14 листопада 1943 року в Станіславському драматичному театрі (нині це приміщення обласної філармонії ) під час прем'єри оперети "Шаріка" про боротьбу Січових стрільців, гестапівці під керівництвом начальника відділу поліції безпеки і СД Бранта оточили театр і арештували українських націоналістів , котрі прийли на виставу , на яких вказав зрадник.


Брандт Оскар начальник відділу поліції безпеки і СД в Станіславі

Біля 17.30 до залу ввійшли гестапівці, агенти і перекрили всі входи і виходи. Чотири поліцаї піднялися на сцену і один з них наказав припинити виставу. Слово до глядачів взяв шеф гестапо Брандт, який заборонив публіці розмовляти між собою. Коли вороги робили обшуки, то перед задніми рядами знайшли два пістолі і гранати. У коридорі театру пролунали постріли. Одного есесівця було поранено. Людей тримали на перевірці цілу ніч. Гестапо затримало біля 100 осіб.

Через три дні , 17 листопада 1943 р. , гестапівці вивели затриманих ОУН-івців під приміщення синагоги (нині це також приміщення синагоги ) і розстріляли.

Тут з піснею « Ще не вмерла Україна » , з вигуками «Слава Україні » від німецьких куль загинули 27 членів ОУН , ще три дівчини було розстріляно в іншому місці.


Фото розстрілу українських націоналістів у Станіславі. 17 листопада 1943 р. :







Сучасний вигляд місця :



"17 ноября 1943 г. на этом месте немецкими захватчиками были расстреляны 27 украинских патриотов членов ОУН Станиславской области"


http://urb-a.livejournal.com/4591064.html

Краєзнавець Іван Бондарєв розповідає про цю подію:
http://vezha.org/suspilstvo/n_30590/programa_tayemnytsi_starogo_mist_vulytsja_strachenyh.html

Репортаж з перебігу облави під час прем'єри "Шаріка" в Станіславівському театрі від дн 14.11.43.
http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/7997/

ЧЕТВЕРТА ВЛАДА

17.11.2013, 22:26 tsn.ua

 Завдяки випадку вдалося отримати прецікавий папірець, яким до когось у кишеню за кожну безкоштовну довідку чи свідоцтво перетікають 10 доларів США.

Дуже неввічливим і нахабним в Україні вважається запитання до так званих олігархів та їх друзів менших – пересічних мільйонерів: "А як ви заробили стартовий капітал?" - пише у своєму блозі на tsn.ua Роман Чайка.

Колись Тетяна Чорновіл спробувала дослідити відповідь на це запитання щодо найбагатшого Ріната країни та його молодих років поневірянь і заробітчанства - то її притягли до Лондонського суду і засудили спростувати усе-усе.

Таємниці жорстоких 90-х і первинного капіталізму відійшли у секретні архіви історії разом із малиновими піджаками. Сьогодні захоплювати колишній совєтський держпром (який от уже 20 років як приватний капітал кращих людей держави) у стилі буремних 90-х може не всякий. Як мінімум на його боці має бути незалежний суд і принципова прокуратура, посильна допомога податківців, пожежників, санстанції, схвалення головного стоматолога країни, сімейне благословення і звичайно гуманітарна місія міліції із залученням добровільної дружини "тітушок" на останньому етапі перерозподілу чужого капіталу.

Традиції 90-х, які перетривали зміну тисячоліть в окремих далекосхідних заповідниках пізнього совка, завдяки ентузіастам-младореформаторам з Єнакієвської школи менеджменту знову повертаються. Але вже в масштабах усієї країни.

Стрічка щоденних новин розповідає то про успішну офензиву "тітушок" на чийсь приватний об`єкт, то гоп-стоп на дорозі серед білого дня, то про обстріл чи розстріл з автоматів тих, хто не хоче ділитися з ближнім. Рімейк "Україна-90. Перезавантаження".

Вісник державних закупівель показує, що є безпечніший шлях капіталізації – красти з бюджету через механізм без всяких тендерів.

Проста закупівля товарів і послуг в однієї "шарашкіної" контори, яка через офшор чи підставну особу приносить мільйони правильним людям. І хоча "Україна для людей", але список цих людей не гумовий. І до корита бюджету, чи "Євро-2012", чи Автодору допускають лише кращих. Тому Фортуна з мішком грошей усміхається лише винахідливим.

Ось лише одна з мільйонів схем обкрадання посполитих скромними слугами держави. Районний ЗАГС столиці. На літній спеці при вході стоять розцяцьковані авто прямо на тротуарах і газонах. Неподалік продають кавуни та дині.

Групи молоді під крики "гірко" розпивають шампанське та горілку прямо на капоті авто. Урочистості під Мендельсона конвеєром плинуть у залі на першому поверсі. А далі по коридору - задушливий зал очікувань. На десяти квадратних метрах зо два десятки спітнілих людей визначають чергу в кабінети № 2, 3 і 5.

