Дуб, якого не зігнув КДБ

За відмову від українського націоналізму радянські спецслужби обіцяли Дмитру Верхоляку волю та соціалістичні блага, проте він віддав перевагу ув’язненню.
Їм відміряли по максимуму — розстріл. Засліплена ненавистю до непокірних українців радянська Феміда спершу не залишила жодних шансів Дмитру Верхоляку та ще кільком його побратимам. Хоча в цей час організований національно–визвольний рух уже перестав бути загрозою Москві, а Микита Хрущов налаштовувався проголосити на ХХ з’їзді КПРС курс на боротьбу з наслідками «культу особи» Сталіна.

Тодi ж у камері смертників колишній сотник УПА на псевдо «Довбуш», готуючись постати перед Всевишнім, запитав Дмитра, чи не жаль йому так рано вмирати. Той спокійно відповів: «За Україну — не жаль. Жалкую лише, що мало встиг для неї зробити».

«Слава Україні!» вимовляли, як молитву до Господа

Із розташованого на краю села Марково обійстя Дмитра Верхоляка відкривається чудова панорама ще не надто високих карпатських гір. Звідси до Манявського скиту, знаної православної святині, — рукою подати. У неспокійні повоєнні роки найпотаємніші місця тутешніх лісів були для вояка УПА на псевдо «Дуб» рідною оселею. Нині пану Дмитру, який міг двох–трьох москалів струсити із себе, мов кошенят, непросто перейти навіть своє подвір’я. На схилі літ відмовляють кілька разів прострелені ноги. Сяк–так пересувається за допомогою милиць.

Та старий повстанець, хоча й живе один як перст, не здається. І хоч як важко, але він самотужки ще доглядає двох кізок — Мотильку і Ковтульку — й зо три десятки курей та індиків. Щоправда, прикра минула зима таки змусила його здебільшого сидіти в хаті. Невеличка кімната з кахельною пічкою у період холодів править і за кухню, і за спальню–вітальню. Спартанська обстановка, якої давно не торкалася турботлива жіноча рука, мало чим комфортніша за підземну партизанську криївку, де довелося з побратимами коротати довгі зимові місяці.

«У таких ось умовах доживаю віка, та що поробиш, — бідкається 83–річний господар. — Одне тішить: підростає вільне покоління українців, котрі — я в це свято вірю — ще збудують справжню Українську державу. Таку, якою вона нам бачилася ще в середині ХХ століття. Тоді «Слава Україні!» ми вимовляли так щиро і побожно, як молитву до Господа».

Життя Дмитра Верхоляка вочевидь могло б бути не менш захоплюючим прикладом для наслідування нині сущим українцям, ніж літературний ідеал Павла Корчагіна для радянських людей. Можливо, ще стане. А поки що з нашої тривалої розмови з паном Дмитром я вибрав лише кілька монологів, які допоможуть яскравіше уявити атмосферу тогочасної національно–визвольної боротьби.

«Сину, ти сам вибрав цю дорогу»

— Мої тато Кузьма і мама Настя були малограмотними, але дуже побожними і працьовитими людьми. Батько з малих літ зазнав чимало прикрощів, бо зостався круглим сиротою. Коли сватав маму, то їй виповнилося лише 14 років. Священик відмовився давати шлюб у такому ранньому віці. Батько пояснив, що йому тяжко жити самому — нікому ні одежину випрати, ні їсти зварити. Він присягнув на Євангелії, що не буде фізично зближуватися зі своєю юною дружиною до досягнення нею повноліття. А повноліттям тоді вважався 21 рік. І слова свого дотримав. Аж на восьмому році сімейного життя у них народилася перша дитина. Я був наймолодшим, вирізнявся з–поміж ровесників міцною статурою і неабиякою силою.

Після семи класів змушений був сам заробляти собі на кусень хліба — найнявся на роботу в заможних селян аж на Тернопіллі. Додому повернувся в 1947–му. Влітку пас худобу в горах, а восени вирішив приєднатися до повстанців — ніяк не міг пристосуватися до московського рабства. Тоді тато сказав: «Сину, ти сам вибрав цю дорогу, то йди нею до кінця, не петляючи, як заєць».

Так я опинився в партизанах. Хоча старші товариші спершу відмовляли. Ми, казали, мусимо бути в підпіллі — така наша доля, а ти молодий, ніде ніким ні в чому не помічений, то можеш жити легально, доки колись не настане твій час. «Ні, — відповів їм, — саме тепер візьму в руки зброю. Якщо вб’ють, то най і мене називають москалі «бандитом», як тих героїв, що погинули за Україну раніше».

Присягу складав двічі — як повстанець і як член ОУН. До Організації українських націоналістів мене приймав сам полковник Грім. Псевдо «Дуб» отримав не тільки завдяки своїй кремезній постаті. Під таким підпільним іменем воював інший повстанець, який героїчно загинув у бою з окупантами, а я ніби підхопив зброю з його рук.

