Народ, нація, людство в цілому ізоморфні, тобто схожі на окрему людину структурно і функціонально. Ідея такої схожості обстоювалася багатьма відомими вченими. Своє яскраве відображення вона знайшла в платонівській концепції взаємозв'язку Людини великої (соціального Логоса) і Людини маленької (особистості), а також в теорії суспільства як великої «соборної особистості» О. Конта (Conte О. Cours de philosophie positive. Paris, 1908.). Ця ідея пронизує також древні вчення Сходу і Античності про єдність макро- імікрокосму.

Керуючись антропним принципом, такі характеристики окремого індивіда як свідомість, розум, інтелект, дух, пам'ять, почуття, воля, душа, характер, менталітет можна перенести на соціум або етнос, до того ж не метафорично, а цілком реально говорити про свідомість, розум, дух, інтелект, волю, пам'ять, характер, душу, енергію суспільства чи народу.

Матеріалістична ідеологія, яка тривалий.час була панівною у нас, не дозволяла суспільним наукам належним чином вивчати етногенетичні процеси: виникнення, розвиток, старіння тих чи інших народів, їх зв'язки з іншими етносами і расами. Адже саме це і є історією, крізь призму якої проглядається становлення і розвиток, вдосконалення людини, її тернистий «шлях до Храму».

Як відомо, в основі біблійної генеалогії народів лежить єврейська традиція. Тому вибудувана вона по чоловічій (батьківській) лінії. За таким же принципом побудовані генеалогії європейських народів.

На зразок того, як окремий індивід намагається знайти відповідь на питання, якого він роду-племені, хто його батьки, із якої він сім'ї, так і цілі етноси, нації прагнуть розібратися у своїй історії. Зауважу, це досить важливий (принциповий) момент для кожної людини, кожного народу. Лише з'ясувавши своє походження, своє минуле, свій родовід, ми зможемо розібратися у тому, звідки ми, хто ми є насправді, для чого живемо сьогодні на цьому світі.

Серед основних понять етногенетики провідне місце займає термін «чоловіче і жіноче начало в етногенезі». Він відіграє важливу роль у дослідженні рас і суперетносів. Насамперед таких як германський конгломерат народів, Велика Скіфія, Русь-Україна. Цією проблемою опікувалися переважно етнологи расистської орієнтації. Взяти хоча б дослідження французького вченого Ж. Гобіно або вже згадуваного англійця X. Чемберлена.

Незважаючи на свої симпатії до расизму, згадані дослідники зробили вагомий внесок у розвиток етнології. (Принципи чоловічого і жіночого начала в етногенезі детально досліджуються у пpaцi Chemberlend H. Grundlagen des neunzehnten Jahrhunderes. Цій же проблематиці присвячена книга Гобіно Ж. А. Нерівність людських рас.)

До основних категорій етногенетики належать і такі поняття, як «асиміляція», «дисиміляція», «метисація». Офіційні історики досить часто вживають ці терміни, бездумно, не враховуючи їх глибинного змісту.

Асиміляція (з латини перекладається як уподібнення) – це злиття одного народу (або його частини) з іншим шляхом засвоєння його мови, культури, звичаїв, елементів побуту тощо. Вона буває насильною або природною.

Дисиміляція – процес, протилежний асиміляції. Обидва ці процеси не дають нової якості, не народжують принципово нового етносу, і все через те, що здійснюються «одностатевими» народами. Тому у них і не може бути потомків – «синів» і «дочок».

Звичайно, потрібно відрізняти асиміляцію від насильницького поглинання сильним (і агресивним) народом слабшого, яке, зазвичай, вироджується в справжній геноцид. У даному контексті можна було б вживати навіть такий термін, як «кастрація», коли сам народ начебто і не винищується, на перший погляд, не утискується, але руйнуються його елітні структури – носії інтелекту, високої духовності. Іншими словами, «вибивають» кращих людей нації, нищать духовні підвалини, «стирають» історичну пам'ять народу, організовуючи відповідним чином пропаганду, навчальний процес, роботу наукових установ. І все це може творитися під галасливими лозунгами про розквіт справжньої національної культури.