На дверях першого феєричне оголошення: "відпустка".

У маленькій кімнаті з двома столами, двома кріслами і шафою, але без кондиціонера, скромна й непривітна жіночка – гвинтик державної машини надає держпослуги: виписує свідоцтва про народження.

Черга пітніє та нервує. Люди по черзі зникають за дверима на пів години, а потім з листочком вибігають, щоб згодом повернутись вже банківськими квитанціями. Черга повільно просувається.

Молодий тато з черги цікавиться у чергового відвідувача кабінету №3 куди саме той поспішає, за що саме сплачує і що за квитанції заносить у кабінет.

Виявилося - це 85 гривень за видачу свідоцтва про народження дитини. Черга загомоніла – більшість були саме новоспеченими батьками. Молодик взагалі обурився, бо десь прочитав, що видача такого свідоцтва є безкоштовною.

Лише повторне виготовлення свідоцтва на взамін втраченому має коштувати якусь суму.

Старші тітоньки заголосили, що нічого тут права качати, бо лише усім гірше буде. Що з державою не сперечаються. Що працівниця ЗАГСу зараз за такі протести взагалі закриє кабінет і піде на обідню перерву завчасно.

А молодий татко тим часом видзвонив знайомого юриста і почав розпитувати про 85 гривень за свідоцтво. Опісля переляканим тіткам і дядькам пояснив: 85 гривень він має, але справа принципу.

У союзники він покликав й автора, мовляв як тільки держтітка буде вимагати з нього 85 гривень, то він мене покличе на підмогу. Так все й сталося.

Через хвилину на заклик молодого чоловіка крізь причинені двері довелося зайти в цей державний кабінет ЗАГСу. Мобільний вже був у режимі full HD – відео. Хлопака вдруге повторив запитання, чому і за що він має платити. На ввімкнену мобільну камеру тітонька раптом усміхнулася і вперше за трудовий день ввічливо відповіла: якщо бажаєте не платити, то не платіть, а напишіть, будь-ласка, заяву про відмову від платних послуг.

І молодий тато написав.

Завдяки цьому випадку вдалося отримати прецікавий папірець, яким до когось у кишеню за кожну безкоштовну довідку чи свідоцтво перетікають 10 доларів США.

Кожному відвідувачу пропонується підписом засвідчити бажання за свої гроші отримати право написати "прохання отримати свідоцтво про державну реєстрацію" і за грошенята отримати "лікбез" і почути "консультації з питань застосування сімейного та цивільного законодавства".

Кожен знервований і спітнілий відвідувач такий папірець підписує автоматично разом з усіма іншими підписами (заява, внесення даних до єдиного держреєстру і т.д.). А вже тоді державна тітонька, яка отримала письмову згоду на "додаткові платні послуги", і відправляє бідолагу до банку саме ці додаткові послуги й оплатити. Їх розмір, до речі, ніде не зазначений.

У черзі про безкоштовність таких послуг із видачі державного свідоцтва ніхто нічого не знав, не чув, не читав. З таких клієнтів знімати "державну мзду" - раз плюнути.

Строга тітка прикрикне "захадіть па аднаму" і грюкне дверима – і вже ніхто свої права "качати" не намагається.

Душно і наближається обідня перерва у ЗАГСі… Ось така схема від районного управління юстиції у місті Києві (і не лише в Києві - ЧЕТВЕРТА ВЛАДА). З кожного по 10 доларів і все законно – адже такі додаткові платні послуги визначив постановою сам уряд і його міністерство юстиції зокрема.

За день, за найскромнішими підрахунками, не менше 30-40 чоловік проходять через цей кабінет. Щодня - не менше 300-400 доларів. За робочий тиждень вже буде десь 2000-3000 доларів з одного лише кабінету. За місяць набіжить десь під 10 тисяч зелених. І це лише одна кімнатка з двома столами і двома кріслами. А скільки таких державних жіночок у кімнатках задушних районних ЗАГСів по всій країні?!

Калькулятор змучиться рахувати цей законно-добровільний потік грошей. Колишній міністр юстиції Лавринович нам ніколи не повідомляв про такі схеми "добровільного лохотрону" від мінюсту.

Вже три роки як колишній опозиціонер Бродський розпинається про дерегуляцію, яку він творить для людей, і доступність безкоштовних "писульок" від держави для кожного.

Ото ж запитати доведеться хіба у чинного міністра регіональної юстиції товаришки Олени Лукаш: а куди йдуть ці багатотисячні потоки гривне-доларів за державні послуги і в чиї кишені капають ці окроплені потом 85 гривень з людини? Адже "Україна ж для людей", як казав колись ваш партійний патрон!