«Узяв гранату, аби не датися ворогові живим»

— У п’ятницю перед Вознесінням уночі потрапив біля села в засідку. Намагався втекти, але чергою з автомата енкаведисти поранили мене в обидві ноги. Тоді я взяв гранату, аби не датися ворогові живим. Готовий був підірвати себе, та раптом уявив, як мама буде тяжко ридати, коли дізнається, що я загинув. «Може, вдасться вибратися з цієї халепи», — вхопився за рятівну думку і, зціпивши зуби, пробіг кілька кроків. Довкола темно, хоч око виколи. Як тільки спалахувала ракета — падав на землю. І так — від дерева до дерева. Надія з’явилася, коли перебрався через потік. Потім почав втрачати свідомість від втрати крові. Мене вранці знайшов селянин, посадив на коня і відвіз у ліс. Вичухувався я з того поранення тяжко і дуже довго. А згодом обставини склалися так, що під керівництвом лікарки Олі мусив опанувати медичні премудрості і вже сам зцілював поранених побратимів.

У підпіллi був цілих вісім років. Зимували ми в тісних підземних криївках, які обладнували у важкодоступних місцях. Жили впроголодь. Але там не спали, як ведмеді в барлогу. Із 1951–го на 1952–й рік зимували разом із Михайлом Зеленчуком, який нині очолює Всеукраїнське братство ОУН–УПА, та ще з одним хлопцем. У нас був чіткий розпорядок дня, більшу частину якого відводилося освіті. Михайло викладав нам українознавство та історію України, я їм — психологію та логіку. Ми так добре проштудіювали ці та інші науки, що, мабуть, не поступалися знаннями випускникам університетів. Коли енкаведисти знищили криївку Грома на схилі гори Березовачка, а полковник iз дружиною Ольгою застрелилися, ми перейшли в глибоке підпілля. Переховувалися у погребі на обійсті однієї жінки в селі Марково.

«Червоний» полковник зрозумів, що торги тут недоречні»

— У липні 1955–го, аж через десять років після закінчення Другої світової війни, завершилася і моя партизанська біографія. Зрадив Степан Іванків на псевдо «Остап». Його брати воювали в УПА і загинули смертю героїв. І він часто хвалився, що швидше кулю пустить собі в чоло, ніж когось видасть. Та його дівчину до співпраці схилили москалі. Вона перетягнула до них й Остапа. Він вийшов на зв’язок зі мною темної ночі і подав умовний сигнал заздалегідь замаскованим у засідці енкаведистам. Ті накинулися на мене з усіх сторін, хапаючи за руки й ноги. П’ятьох із криком «Зрада!», аби попередити своїх хлопців, я на собі проволік метрів 25. Та сили були нерівні. Наступного дня про факт мого арешту вже знали підпільники двох районів.

Мабуть, ворог високо оцінив мої фізичні, інтелектуальні та моральні якості, бо в Станіславській тюрмі слідчий у формі «червоного» полковника якось на допиті сказав: «Якщо перейдеш до нас на службу, я дам тобі в підпорядкування своїх солдат і гарантую звання майора». Я засміявся у відповідь. Подумавши, певне, що сумніваюся, він уточнив: «Ну не нижче капітана». Потім полковник зрозумів, що торги тут недоречні.

Мені присудили найвищу міру покарання, але згодом розстріл замінили 25 роками ув’язнення. У таборах — мордовських та уральських — я намагався нічим не заплямувати честь вояка УПА й українського націоналіста. Хоча після десяти років ув’язнення спеціально возили до Києва, аби підписав заяву, що мене силоміць затягнули в «банду», що я засуджую націоналістів й усвідомлюю свою провину перед радянською батьківщиною. Взамін пропонували волю, студентський квиток у медінститут та офіційний шлюб з моєю Катрусею. Я відповів: «Брехати не буду. Я сам просився в УПА, ще й як просився!». Тоді мене відправили за грати ще на 15 років.

«Катруся чекала мене чверть століття»

— Дуже вродливу і добру душею Катрусю Яско я зустрів у підпіллі. Була вона трохи старша за мене і перед тим утратила свого коханого хлопця, котрий загинув у бою. Катруся дуже сумувала за ним і дала слово до останку допомагати тим, хто продовжує справу коханого. А коли Україна стане вільною, думала, то піде в черниці і молитиметься за душі загиблих партизанів. Я намагався оточити Катрусю турботою, увагою, і її серце згодом відігрілося… Нас обвінчав греко–католицький священик. Перед Богом ми вже були подружжям. Та замість власної оселі і своїх діток нас очікували нари й наглядачі.

Коли Катруся через 5 років вийшла на волю, до неї сваталося багато чоловіків, але вона, незважаючи на всілякі утиски та вбоге існування, незрадливо чекала мене чверть століття. У рідні краї я повернувся лише в 1980–му. Після такої тривалої розлуки ми прожили разом ще 19 найщасливіших років, аж поки Господь не забрав її до себе. Прикро, звісно, що не було в нас діток. Та маємо чисту совість — перед Богом і людьми.

Іван КРАЙНІЙ

матеріал від Рябчика