Метисація – це злиття (злягання) різностатевих народів, у результаті якого народжуються принципово нові етноси – «сини», «дочки», «внуки» і «правнуки». Як правило, це міжрасові «шлюби». Розрізняти народи чоловічої і жіночої орієнтації досить складно. Цe питання можна вирішити лише на рівні релігії, архетипу, «колективної підсвідомості».

Варто звернути увагу і на таке поняття етногенетики як «етнодомінанта» (за аналогією з домінантою в біології і психології). Важливість цього терміну для розуміння людської історії в образній формі продекларував апостол Павло: «Мала закваска заквашує все тісто» (Гал V.9). Міра впливу одного народу на інший зовсім не залежить від співвідношення їх «величин». У даному випадку домінантну роль скоріше відіграє культурний, особливо, духовний «перепад», а точніше відмінності культурно-духовно-етнічних потенціалів. Батьківський або материнський домінуючий вплив на той чи інший етнос більшою мірою стохастичний.

Домінанта досить часто виявляє себе несподівано, проте саме вона завжди формує (визначає) основний трек в історичному поступі і повсякденному житті того чи іншого народу. В біблійній Таблиці народів все вибудовано за батьківською домінантою. В символах Гомера, Магога, Мадая, Явана, Тувала, Мешеха, Тираса закладена глибинна суть менталітету і духовності кельтів, сарматів, греків, русів-українців доби Київської Русі, московітян, слов'янського етносу в цілому.

Слід відзначити, що і в біогенезі, і етногенезі природа потурбувалася про механізми, які не уможливлюють багатобатьківство. Про мономатеринство не йдеться. Тут все очевидно. В суто генетичному плані народ, як і окрема людина, може мати лише одного батька, тобто одну домінанту, яка визначає його ментальність і головний трек його поведінки на історичній арені.

В процесі аналізу етносу (нації) нам не обійтися без такого поняття як сім'я. Вона є клітиною народу, його первинною структурою. Та й сам народ нагадує собою велику сім'ю. Він є не стільки єдиним генетично пов'язаним організмом, скільки соціальним утворенням, колективом, в якому можуть бути зведені і всиновлені діти, різні батьки, різні покоління. Крім того, у сім'ї, як кажуть, не без виродка, і таке трапляється. Однак, всіх у такій сім'ї об'єднує соціальна домінанта: одна держава, один закон, одна батьківщина. Тобто, нація має не тільки генетичний, а й політичний зріз. Останній аспект набуває особливої актуальності, коли до неї входять генетично різнорідні представники (національні меншини) з різними батьками.

Якщо у котрогось з народів і проглядається кілька предків (на емпіричному рівні так часто буває), то їх потрібно не відкидати беззастережно, а вибудовувати в систему: жіноча, чоловіча лінії, безпосередні предки (батьки) і опосередковані (діди, прадіди, предки рідні і названі тощо).

Такий підхід вкрай важливий для вивчення генезису української нації. Чого численні спроби ідентифікації українців не дають результату? Справа в тому, що вчені не відмежовують сам народ як об'єкт дослідження від його предків.

Скажімо, мають відношення до українців анти, роксолани, тиверці? Так, звичайно. Але ж це не українці як такі, це їх «батьки» і «матері». А скіфи-сколоти (кельти)? Цe також лише діди українців. А трипільці? І їх кров тече в жилах українця, але ж це всього-навсього наші прадіди.

Ми виходимо з того, що приблизно 13 тис. років тому назад відбувся всесвітній потоп, який поглинув більшу частину людства, зокрема процвітаючу цивілізацію Атлантида. Безперервний розвиток людства було перервано і багато в чому людям довелося розпочинати спочатку.

Правильно зорієнтуватися в лабіринті людської еволюції, збагнути таємницю Русі -України, відчути всю унікальність характеру нашого народу, його минулого можливо лише на ґрунті нової історичної парадигми – священної історії, яка на відміну від традиційної матеріалістичної, віддає перевагу сакральним аспектам еволюції індивіда, народу, всього людства, яка починається не з пітекантропа і неандертальця, а створення людини в образі Адама і Єви.

Хто б там що не говорив, а історія в кінцевому підсумку — це все-таки не боротьба класів, а змагання, співробітництво народів в ім'я інтелектуального і духовного прогресу. Тому її слід розуміти й сприймати як моральний та інтелектуальний поступ людства, як рух до Бога, до того, до чого закликав нас Христос, – праведного життя, миру, злагоди, гуманності.