Русские не матюкаются, они матом разговаривают Вести с таможенного союза Конфликт произоше л ночью 10 ноября в поезде 79/80, следовавшем из Калининграда в Санкт-Петербург. Внимание видео содержит огромное количество ненормативной лексики! Как сообщает Цензор.НЕТ, трое пассажиров повздорили с двумя работниками вагона-ресторана. Молодые люди приобрели напитки и еду и попросили у начальницы вагона-ресторана чек. Однако та отказалась его предоставлять и начала приставать к пассажирам. Словесная перепалка закончилась тем, что сотрудница железнодорожного состава набросилась на пассажиров с кулаками. Они попытались отбиться, но к драке подключился сопровождающий поезд мужчина, который и решил исход противостояния. В итоге всех участников драки высадили в Витебске. Один из пассажиров госпитализирован. Его спутница зафиксировала побои. На фото видно, как пассажирка поезда выглядит в обычной жизни. На другом фото она же после драки.

Увечері 13 листопада представники ВО “Свобода” у київській «Книгарні Є» зірвали презентацію збірки «Український Троцький. Тексти Лева Троцького про Україну».

Співорганізатори презентації соціалістичне об’єднання «Ліва опозиція» ДЮЖЕ образилися на представників ВО "Саобода".

За їх словами, більшість провокаторів склали молоді праворадикали, деякі з яких були у традиційному для неонацистів одязі фірм Wehrwolf і Thor Steinar. Також організатори повідомляють, що від представників «Свободи» лунали заклики «поховати організаторів разом з цією книжкою», а також погрози щодо використання піротехніки і ртуті у приміщенні книгарні. Міліція прибула за 20 хвилин після початку хуліганських дій, хоча завідомо знала про подію.   "КАК СТРАШНО ЖіТЬ!"

До 100-річчя від дня народження та 65-річчя з дня загибелі референта Служби безпеки Проводу ОУН(б), полковника СБ Ярослава Дякона – «Дмитра»

Автор - Олександр Іщук

2 лютого 2013 р. виповнилося 100 років з дня народження одного із визначних діячів Організації Українських Націоналістів (ОУН), одного з її організаторів і керівників на Львівщині, референта Служби безпеки Проводу ОУН(б), полковника СБ Ярослава Дякона. 9 листопада 2013 р. виповнюється 65 років з дня його загибелі. 

На сьогодні постать Я. Дякона вже досить непогано вивчена істориками. У цій статті ми опиратимемось, головним чином, на наукові дослідження Володимира Мороза, Олександра Вовка, Анатолія Русначенка, Івана Патриляка, Дмитра Вєдєнєєва. 

Ярослав Андрійович Дякон народився 2 лютого 1913 р. у с. Дев'ятники Бібрецького повіту (тепер Жидачівський район Львівської області) у родині селян Андрія та Марії (дів. прізвище Корінець) Дяконів. Родина була багатодітною і мала ще четверо дітей – Катерину (1919 р. н.), Михайла (1921 р. н), Василя (1923 р. н.) та Івана (1927 р.н.).

Умови життя на Львівщині на початку ХХ століття були непростими. Чимало людей шукали кращої долі і виїжджали працювати за кордон. Перед Першою світовою війною Марія Дякон шість років була на заробітках в Америці. Андрій Дякон помер в досить молодому віці, і після його смерті вона вдруге вийшла заміж за Павла Лабу із сусіднього села Бертишева та переїхала до нього з малими дітьми. Однак Ярослав Дякон залишився жити у селі Дев'ятники із дідом, який утримував доволі велике господарство, добрий сад, пасіку (до 100 вуликів).

Після закінчення 4 класів народної школи Я. Дякон здав іспити до учительської семінарії (її ще називали Українською педагогічною гімназією) у Львові, де мав навчатися наступні 8 років і отримати диплом вчителя фізики. Саме тоді він став членом Пласту, належав до гуртка «Лис» 70-го юнацького куреня ім. Т. Шевченка «Степові вовки». З дитинства він брав активну участь в українському громадському житті, не залишався байдужим до відзначення святкових дат, займався спортом. Саме в такому активному молодіжному середовищі формувався та гартувався його характер. У Дев'ятниках він був активним членом товариства «Луг», футбольної команди «Пробій», певний час працював ревізором кооперативів (адже влаштуватись на роботу вчителем в часи існування Польської держави українцеві було непросто).

Під час навчання Я. Дякон став активно цікавитися українським підпільним націоналістичним рухом, згодом став членом ОУН. Протягом 1933-1938 рр. він не раз брав участь у різних акціях підпілля, неодноразово заарештовувався польскою поліцією, перебував по кілька тижнів (або і місяців) у тюрмі, але жодного разу не був засуджений. 

