому ж ми не граємося в своїх героїв, лише в іноземних?» І от з того часу можна відраховувати початок задуму цієї книжки, - розповідає краєзнавець.

Гречкосії та звитяжники

Збереглися деякі відомі назви містечок і сіл - це були колись назви козачих зимівників. У межах Луганської області запорозькі козаки мали більше 30 зимівників. В них жили козаки, які, на відміну від січовиків, могли одружуватися, вести господарство. Тому їх жартома називали сиднями, баболюбами, або гречкосіями.

 [ Читати далі ]
 

Загальні принципи існування будь-якої демократичної держави побудовані на тому, що суспільство делегує владні повноваження певній політичній силі, котра формує виконавчу владу та інші державні структури для забезпечення функціонування цієї держави. 

Основним елементом, який уможливлює утримання влади цією політичною силою є ДОВІРА більшості населення до неї. Тому політичні діячі всіляко стараються підтримувати цю довіру, а будь – який скандал неодмінно приводить до відставки "заплямованого" чиновника. Але так відбувається в демократичних країнах.

Окремим сегментом державної Системи є правоохоронні органи. Вже сама назва визначає їх найголовніше призначення: охороняти права громадян. 

Правоохоронні органи мають бути поза політикою, бути неупередженими та справедливими. Власне такими їх бачить суспільство, котре надало їм ці функції і, яке утримує їх за власні гроші. В противному випадку, силові структури нічим не відрізняються від банд формувань ОЗУ. 

Зізнаюся по-щирості, що майже тиждень після виходу на екран і появи в Інтернеті ютуба з  фільмом Костянтина Усова про Лук'янівське СІЗО, я зумисне оминав його перегляд. Ніяк не наважувався подивитися. Позаяк колись, ув'язнений проклятим режимом Л. Кучми, я мимоволі набрався, як лин мулу того життя під вартою. Довелося провести за ґратами Лук'янівського централу аж сім місяців і 24 доби. Саме тому не хотілося вертатися до того пекла бодай через сприйняття його з телеекрану.

Але живучи в такій країні, як наша, не можна сховатися від самого себе. Звідусіль посипалися перестороги на адресу автора фільму за те, що він, мовляв, нікого не запитавши дозволу, показав українську Бастилію зсередини. Дехто почав заїкатися про необхідність порушення кримінальної справи проти самого журналіста, методів збору ним інформації. Начебто в нашій державі пенітенціарна система, це щось відкрите і зрозуміле, як, приміром, вирощування цукрових буряків. Приїхав у поле і все у тебе на виду.

І ось це уже зачепило й мене за живе. Тому я зробив двічі речі. Переглянув телефільм і перечитав сьому главу книжки москвичів Іллі Ільфа та Євгенія Петрова "Одноповерхова Америка". Там є такий розділ, який називається "Електричний стілець". Це розповідь про те, як відомі письменники, за допомоги самого Ернеста Хемінгуея, відвідали знамениту тюрму Сінг-Сінг поблизу Нью-Йорка. Що вони там побачили і почули.

Хто хоче підійти справді об'єктивно до оцінки того, про що розповідає Костянтин Усов, нехай перечитає буквально декілька сторінок із цієї книги відомих радянських сатириків, які за завданням ЦК КПРС поїхали показати "загниваючий капіталізм". І що насправді побачили. Події за океаном відбувалися, підкреслю, 1937 року. В телефільмі Костянтина Усова відображено дійство нинішніх днів. Різниця в часі -  75 років. І все одно відмінність у рівневі життя ув'язнених виглядає як відстань між вигрібною ямою і місяцем.

За що ж тоді має відповідати журналіст? За те, що він відкрив гнійник, за лікування якого не береться жодна із влад, яка оволодіває печерськими пагорбами Києва? Всі про нього знають, але сором'язливо, як нужник, обходять стороною, надійно затикаючи власного носа, відвертаючи в протилежний бік очі .

Але давайте не забувати, що там, у СІЗО, як колись, у кінці дев'яностих років минулого століття розповідав мені тодішній начальник цієї установи, слава Богу забув його прізвище, - мешкає понад чотири з половиною тисячі осіб. І нікому туди, до речі, не загороджена дорога з волі. Особливо ж за нинішніх сумнівних часів і правителів.

НА ЗНІМКУ: ЖУРНАЛІСТ ТЕЛЕКАНАЛУ ТВі КОСТЯНТИН УСОВ. ДЛЯ ЙОГО ВОРОГІВ ПІДКРЕСЛЮ - ЧЕМПІОН ЄВРОПИ З КАРАТЕ...

Якщо на мене, то телефільм пана Усова – це немовбито соціальне замовлення зверху. З небес. Бо про що актуальним може бути документальне кіно в країні, яка все більше й більше скочується в пріснопам'ятний "розстріляний" 1937-ий?

Звичайно ж, про тюрму. Про людське дно. Про гноянку, створену владою в самому центрі Києва. Про густі корупційні зарості, в яких водяться підкупи людей у погонах, котрі здатні все що завгодно за гроші доставити в тюремні камери – "хати".

Пенітенціарна служба та керівництво Лук'янівського СІЗО намагаються знівелювати фільм журналіста Костянтина Усова "Тюрма №1". Кажуть, що кадри змонтовані і 90 відсотків показаних фактів не відповідають дійсності. Але ж це реальні зйомки в Лук'янівці, і далеко не всі жахіття показані.

Для мене усі оприлюднені факти були відомі й раніше, окрім аналізу грибка на стінах і води, яку вживають ув'язнені. І такий стан речей не тільки у Лук'янівському СІЗО, а й усіх інших подібних закладах. Система страшенно недофінансована, навіть виділених з бюджету коштів недостатньо, а вони отримують лише половину.

Тому погана їжа, недостатнє медичне обслуговування, мізерна зарплатня у співробітників, яким не виплачують надбавки. Через це вони йдуть на незаконні дії, проносять в камери мобільні телефони та інші недозволені речі, щоб на цьому щось заробити.

Працівники СІЗО змушені виконувати те, що їм нав'язують. Вони не можуть вплинути на долю тих, кого позбавили волі під час слідства. А таких у нас значно більше, ніж в інших країнах. Загалом у СІЗО в Україні перебувають біля 40 тисяч громадян. При цьому завжди 5-6 таких закладів по країні переповнені. У тій же Лук'янівці 2950 місць, а ув'язнених — більше 4000. У деяких камерах люди сплять по черзі. Я бачив камери на 30 чоловік, де перебувало 70.

Вважаю, що саме такі фільми спрямовані проти закритості, яка існує у кримінально-виконавчій системі — СІЗО і колоніях. Таке журналістське розслідування дуже важливе для суспільства. Завдяки тому, що ця закритість долається, щось усе-таки змінюється на краще. Після розголосу, який зробив цей фільм, фінансування СІЗО збільшили, виділили додаткові кошти на ремонт, видаляють грибок зі стін.

Але один телефільм не може переламати ситуацію. Хоча для кардинальних змін у системі покарань не варто будувати нові СІЗО і колонії. Треба просто менше саджати. Необхідно змінити систему кримінальної юстиції, зокрема, удосконалити законодавство щодо попереднього слідства і ув'язнення.

http://gazeta.ua/articles/evgen-zaharov/_zanadto-bagato-lyudej-v-ukrajini-potraplyae-za-rati/431562