„В нашому розумінні священна історія – це розповідь про минуле людства, яка ґрунтується на інтелектуальному осмисленні знань, закладених у першокнигах людства (Ведах, Авесті, Корані і, насамперед, Біблії), а також на історичній міфології.” (Канигін Ю.М. Віхи священної історії: Русь-Україна. – К., Україна, 2001. – 368 с.) [с.10]

Нині у суспільних науках намітився перехід від атеїстичного (матеріалістичного) до теїстичного (духовного) мислення. Стосовно історичної науки це означає певний „відкат” до тих часів, коли історики (у всякому разі європейські) розпочинали свої оповіді про минуле з біблійного Ноя і його синів. До речі, саме так побудовано і наш вітчизняний літопис „Повість врем'яних літ”. Цієї традиції дотримувалися досить довго, до кінця XVIII – початку XIX століття, аж поки слідом за Великою французькою революцією на світ не з'явилася „наукова” історія з її визначальною установкою: матеріальне виробництво – основа життя суспільства, а історія – це розповідь про класову боротьбу знедолених мас проти „глитаїв-експлуататорів”.

Духовні (божественні) аспекти еволюції етносів були відкинуті, релігія почала протиставлятися науці, міфологія прирівнювалася до фольклору, казок. В основу історичних досліджень було покладено археологію. В результаті ми стали „спеціалістами” з питань будівництва комунізму і формування „нової історичної спільності – радянського народу”, але сповна забули своїх предків і головне... самих себе.

Однак часи змінюються. Дедалі більше вчених схиляються до думки М. Планка, який зазначав: «Релігія і наука зовсім не виключають одна одну, як це вважали раніше і чого боїться багато хто з наших сучасників. Навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну». (Планк М. Религия и естествознание.//Вопросы философии. – № 8 – 1990.)

Вже навіть представники гуманітарних наук починають розуміти, що поєднання Святого Письма і емпіричного матеріалу, включаючи, звичайно, і археологічний, дає якісно новий рівень історичних знань.

Ось саме на засадах цього взаємодоповнення ми й спробуємо окреслити окремі віхи історії української нації, української філософської думки, розкрити її зміст і логіку, показати місце і роль народів, які населяли наші українські землі, в цьому вселенському процесі.

Звичайно, сліди далеких епох розмиті відстанню часу. І сьогодні ніхто не може подати документальних свідчень буденних кроків поступу людської цивілізації. їх потрібно бачити за заслоною поглядів і тенденцій, за кулісами вузлових історичних подій.

Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи

• Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)
• Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)
• Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)
• Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого по низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні,підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будовані по колу або овалу. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки в середині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

За пізнього періоду Т. к. значно поширилася територія, заселена трипільцями: на землі сх. Волині, сточища p. Случі й Горині, обидва береги Києва. Подніпров'я та степи півн.-зах. Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями ін. культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів з племенами ін. культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степ. зону, півд. райони Лісостепу Сх. Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена т. зв. ямної культури, що посувалися з степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для Т. к. попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний обрядові сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена зах. районів Півн. Причорномор'я та нижнього Подністров'я (сс. Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Іст. доля ін. пізньотрипільських племен була різна; зміни в їх культурі Сер. і Гор. Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (ран. бронза).