Вперше Я. Дякон був ув'язнений наприкінці жовтня 1933 р., коли відбулися масові арешти на Бібреччині. Відсидівши певний час під вартою, Я. Дякон був звільнений, очевидно, у зв’язку з відсутністю у поліції суттєвих доказів його провини.

Наступного разу Я. Дякона затримали 30 січня 1934 р. Причиною арешту була поява 19 січня у Дев'ятниках листівок, присвячених страченим поляками членам ОУН Василеві Біласу та Дмитрові Данилишину. Тоді також заарештували за підозру у поширенні протидержавної агітації Василя Лабу й Дмитра Чмира із с. Бертишева та Миколу Філіповського з с. Дев'ятники. Усіх їх було передано до суду в Бібрці, а потім - до тюрми «Бригідки» у Львові. За спогадами Дмитра Сусіка, після епізоду із поширенням листівок у Дев'ятниках він півроку носив передачі своїм друзям Я. Дякону та М. Філіповському під час їх слідчого ув'язнення у Львові. Звільнили їх у першій половині червня 1934 р.

Постійні арешти не дозволили Я. Дякону продовжити навчання. За даними польської поліції, у 1937 р. він мав закінчених чотири класи гімназії, займався господарством (мав 8 моргів поля), був членом товариств «Просвіта» та «Рідна Школа». Є всі підстави вважати, що у 1934-1936 рр. Я. Дякон керував Юнацтвом ОУН Бібрецького повіту. Крім того, в 1935-1937 рр. він відслужив півторарічну строкову службу в легкій артилерії війська польського (м. Ґнєзно).

Черговий арешт Я. Дякона відбувся 31 жовтня 1937 р. Польська поліція провела обшук вдома у Я. Дякона, виявила реферат «Базар», правильник самоосвітнього гуртка, а також кілька листів, які стосувалися громадської праці. Причиною обшуку у нього та Д. Сусіка стала підготовка до освячення могили у Дев'ятниках на день 1 листопада (річницю проголошення Західноукраїнської народної республіки). Обох заарештували за підозрою у належності до ОУН і доставили до Бібрки, а згодом перевезли до слідчої в'язниці у Львові. Але за відсутністю доказів протидержавної діяльності їх обох було звільнено 9 березня 1938 р. Д. Сусік у спогадах згадував: «Мене і Дякона заарештували за військові вишколи молоді у лісі, посадили знову в «Бригідки». Без слідства ми просиділи у в'язниці три місяці, після чого нас випустили. Я втратив роботу, а Дякон - один семестр в педінституті». У «Бригідках» вони познайомилися із майбутнім членом Проводу ОУН(б) Дмитром Маївським.

Документ подав Ярослав Дякон – «Дмитро», «Мирон». 

Внизу рукописні  зауваження Романа Шухевича – «Тараса Чупринки».

Восени 1938 р. Я. Дякон одружився зі Степанію Куляш (17.08. 1919 р.н.), яка жила в с. Дев'ятники. Згодом подружжя мало дві доньки - Марію (1940 р. н.) та Любу-Христину (1945 р.н. ). 

29 липня 1939 р. Я. Дякона знову заарештували. Того дня поліція затримала приблизно 40 українців. Арешт не був довгим: через 18 днів всі вони вийшли на волю, серед звільнених був і Я. Дякон.

Востаннє поляки намагалися арештувати Я. Дякона після вибуху Другої світової війни 01.09. 1939 р., як неблагонадійного, але він з дружиною заховався на горищі в господарській будівлі, де просидів досить довго, і це дозволило уникнути арешту. 

У період першої радянської окупації Західної України у 1939-1941 рр. Я. Дякон був повітовим провідником ОУН Бібреччини, а відтак референтом пропаганди Львівської (Городоцької) округи. Після розколу ОУН на дві фракції – бандерівську та мельниківську – Я. Дякон став членом ОУН(б). Паралельно він легально працював вчителем у Дев'ятниках, потім у сусідньому селі Юшківцях. Нині відомо, що тут з ним працювала теж Євгенія Музика, яка згодом під іменем Слави Стецько стала відомою політичною діячкою, головою Проводу ОУН, Антибільшевицького блоку народів (АБН) і Конгресу Українських Націоналістів (КУН). Вона приїхала сюди до тітки Я. Дякона – Розалії Горінець, яка перед тим була монахинею у Теребовлі, де вони й познайомилися.

