Фактична відмова влади в Україні дослухатися до вимог припинити репресії і шанувати права людини провокує Захід на запуск механізмів, які робитимуть реалізацію всіх її зовнішніх ініціатив залежними від стану демократії в державі. У цьому питанні знову далася взнаки ментальна прірва, яка розділяє наше керівництво й західних чиновників та дипломатів.

БІТОЮ ЧИ РУКАВИЧКОЮ?

Київ із певним острахом очікував реакції Європи на арешт Тимошенко, але, коли за цим не було введено санкцій на кшталт заборони в’їзду чи арештів рахунків, розслабився, вважаючи Захід нездатним на «серйозний» вплив.

Натомість ЄС і його провідні учасники, а також керівництво інших європейських структур діють за «довшим» сценарієм, який передбачає скерування України в потрібному напрямі за допомогою «м’якого тиску». Мовляв, не хочете виконувати зобов’язання перед Європою, наполягаєте на своєму праві встановлювати режим «а-ля Рюс», берете європаузу – ваше право. Але тоді не звертайтеся по допомогу. А якщо звернетеся, будьте готові спершу прозвітувати за виконані домовленості.

Зсередини України такий підхід видається неефективним і навіть дещо дивним: за кілька місяців спроб його застосування очевидного впливу наша влада не зазнала. Навіть навпаки, немов хизуючись, і далі накопичує рішення, проти яких європейці виступають найбільш наполегливо.

Однак такий підхід розрахований на тривалий час. Це дає змогу і самим європейцям виробити адекватний підхід до нашої держави (яка нині не є пріоритетним питанням порядку денного), і українському керівництву відчути все «задоволення» від стрімкого сковзання на маргінес європейського життя, в компанію до Лукашенки. У Давосі президент Янукович має шанс відчути це сповна. ДО СТІНКИ Кадрові зміни, що відбулися в низці європейських інституцій, не сприятимуть спробам української влади вибратися з дипломатичної пастки, куди вона потрапила з власної волі. Замість лояльного турка Мевлюта Чавушоглу президентом Парламентської асамблеї Ради Європи став француз Жан-Клод Міньйон. Крім того, що Франція виступала чи не за найжорсткіші санкції проти України за справу Тимошенко, ще й Міньйон належить до Європейської народної партії, яка є чи найактивнішим із-поміж європейських політсил захисником Тимошенко та інших політв’язнів. Звісно, посада президента ПАРЄ зв’язана механізмами прийняття рішень і домовленостями між фракціями, але вплив головуючого на процедуру й безпосередній перебіг розгляду тих чи інших питань Асамблеєю залишається значним.

Тим більше що заміна у складі моніторингового комітету досвідченого й амбітного Сергія Головатого на Юлію Льовочкіну здається посиленням «міжнародного представництва» найближчого оточення Януковича, але може також відкрити в тилу регіоналів у ПАРЄ справжній «другий фронт». Як уже пересвідчилися помаранчеві в 2007-му, незадоволеності своїх амбіцій Головатий не пробачає. В іншого представницького органу, що впливає на уми і настрої євробюрократів, – Європейського парламенту – також нове керівництво. Поляка Єжи Бузека (який мав контакти з різними політичними силами в Україні) змінив німецький соціаліст Мартін Шульц. На думку оглядачів, він більше уваги приділятиме внутрішнім питанням ЄС. Дехто в Партії регіонів навіть поспішив потішитися, що потік заяв і вимог до української влади щодо припинення репресій у зв’язку з цим може зменшитися. Тим більше що група «Прогресивний альянс соціалістів і демократів» у Європарламенті має угоду про співпрацю з ПР. Однак нещодавно речники групи заговорили про «оцінку» цієї угоди, про очікування «сильного сигналу» від ПР щодо «просування в напрямі захисту прав людини і верховенства права, на яких базується європейська інтеграція». Інакше під питанням може опинитися існування угоди про співпрацю з регіоналами. Оскільки згаданих «сигналів» (ані сильних, ані слабких) зі зрозумілих причин не очікується, європейські соціалісти можуть постати перед потребою визначатись. А вибір між відчуттям консенсусу з іншими фракціями (необхідного для ухвалення непростих рішень для подолання економічної кризи) і партнерством із Партією регіонів, яка не здатна дотримати слова, видається очевидним. Таким чином, українська влада виявляється притиснутою до стінки: представницькі органи європейських інституцій і далі генеруватимуть – або й посилять – заяви і декларації, які звертатимуть увагу на недемократичний характер українського керівництва. Вимога звільнити Тимошенко, Луценка та інших і без того є рефреном у спілкуванні європолітиків й наших посадовців. На цьому інформаційному та політичному тлі тримати будь-які позитивні для себе рішення в Європі для Януковича і Ко буде практично неможливо.

ЧИ СТРАШНА «М’ЯКА СИЛА»? Звісно, безпосередньої загрози бізнесовим та адміністративним інтересам вітчизняного істеблішменту така ситуація не становить. Однак вона має важливий далекосяжний ефект. Передусім рефрен про «Тимошенко, Луценка та інших» асоціюється з Україною не лише в єврочиновників, а й у громадян. Відтак піти на якусь змістовну співпрацю з Україною провідні держави ЄС, як і Союзу загалом, зможуть лише після принципових зрушень у позиціях Києва. Нині дедалі більше схоже, що вона буде тільки після зміни політичного складу української влади. Це має, своєю чергою, подальші наслідки. Зокрема, бюджет може не отримати валютної зливи з кишень євротуристів з причин відсутності таких. Те, що абсолютна більшість футбольних команд під час Євро-2012 вирішила оселитися в Польщі, може бути попереджувальним сигналом: за командами таке рішення можуть ухвалити і вболівальники. Сприйняття України як невільної країни проектує відповідне ставлення до виборів. Нашій опозиції буде доволі легко переконати європейців, що в неї «вкрали перемогу» (звісно, якщо вона сама не дискредитує себе чварами чи іншими бездарними діями на перегонах). У 2004 році саме ставлення світу було одним із потужних факторів, які мобілізовували на боротьбу українських громадян і надавали їй міжнародної легітимності. Нині влада робить усе, щоби протести опозиції знову сприймалися як боротьба за свободу. У такому разі спроби придушити їх силою, навіть успішні, – це прямий шлях до тих безпосередніх і відчутних візових та фінансових санкцій, яких влада побоювалася в контексті справи Тимошенко. Виходу з цієї пастки для нинішньої влади немає. Тобто є, але він потребує докорінної, принципової зміни в її ставленні до суспільства, опозиції, міжнародних зобов’язань. Як свідчать два останні роки, сподіватися на це – утопія. Отже, європейці можуть по-своєму мати рацію, не витрачаючи нервів і ресурсів на «вгамування» українського керівництва, а лише м’яко відтискаючи його в глухий кут.

ТУТ