                                                                                                                                       Матеріал взято з Вікіпедії

Місто Первомайськ утворене з трьох поселень, які належали до трьох різних держав – Запорізької Січі (входила до складу Царської Росії), Туреччини та Польщі. Тільки в кінці XVIII сторіччя всі ці землі стали територією Росії. Межа між Запорізькою Січчю та Польщею проходила по річці Синюха. Навесні 1676 року гетьман запорізький Іван Самойлович направив козака Степана Підстреленого із завданням підшукати в гирлі Синюхи поблизу польського і турецького кордонів місце для будівництва укріплення. Той блискуче справився з дорученою справою. Він обрав місце для укріплення поблизу ріки на підвищенні, захищеному зі сходу глибокою кручею. В тому ж році й було побудовано фортецю у вигляді правильного восьмикутника. Козаки назвали своє укріплення “Орлик” (від назви місцевого урочища). Замок входив до складу Бугогардівської паланки Запорозької Січі. Майже одразу ж під його захистом тут почали селитися втікачі з польської сторони та інших місць. Перші хати ставилися на схід від укріплення вздовж Синюхи та Бугу. Нині – це східна частина від вулиці Автодорівської до Київської. У XVIII ст. тут неодноразово зустрічалися представники суміжних держав, які розв’язували межові та інші питання. У 1764 році в Орлику були засновані прикордонне комісаріатство й митниці. З’являється мануфактурна промисловість, гончарство, ковальство, водяні млини, а одночасно – й купці. За час свого існування Орликівському шанцю довелося пережити не один напад ворогів. Останнім значним походом ворогів проти фортеці на лівому березі Південного Бугу був напад запеклого ворога наших предків – кримського хана Гірея. Його 70тисячна орда у січні 1769 року зруйнувала укріплення, спалила слободу Орлик, а також частину прилеглих сіл. 1770 року Орликівський шанець було відвойовано російською армією Паніна. У 1781 році поселення дістає назву “Ольвіополь”. В 1762 році козаки і біглі українські кріпаки на правому березі Південного Бугу заснували слободу Олта (перше найменування нинішньої частини Первомайська), яка належала Туреччині. Назва її походить від тюркського слова “олта” – низовина. Відповідно до Яського договору (1791) Голта була приєднана до Росії. За Ясським мирним договором 1791 року Голта була приєднана до Росії. 1750 року на лівому березі Південного Бугу, між гирлами Кодими й Синюхи, Польща збудувала укріплення й карантинну заставу Богополь. Він започаткував третю частину сучасного Первомайська. Богополь розвивався переважно як торговельно-ремісницьке містечко. На нинішній вулиці Радянській впритул одна до одної ліпилися лавки великих і дрібних торговців. Тут же було вісім приватних готелів. А нижче понад Бугом (на теперішній вулиці Кузнєчній) працювало понад 30 кузень! Всі три поселення входили до різних губерній Росії. Так, Ольвіополь був містом Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, Богополь – містечком Балтського повіту Подільської губернії, Голта – казенним селом Ананьївського повіту Херсонської губернії. В 1743 році російським урядом було прийняте рішення про переобладнання Орловського укріплення в 6-ти бастіонний шанець, який укріпили зброєю та гарматами. У 1754-59 й 1761-1764 Орел входив до складу Новослобідського козацького полку. В 1770 році укріплення було перейменоване в Катериненшанець  (Катерининський шанець), в 1772 році – слобода Орел була зарахована до розряду міст, в 1781 році поселення дістало назву Ольвіополь. У 1795-96 роках Богопіль був центром Богопільського повіту Вознесенського намісництва. Ольвіополь був центром Ольвіопольського повіту у 1776-1784 (потім перейменований на