Між тим, перебувати поза підпіллям колишнім активним українським громадським діячам було небезпечно. Поступово працівники НКВД опрацьовували архіви польської поліції, і дізнавалися все більше подробиць про діяльність членів ОУН. В 1939-1940 рр. вдома у Я. Дякона мешкав вчитель сільської школи, член ОУН Іван Захарків. Співробітники НКВД дізналися, що він був засуджений восени 1934 р. на процесі проти Миколи Лемика за приналежність до ОУН і співучасть у підготовці нападу на високопоставленого більшовицького дипломата Олексія Майлова в знак протесту проти організованого Москвою Голодомору і масових політичних репресій на Україні  та їх замовчування в Європі і світі. Захарків відбув три роки ув’язнення в польській тюрмі в м. Равичі, а після виходу на волю продовжував співпрацювати з ОУН на Львівщині. Коли І. Захарківа викликали на допит в НКВД, то він негайно перейшов на нелегальне становище і став переховуватися у родичів у с. Під'ярків. Аби уникнути арешту на початку 1941 р. перейшов у підпілля і Я. Дякон. На нелегальному становищі на Бібреччині тоді перебувало ще кілька членів ОУН, зокрема Д. Сусік, С. Музика, В. Заставний (майбутній автор музики до знаної повстанської пісні «Лента за лентою»).

Із початком німецько-радянської війни 22.06. 1941 р. та проголошенням Акта про відновлення Української держави 30 червня 1941 р. Я. Дякон з І. Захарківим та Є. Музикою проголосив державність у Бібрці, де став старостою. Але на цьому посту він пробув лише один-два тижні, згодом там же недовго очолював українську поліцію. Протягом липня 1941 р. Я. Дякон разом із Д. Сусіком створював українську адміністрацію на терені Львівської (Городоцької) округи, об'їздивши на мотоциклі райцентри Щирець, Городок, Судову Вишню, Перемишляни, Винники, Нові Стрілища, Ходорів та ін. На той час Я. Дякон займав пост окружного провідника ОУН(б) Львівської (Городоцької) округи, до якої належали і всі згадані місцевості. 

Але невдовзі стало зрозуміло, що німці не мали наміру підтримувати намагання українців до відновлення власної державності, розпочалися арешти та переслідування членів ОУН(б). Зважаючи на це, Я. Дякон постійно перебував під загрозою арешту німцями, тому знову перейшов у підпілля і мешкав під чужими прізвищами. У 1942 р. його було призначено організаційним референтом Львівського обласного проводу ОУН(б). На цьому посту Я. Дякон працював до кінця 1943 р. під керівництвом обласного провідника Михайла Шкамбари – «Хмеля» («Кедра», «Скали»). На жаль, детальні подробиці про його діяльність в цей період на сьогодні майже відсутні. 

Наприкінці листопада 1942 р. Я. Дякон та Д. Сусік надавали допомогу пораненому у перестрілці з гестапівцями авторитетному члену ОУН(б) Дмитру Маївському, якого на їх доручення привезли підводою зі Львова до Бібрки. Потім пораненого доглядали у Дев'ятниках (у господарстві Поглодів та Івана Мелимука), Репехові, а відтак - у Кологорах в господаря Телішевського. Навесні 1943 р. Д. Маївський повернувся до організаційної праці в Проводі ОУН(б). 

Наприкінці 1943 р. Я. Дякон був переведений на пост Львівського обласного референта Служби безпеки ОУН(б) замість підпільника «Кривого», який був усунений за контакти із німцями, засуджений до смертної кари та розстріляний. Його тодішній зверхник Григорій Пришляк – «Мікушка» згодом так описував на допитах чекістам Я. Дякона: «Років 28-ми, високого зросту міцної статури, шатен, у рухах повільний». У той час мав псевдоніми «Дмитро» і «Мирон». Від друзів також отримав жартівливий псевдонім «Інформатор». Основним завданням СБ ОУН(б) стала боротьба з агентурою (спочатку німецькою, а потім - радянською), яка намагалася вивідати інформацію про структуру та діяльність підпілля. Ця робота була вкрай важливою для збереження кадрів ОУН(б) і забезпечення максимальної конспірації при проведенні бойових та агітаційних акцій українського визвольного руху. Зважаючи на конспіративність діяльності керівництва СБ, інформації про безпосередню діяльність Я. Дякона у період 1944-1946 рр. вкрай мало. До сьогодні дійшли лише окремі організаційні матеріли СБ (інструкції, звіти, пропозиції і т.п.), у підготовці яких він брав участь. Тому період його життя у 1944-48 рр. і досі залишається найменш вивченим. 

