Сумний досвід Грузії.

Перше – це важливість ролі особи національного лідера.

Лідера освіченого і працьовитого. Саакашвілі мав і добру західну освіту, і тривалий досвід життя у демократичному суспільстві. Він декілька років був частиною тамтого суспільства, зміг відчути і звикнути до того, як демократія працює на щодень.

Він розумів, що старі (за ментальністю, а не лише за віком) чиновники жодних позитивних змін не здатні запровадити в принципі. Позаяк все їхнє нутро і весь життєвий досвід таких змін не акцептує. Тому на всіх керівних посадах мають працювати молоді особи, якнайменше інфіковані «совком».

Людська природа є такою, що прагне добра.

Але людина є істотою слабкою. Тому, щоб іти по шляху добра, вона мусить постійно відчувати позитивний тиск, мати позитивний приклад і таким щоденним прикладом покликаний бути національний лідер. Котрий сам чинить так, як говорить і жорстко пильнує за виконанням позитивних нововведень.

На жаль, як тільки цей лідер позбувається реального впливу на суспільство, люди можуть знову мінятися в поганий бік. Ті самі грузинські чиновники та правоохоронці, котрі ще недавно стояли на сторожі закону, рівноправ’я і прозорих методів управління, помалу починають здавати позиції, дрейфувати до сприймання попередніх схем і «понятій». Грузини навіть знову почали їздити як колись – ігноруючи дорожні правила. Бо вдосконалюватися, «спинатися на гору» важко, а котитися вниз – легко і приємно.

Друге – це загрози внаслідок тотальної корумпованості суспільства.

Поразка партії Саакашвілі на парламентських виборах не лише є результатом російських політ-технологій та «оболванювання» населення. Його цілком щиро ненавиділи всі, хто позбувся тіньових доходів та впливів. Вони та величезна кількість їхніх родичів становили дуже значний відсоток виборців. Вони не лише самі голосували проти партії президента, але й талановито і активно агітували своїх сусідів, знайомих та ефективно впливали на примітивну суспільну масу.

Третє – не стели собі подушку, бо можеш впасти зовсім не там.

Заходи, які Саакашвілі здійснив для збільшення повноважень голови уряду (готувався ним стати після відходу з посади президента) стали подарунком для його супротивника і тепер допомагають повертати Грузію назад у про-російський «совок».

А про силу і спроможність Росії тиснути на колишні радянські країни, щоб повернути їх в орбіту російської підпорядкованості, ми знаємо і без грузинського досвіду.

То що нам дає той сумний грузинський досвід?

Шкода, але ми й близько не маємо такого спроможного і досвідченого лідера, як Саакашвілі. Котрий мав би волю і працьовитість, харизму і правильне розуміння. А також готовий був би викидати з уряду навіть своїх близьких друзів, як тільки вони спокусяться на корупцію чи протекціонім. Тобто спроможного діяти всупереч традиційних українських правил і звичок.

Насправді в Україні всі хочуть торжества правди, чесності, справедливості, ніхто не любить хабарництва та інших зловживань. Майже всі хотіли би жити в умовах законності, порядку та рівних можливостей для всіх членів суспільства. І ніби-то готові за це боротися.

То чому ж ніхто по-справжньому не бореться?

Чому спостерігаємо лише якусь імітацію боротьби, виключно тупі, для нікого не загрозливі політичні «шоу»? Чому наша так звана опозиція, щоб провести якийсь мітинг, мусить рекрутувати пенсіонерів і оплачувати їхню участь?

А може причина є дуже простою – насправді нам добре так, як є зараз? Нам не потрібні цивілізаційні зміни, бо вони зачеплять інтереси переважної частини активного населення.

Щоб перевірити це припущення, спробуймо уявити собі картину позитивного майбутнього – змоделювати ситуацію після успішної перемоги бунту, чи руху, чи виборів під популярним гаслом «Банду Геть!».