Новомиргодоський повіт) і з 1795 року. Таким чином були створені три частини міста – Ольвіополь, Богопіль та Голта, які в якості окремих поселень проіснували до 1919 року. В цьому році на мітингу 1 травня було прийняте рішення про об’єднання всіх трьох частин в одне місто і в честь дня солідарності трудящих назвати його  Первомайськом. В 1923 у Первомайськ стає окружним центром Одеської губернії. До кінця 1925 у тут діяли цегельний, шкіряний, мило-і пивоварний заводи. Працювала дизельна електростанція, яка обслуговувала 450 абонентів. У квітні 1925 у делегати VI окружного з'їзду Рад заклали на березі Південного Бугу гідроелектростанцію потужністю 1200 кВт. У свій час це була сама потужна на Україні і перша на Південному Бузі. У 1924-1925 навчальному році діяли чотири семирічних, три початкові школи, сім шкіл лікнепу. У 1922-1924 рр.. відкрилися  індустріально-технічна, економічна, торгова професійні школи і школа харчовиків. У 1926 почала функціонувати фельдшерсько-акушерська школа. В 1926 р. введений в дію цементно-бетонний завод, який постачав матеріали для  промислового та сільського будівництва, поблизу Первомайська відкритий кам'яний кар'єр, машинобудівний завод ім. 25 жовтня освоїв випуск двигунів внутрішнього згорання. З червня 1930 а місто стало центром району. В 1938 у Первомайськ віднесли до розряду міст обласного підпорядкування. В 1939 у в ньому проживало 33 тис. мешканців. В 1927 у був відкритий Первомайський краєзнавчий музей. У ньому було зібрано понад 20 тис. археологічних знахідок та інших історичних матеріалів. Сюди надходили майже всі знахідки Бузькій археологічної експедиції, яка у 1931-1932 рр.. вивчала берега річки Південний Буг. Напад фашистської Німеччини перервав мирне життя громадян. Незважаючи на впертий опір радянських військ, 3 серпня 1941 р. німецькі та румунські війська окупували місто. Первомайський, Любашівський, Кривоозерський, Врадіївський і Доманівський райони румунським окупаційним режимом об'єднані в єдину адміністративну одиницю - Голтянський повіт губернаторства Трансністрії. У місті діяла ціла мережа підпільних організацій. Всього в роки окупації в Первомайську діяло шість підпільних груп, які підтримували тісний зв'язок не тільки між собою, але і з партизанськими загонами  «Південний» і «Буревісник», що розташовувався в навколишніх лісах. Підпільники друкували і розповсюджували листівки, захоплювали зброю з німецьких ешелонів, виводили з ладу техніку і паровози, допомагали втекти з полону радянським солдатам, збирали і переправляли партизанам продовольство, зброю, медикаменти. 22 березня 1944 а війська 5-ї гвардійської армії визволили Первомайськ від німецьких окупантів. У другій половині XX століття Первомайськ стає великим промисловим центром, основними галузями якого є машинобудування, легка, харчова та переробна промисловість. В 1955 у в місті вводиться в експлуатацію цукровий завод, а в 1956 у дав першу продукцію Первомайський молоко-консервний комбінат. В 1961у вступила в дію меблева фабрика. Наприкінці 60-х побудовані каменедробильний завод «Граніт», хлібозавод і овочеконсервний завод. В 1968 р. здана в експлуатацію перша черга заводу «Фрегат», який освоїв виробництво потужних дощувальних установок. В 1976 р. завершено будівництво Первомайського м'ясокомбінату, одного з найбільших на Україні. У лютому 1954 а Первомайськ увійшов до складу Миколаївської області. На східній околиці міста в долині Південного Бугу бере свій початок Гранітно-Степове Побужжя (регіональний ландшафтний парк).                                                                                                                                                                                          За матеріалами Вікіпедії.