У березні 1944 р. Я. Дякон був причетний до організації у південній Бібреччині місця осідку крайового осередку пропаганди ОУН на Західних Українських Землях. Цей осередок під керівництвом Петра Дужого – «Аркадія» базувався у селах Дев'ятниках, Бертишеві, Репехові, Юшківцях, Ятвягах (тепер Калинівка), Вибранівці, Голдовичах, Ліщині, Кологорах та ін. Адміністратором осередку (криптонім «Зелений гай») став давній друг Я. Дякона – Дмитро Сусік – «Ришард». У 1944 – першій половині 1945 р. осередок пропаганди масовими накладами друкував пропагандистську літературу (листівки, журнали, звернення, брошури і т.п.), які поширювалися по всій території діяльності підпілля. Але так протривало недовго: 4 червня 1945 р. чекісти виявили криївку П. Дужого в с. Дев'ятники, заарештували його і інших підпільників, вилучили велику кількість пропагандистських матеріалів. 

Зима 1945-1946 рр. виявилася важкою для підпільників. Тоді загинули близькі друзі і земляки Я. Дякона: крайовий провідник ОУН(б) Львівського краю Дмитро Слюзар – «Золотар» (19 грудня 1945 р.), його заступник, крайовий організаційний референт Михайло Кондрат – «Скитан» (22 лютого 1946 р.), заступник крайового референта СБ Микола Грек – «Гайдар» (22 січня 1946 р.). Крім них, чекістами було вбито ще кілька представників керівництва підпілля ОУН(б) на Львівщині. Навесні залишилися живими тільки троє членів Львіського крайового проводу: військовий референт, командир ВО УПА «Буг» Василь Левковнч – «Вороний», господарський референт Григорій Коваль – «Перський» та Я. Дякон. У таких умовах останній тимчасово очолив підпілля на Львівщині, аж доки в другій половині літа 1946 р. не був призначений новий крайовий провідник – Зиновій Тершаковець – «Федір». 

У боротьбі з чекістами підпілля несло значні втрати. Наприкінці 1947 р. керівник підпілля Роман Шухевич призначив Я. Дякона виконувачем обов'язків референта Служби безпеки (СБ) при Проводі ОУН(б). На цій посаді він замінив загиблого 23.01. 1947 р. Миколу Арсенича – «Михайла». За активну діяльність в підпіллі Я. Дякон був нагороджений Срібним Хрестом заслуги (наказ ГВШ УПА ч. 3/47 від 5.12.1947 р. відповідно до постанови УГВР від 22.11.1947 р.), а 6 червня 1948 р. йому було надано ступінь полковника СБ.

Історик В. Мороз пише, що Я. Дякон підготував видану у січні 1948 р. працю «Студійно-інформативний матеріал про більшовицькі органи поліції» (обсягом 76 сторінок). За оцінкою самих підпільників, вона стала «підставовим вишкільним посібником по боротьбі з МГБ і МБД як для кадрів СБ ОУН, так і для загалу ОУН». Завдяки цій та іншим подібним працям підпільники добре орієнтувались у методах роботи чекістів, не раз зривали плани останніх. Але керувати діяльністю СБ Я. Дякону випало зовсім недовго. 

Співробітники УМГБ по Львівській області добре знали про діяльність Я. Дякона і у 1944-1948 рр. проводили активні заходи з його розшуку. Виявлення місця його перебування вважалося одним з головних завдань львівських чекістів. На нашу думку, до звичайної в таких випадках ненависті до «німецько-українських буржуазних націоналістів» в даному випадку домішувалось ще й професійне протистояння: і радянські чекісти, і Я. Дякон були свого роду «колегами», діяли в структурах, які дбали про безпеку, тобто у спецслужбах. Крім того, керівництво Комуністичної партії більшовиків України звинувачувало Я. Дякона у організації збройних акцій підпілля, як-то: напади та вбивства на радянський партійний актив; ліквідацію керівництва колгоспів; знищення працівників та документації у сільрадах; винищення виявлених радянських агентів і інформаторів тощо. 

Для розшуку Я. Дякона співробітниками МГБ використовувались всі наявні можливості: діяла широка мережа інформаторів, яка стежила за появою підпільників в населених пунктах; проводилися масові облави і чекістсько-військові операції; ретельно допитувались всі затримані підпільники, щоб отримати від них реальні виходи на керівництво ОУН(б) на Львівщині. Тривалий час Я. Дякону та його охороні вдавалося вдало конспіруватися та уникати переслідування. Але зрештою робота чекістів принесла свої результати, і восени 1948 р. їм стали відомі орієнтовні місця перебування керівника Львівського крайового проводу ОУН(б) Зиновія Тершаковця та референта СБ Ярослава Дякона. 