Якщо цей бунт покликаний лише призвести до перемоги теперішньої т.з. «опозиції», лідери і ставленики якої знову засядуть в уряді та місцевих органах влади, тоді результат буде цілком прогнозованим. І причина теперішньої народної пасивності зрозуміла: їм (опозиції) це потрібно, вони тим скористаються, щоб знову «дерибанити» державу – то хай самі за це і борються.

Ми також допоможемо, бо ж звичайно, що стане трохи краще – припиниться рейдерство, донецьких «безпрєдєльщиків» заженуть назад у рамки, від підприємств вимагатимуть або податки – або хабарі, а не одне і друге одночасно, як зараз. Але принципово в країні нічого не поміняється, бо ті опозиційні хлопці вже бували при владі, ми вже могли побачити їхню моральність і спроможність. І не маємо щодо них жодних ілюзій. Їхнє повернення у владу для країни та її майбутнього нічого принципово не покращить.

А от якби помріяти про справді якісну зміну влади, запровадження кардинальних змін та реформ за рецептами Саакашвілі! Щоби виборчі гасла та обіцянки почали втілюватися на практиці дослівно, без фарисейства і забудькуватості. Що тоді, чи всі в Україні такими змінами були би задоволені?

Розглянемо по порядку.

Всяка якісна зміна найперше повинна початися із створення незалежної, справедливої судової системи як основи цивілізованого суспільства. Це вимагатиме заміни практично всього особового складу судів – від Верховного до районних. Бо ж насправді ніхто не вважає, що наявні, залежні від влади і тотально корумповані суди спроможні забезпечити верховенство Закону. От відразу і отримаємо першу немалу армію невдоволених – самих звільнених суддів, їхніх хабарницьких посередників, корумповану частину обслуговуючого персоналу та всіх їх родичів.

Також прийдеться поміняти практично всіх працівників правоохоронних органів, а не лише ДАІшників. От вам і наступна величезна група невдоволених, котрих разом із їхніми родичами та посередниками буде позбавлено стабільного тіньового доходу.

Далі до натовпу невдоволених європейським поступом України долучаться зі своїми родинами корумповані державні та муніципальні службовці, митники, податківці, працівники купи установ де погоджують і контролюють (санстанція, пожежники, екологи, земельники, газівники, енергетики…), а також багато працівників освіти та медицини. Та й депутати всіх рівнів також позбудуться свого вже звичного «калиму».

Окрім того європейські стандарти і вимоги заторкнуть інтереси нечесного бізнесу, «прищемлять хвоста» різного роду фальсифікаторам продукції, яку ми всі споживаємо – харчів (молочні продукти із пальмової олії, м'ясо і шоколад із сої, все напічкане барвниками, консервантами та іншою хімією), продавців ліків (до 70% підробок), одягу і взуття, а також неякісного бензину та інших поганих товарів, за які ми платимо цілком немалі гроші. Одночасно позбудуться своїх пільг і доплат фальшиві ветерани, ліквідатори та інваліди.

Якщо продовжувати цей перелік, то побачимо, що реформи та зміни створять проблеми і погіршать матеріальне становище значної частини нашого суспільства. Виникне величезна армія невдоволених. Бо ми всі живемо, постійно існуємо в середовищі тотальної корупції та фальсифікату. І хоча всі від того потерпаємо, але одночасно багато хто отримує таким чином солідні тіньові доходи.

То кому окрім молоді, чесних підприємців та жменьки ідеалістів ці позитивні реформи та європейські зміни насправді потрібні?

Тепер зрозуміло, чому програв Саакашвілі після восьми років здійснення вдалих реформ?

Постає питання – що нам робити?

Далі лише імітувати боротьбу за краще майбутнє, чи навпаки - віднайти у собі силу та почуття людської гідності, щоб розпочати глибокі цивілізаційні зміни в Україні навіть на шкоду власним «шкурним» інтересам.