Найдавніша історія місцевості, де зараз розташований Миколаїв, пов'язана з подіями у південній місцині сучасного міста — Вітовці. Ці землі, за даними досліджень археологічних розкопок, були заселені починаючи від залізної доби. Тут були стани кімерійців або скіфів, що залишили по собі кургани. Від IV сторіччя до Р.Х. тут оселяються греки, поселення яких відомі біля Сіверсового маяка та сіл Лупареве і Лимани. У 200—400-і роки н.е. простежується перебування давніх слов'ян — антів. Збереглися свідчення, що на початку 2-го тисячоліття н.е. на землях сучасного Миколаєва існував християнський Дівочий монастир, що був зруйнований навалою монголів у 1233—36 роки. Саме від XIII століття сучасна Миколаївщина майже повністю являла Дике Поле. Власне свою назву історична місцевість міста Вітовка отримала від литовського князя Вітовта (на давніх мапах означене Вітольд Гаммані), що звів тут 1399 року Вітовтівський замок (фортецю) і митницю для контролю торгівлі з татарами. Уже від кінця XV століття історія Південного Побужжя тісно пов'язана із запорозькими козаками, ставши основою формування українського етносу на цих землях. По берегах річок та балок засновувалися козацькі слободи, зимівники, паланки, влаштовувалися переправи через ріки. Сюди також тікали селяни з усієї України, з Польщі, Литви, Московії[9]. За Російської імперії: заснування і розвиток міста. У 1-й половині XVIII століття більша частина Південного Прибужжя залишалася слабо заселеною. Поштовхом для подальшого заселення краю став вихід Російської імперії, внаслідок російських воєн з Туреччиною, до Чорного моря — за Кючук-Кайнарджийською мирною угодою 1774 року Вітовка разом з землями між Дніпром і Південним Бугом відійшла до Росії. У Вітовці було влаштовано шпиталь, де лікували цілющою водою з джерел і місцевими травами. Тут стояли частини Бугського єгерського  корпусу під командуванням Михайла Кутузова. 1789 року командир Новоросії Григорій Потьомкін перейменував Вітовку на Богоявленськ, з причини цілючих джерел води, які були «даром Божим». Тут же було зведено Богоявленську церкву. Також Потьомкін побудував собі будинок, у який постійно навідувався, навіть коли був у справах у Херсоні. Від кінця XVIII ст. територія нинішньої Миколаївщини, як і всього Північного Причорномор'я, активно колонізується. У заселенні регіону брали участь представники багатьох народностей. І хоча характерною рисою Півдня була поліетнічність, проте основна маса населення складалася з етнічних українців — крім тих, що жили тут здавна, сюди прибували українські переселенці з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній. Місто Миколаїв було закладене 1789 року князем Григорієм Потьомкіним на півострові при злитті Інгулу і Південного Буга як флотське і корабельне місто. Першим громадянином міста став підприємець, військовий діяч і будівничий Михайло Фалєєв. Саме ордер № 1065 від 9 вересня 1789 року для нього і є першою документальною згадкою сучасної назви міста: Існує версія, що місто отримало свою назву на честь перемоги російських військ 1788 року під час взяття турецької твердині Очаків, що збіглася з Днем Миколая. Будувалося місто за спеціально складеним російським архітектором Іваном Старовим планом — з прямими вулицями і кварталами правильної форми. Життя Миколаєва було повністю підпорядковане суднобудуванню і флоту. Майже сто років тут знаходився штаб Чорноморського флоту. За губернаторства О.С. Грейга у 1-й третині ХІХ ст. у Миколаєві вперше було здійснено спробу збудувати водогін, почалася прокладка кам'яних тротуарів, озеленення вулиць. 1862 року в місті було відкрито комерційний порт, що послужило поштовхом до перетворення Миколаєва на значний економічний і торгівельний осередок. Вже наприкінці XIX століття Миколаївський порт посідав третє місце після Петербургу і Одеси за обсягами торгівлі з іноземними державами, а за експортом зерна, головними постачальниками якого були степові губернії, — перше місце в Російській імперії. Місто стає важливим промисловим центром на півдні України. . У роки Української революції (1917—21) Миколаїв за активність більшовіків дістав прізвисько «червоний Пітер України». У 1918 році в місті перебували союзні війська гетьмана П. Скоропадського. Радянська влада на Миколаївщині утвердилась лише 1920 року. У Голодомор 1932—33 рр. по Миколаєву, як великому промисловому осередку, вживались певні заходи по боротьбі з голодом, а саме: від 20 лютого 1933 року до встановленого стандарту хлібозабезпечення була запроваджена домішка у розмірі 3 відсотків соняшникової макухи, затверджувались норми видачі хліба на підприємствах міста, у червні 1933 року була встановлена середньодобова потреба реалізації комерційного хліба по місту — 70 тонн на день, тоді як селяни області фактично були кинуті напризволяще і потерпали. Під час Другої світової війни Миколаїв майже три роки був окупований фашистами. 28 березня 1944 року місто було звільнене, зокрема, завдяки діям 68 моряків-десантників під командуванням Костянтина Ольшанського. Це був єдиний випадок у історії Великої Вітчизняної війни, коли всі учасники однієї бойової операції були удостоєні звання «Герой Радянського Союзу», більшість — посмертно. У повоєнний час Миколаїв став одним із найбільших центрів суднобудування в СРСР. Судна випускають три суднобудівельні заводи міста — Чорноморський суднобудівельний завод, завод імені 61 комунара і завод «Океан». Місто за короткий для історії період перетворилося з маленької суднобудівельної верфі в крупний промисловий, діловий, політичний і культурний центр півдня України. 1 грудня 1991 року миколаївці разом з жителями області на Всеукраїнському референдумі 89,45 % голосів «за» підтвердили Акт проголошення незалежності України. У 1990-ті роки економіка Миколаєва, як і всієї держави, зазнала ряд суттєвих, часто негативних, наслідків лібералізації ринку і економічних  перетворень, проте і наприкінці 2000-х місто лишається флагманом українського суднобудування, великим промисловим і культурним осередком держави.                                                                                                                                                                                   За матеріалами української Вікіпедії