Під час проведення чергової пошукової операції 9 листопада 1948 р. у лісі між селами Гринів, Шпильчина і Волове тодішнього Бібрського району Львівської області (тепер межа Пустомитівського і Перемишлянського районів) чекісти виявили криївку, яка була викопана на пагорбі (висота 423,5 м) неподалік шосе Львів – Бібрка. В той час в криївці перебувало 6 повстанців. Чекісти запропонували підпільникам здаватися живими, останні відмовились і вчинили збройний спротив, внаслідок чого загинули. Як видно зі звітів операції, облога криївки тривала досить довго. У вбитих підпільниках були впізнані: 

 - Ярослав Дякон (користувався у підпіллі псевдонімами «Дмитро», «Семен», «Мирон», «Дон», «9-98» та іншими),

 - крайовий референт СБ Львівського краю ОУН(б), майор СБ Богдан Прокопів – «Степан», 

 - співробітник крайового осередку СБ ОУН(б) Львівського краю, сотник СБ Теофіль Михайлів (Михайлунів) – «Зенко», 

 - командир охоронної боївки, булавний Михайло Ковалик – «Сталевий» та один невідомий охоронець, 

 - вістун Василь Сохан – «Довбач».

У вбитих чекісти вилучили 5 автоматів, 4 пістолети, 6 гранат, різні побутові речі та великий архів документів СБ ОУН(б) Львівщини. Частину документів підпільникам вдалося знищити, а решту вони облили фосфорною кислотою і тому при доступі повітря папери відразу ж загорались. Зважаючи на це, значна частина архіву була втрачена безповоротно. 

Ось як запам’ятав побачене того дня Ілля Кішка, тоді – підліток, житель с. Шпильчина: «Десь після обіду почався бій і тривав довго. Тільки надвечір місцеві жителі за наказом витягнули тіла з криївки. Всередині все горіло, вогонь підбирався до повстанців, котрі лежали один біля одного. Вони застрелились. Запам’ятались підліткові маленькі золоті тризубці на одязі і більші на пряжках ременів. Всі були при зброї. Одяг, чоботи порізані ножем. На столі стояли друкарська машинка, примус, радіоприймач, фотоапарат, автомати і кулемети, запас продуктів. Мертвих повстанців витягли і поклали на воза». Тіла вбитих співробітники МГБ забрали до Бібрки, місце їх поховання на сьогодні невідоме.  

Провід ОУН(б) на українських землях у повідомленні про смерть Ярослава Дякона, виданому згодом, написав: «Усе свідоме життя сл. п. друга Дмитра - це шлях відданого служіння великій справі визволення українського народу. З невтомною завзятістю він будив народ до боротьби за належні йому права, з невсипущою енергією розбудовував Організацію і з непослабнутою революційною пильністю захищав її від ударів ворожих поліцій. За роки своєї праці в Службі безпеки ОУН він не тільки сам завдав багатьох ударів по намаганнях ворога насадити агентуру, але також вдосконалив загальні методи боротьби з МБД і МГБ та підніс фаховий рівень кадрів СБ ОУН. Вся Організація клонить голову перед сл. п. другом Дмитром. Його смерть кличе всіх нас до ще завзятішої боротьби проти російсько-большевицьких загарбників за повне визволення українського народу і побудову Української Самостійної Соборної Держави. Вічна слава героєві української національної революції!»

Наостанок слід сказати кілька слів про долю рідних Я. Дякона. Його дружина Степанія тривалий час перебувала у підпіллі і виконувала функції зв'язкової надрайонного провідника ОУН(б) Бібреччини Дмитра Цури – «Михайла». Втративши контакти із підпіллям, вийшла з повинною 24 березня 1951 р. Доньки до того часу виховувалися у знайомих і родичів. У 1951-1964 рр. Степанія Дякон із доньками мешкала на спецпоселенні в м. Омську (Росія), потім повернулася на Батьківщину, жила у Дрогобичі, померла 26 жовтня 2009 р.

Брат – Василь Дякон, який служив в українській допомоговій поліції, за виступ проти німці був розстріляний навесні 1944 р. Другий брат – Михайло Дякон, пішов до УПА і загинув у бою з чекістами в листопаді 1944 р. в лісах біля с. Великі Глібовичі (тепер Перемишлянський район Львівської області). Третій брат – Іван Дякон, навчався у Львівському лісотехнічному інституті, звідси був призваний до радянської армії, служив у м. Кутка в Таджикистані, де був заарештований і пропав. Сестра – Катерина, з матір’ю та своїми трьома дітьми у 1949 р. була вивезена у Красноярський край, де мати невдовзі померла. Таким чином, родина Я. Дякона повторила долю багатьох українських родин членів підпільників ОУН(б), які були репресовані і немало настраждалися від радянського режиму. 

У період існування СССР про життя та діяльність Я. Дякона можна було говорити хіба що пошепки. Лише після відновлення незалежності України в 1991 р. на місці загибелі Я. Дякона і інших повстанців було насипано символічну могилу із освяченим у 1993 р. хрестом. Згодом там було встановлено пам'ятник. 

В лютому 2013 р. громадськість Львівщині відзначила 100-річчя з дня народження Я. Дякона, про що досить широко інформували ЗМІ. Зокрема, 15 лютого у Дев’ятниківській середній школі (цей учбовий заклад носить ім’я Я. Дякона) відбулися урочистості: концерт за участю колективів художньої самодіяльності с. Дев’ятники, школярів та гостей – юнацького ансамблю Гніздичівської загальноосвітньої школи «Солов’ї» та чоловічого квартету «Опілля». У заході взяли участь керівники Жидачівського району, освітяни, представники Благодійного фонду Олега Канівця «Добре серце». Громада поклала квіти до пам’ятника «Борцям за волю України» у с. Дев’ятники. На святі були присутні внук та два правнуки Ярослава Дякона, численна родина.

Сподіваємося, що постать Я. Дякона і в подальшому буде вивчатись дослідниками, адже він відіграв важливу роль у діяльності українського визвольного руху на Львівщині.

http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%B4%D0%BE-100-%D1%80%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8F-%D0%B2%D1%96%D0%B4-%D0%B4%D0%BD%D1%8F-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D1%82%D0%B0-65-%D1%80%D1%96%D1%87%D1%87%D1%8F-%D0%B7-%D0%B4%D0%BD%D1%8F-%D0%B7%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D1%96-%D1%80%D0%B5%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0-%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B8-%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D1%83-%D0%BE%D1%83%D0%BD%D0%B1-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0-%D1%81%D0%B1-%D1%8F%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0-

Віктор Янукович не з'являвся у Москві і не проводив зустріч з президентом РФ Володимиром Путіним, незважаючи на анонс прес-служби президента України від 9 листопада.

Про це в ефірі підсумкового випуску "Вести недели" заявив ведучий Дмітрій Кісельов.

Російські космонавти Олег Котов та Сергій Рязанський винесли "символ партнерства, дружби та змагань" на космічну прогулянку у рамках підготовки до зимової Олімпіади у Сочі.

Незапалений факел винесли крізь люк Міжнародної космічної станції о 16:34 за Київським часом.

У той час МКС пролітала над територією США на висоті понад 4 тисячі кілометрів від Землі.

Історичною подією можна було спостерігати через пряму трансляцію за допомогою камер, закріплених на костюмах космонавтів та на самій станції.

Факел винесли у космос одразу по тому, як МКС вийшла з тіні.

Олімпійський символ вже двічі був у космосі: у 1996 та 2000 роках, але жодного разу його не виносили з корабля.

Як на мене, то цілком позитивна подія АЛЕ: після кількох невдалих моментів, коли Олімпійський смолоскип у московії згасав влаштовувати космічну прогулянку факелу і показувати в прямому ефірі на весь світ, це вже нагадує бій Кличка з Повєткіним... Так ПОМПЄЗНО кацапи починали...і так вкінець ОБІС----ались!

Чекаємо приколів у СОЧІ???

Кінозал "Варти"

Варшавський тижневик Gazeta Polska присвятив свій останній номер Смоленській катастрофі і Другій Смоленської конференції, що нещодавно закінчилася (ілюстрація на обкладинці російського теракту від 10 квітня 2010 року).

У статті «Що ми знаємо про II Смоленську Конференцію » ( Co wiemy po II Konferencji Smoleskiej ) тижневик пише: « Вчені з різних галузей науки не сумніваються , що офіційна версія трагедії 10 квітня 2010 не має нічого спільного з правдою , а розслідування катастрофи і слідство диктуються Росією. 

Gazeta Polska підготувала доповідь з основних питань , які розглядалися незалежними вченими на Другій Смоленської конференції. Протягом двох днів обговорення велися на чотирьох сесіях , було представлено більше 30 доповідей учасників з Польщі та інших країн, і від 49 членів Наукового комітету (більшість з них має звання професора ) - чисельний склад польського наукового співтовариства вражає. На жаль , уроки , які можна витягнути з виступів деяких доповідачів жахають.
Вони вказують , що літак Ту -154 з 96 поляками на борту був зруйнований вибухом, а розслідування катастрофи з самого початку було обманом.
Далі в статті , повний текст якої представлений тільки в паперовому вигляді , наводяться 10 основних тез конференції :
1 Смоленська береза була зламана ще за п'ять днів до катастрофи
2 . Характер пошкодження уламків свідчить про вибух
3 . Розподіл залишків літака вказує на вибух в повітрі
4 . На місці катастрофи знайдені вибухові речовини
5 . Дані чорних ящиків були підроблені
6 . Літак не міг втратити крило після зіткнення з березою
7 . Після катастрофи був змінений зовнішній вигляд уламків
8 . Не проводилося розтину тіл жертв
9 . Угода між Туском і Путіним порушило польські інтереси
10 . Комісія Міллера працювала незаконно

І нам, як найближчим сусідам масштабної імперії, ВАРТО бути пильними.