Розташований на узбережжі Чорного моря, біля гирла Дніпра, недалеко від місця розташування стародавньої мілетської колонії Ольвія і грецької колонії Алектор. За Київської Русі і у часи Литовського князівства місто називалося Дашів. Литовський князь Вітовт (1392—1430) побудовав Дашівський замок (фортецю) поблизу гирла Дніпра для захисту від татарських набігів У 1492 році кримським ханом Менґлі I Ґиреєм, на місці литовської фортеці Дашів, було засноване місто, що спершу мало назву Кара-Кермен. В 1526 році фортеця перешла у володіння османів (Сілістрія) та мала назву тур. zi (Ачі-Кале). Армія Російської Імперії взяла в облогу Очаків в 1737, розглядаючи його як головний форпост на північному узбережжі Чорного моря. Очаків був взятий маршалом Христофором Мініхом, але рік потому був покинутий і переданий Османській імперії.                                                                                                                                                                                            Джерело - українська Вікіпедія.

   Відео телеканалу "Інтер" до 15-ї річниці Незалежності України.

Ольвія ( — щаслива) — найважливіша грецька колонія в Нижньому Побужжі, в дельті Гіпаніса (Бога) та Борисфена (Дніпра), заснована вихідцями з Мілету в 647—646 р. до н. е. Політичним та економічним центром її було однойменне місто, залишки якого розташовані на правому березі Бузького лиману біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області В період свого розквіту у ІІІ столітті до нашої ери площа міста складала близько 50 гектарів.

Ольвія поділялася на гористу й долинну частини, була оточена міцними мурами й оборонними вежами, мала прямолінійне планування й була забудована критими черепицею кам'яними спорудами громадського, житлового, господарського та виробничого призначення (деякі з мозаїчними подвір'ями). Майдани й центральні вулиці, вимощені кам'яними плитами, були прикрашені статуями богів і героїв, різьбленими в камені портретами заслужених городян та мармуровими плитами з декретами управи міста-держави. В центрі гористої частини Ольвії була головна міська площа — агора, на ній — 7-кімнатний громадський будинок для культових обрядів і купецьких зібрань, стіни якого були вкриті розфарбованою штукатуркою, монументальний вівтар і штучні кам'яні водоймища як частина великої гідротехнічної споруди. Навколо агори містилися будинки державних установ, гімнасій (школа для юнацтва), театр та іподром. З півночі до агори примикав теменос (священне місце), де були храми, святилища, олтарі, жертовники; житлові будинки споруджувалися з каменю і цегли-сирцю, найбагатші оздоблювалися колонами, фресками, мозаїкою. В місті існувала розгалужена система водопроводу з глиняних труб. Навколо міста був некрополь — цвинтар. На півночі і півдні від Ольвії існували десятки городищ і неукріплених селищ грецьких переселенців та місцевого населення.

Ольвія була рабовласницькою республікою. Законодавчі органи (напр. — збори, рада) та виконавча влада (колегії архонтів, стратегів, агораномів та ін.) були в руках рабовласницької частини населення. Значного розвитку набули землеробство, скотарство, рибальство, виноградарство, якими займалися греки та вихідці з місцевих племен, що населяли городище і селища сільськогосподарської округи Ольвії. В самому місті розвивалися ремесла: металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське, кісткорізне, прядильно-ткацьке тощо, продукцію яких збували населенню Ольвії, а також скіфам, сарматам та іншим племенам, що населяли тоді значну частину території сучасної України. В обмін на ремісничу продукцію в Ольвію надходили хліб, худоба, вовна, риба, а також раби. Чимало з цього ольвійські купці продавали у державах грецької метрополії, звідки вивозили вино, маслинову олію, високоякісний посуд, тканини, прикраси, твори мистецтва тощо. Для потреб внутрішньої і зовнішньої торгівлі Ольвія випускала свою монету — здебільшого мідну і срібну, рідше золоту. Населення Ольвії підтримувало зв'язки з Афінами, Корінфом, Родосом, Пергамом, Александрією та Малою Азією.

Після встановлення в 40-х рр. 5 ст. до н. е. скіфського протекторату над містом склад населення поповнився за рахунок скіфів. У місті було побудовано палац скіфського царя Скіла. В 5 ст. до н. е. О. мала договір про ісополітію (подвійне громадянство) з Мілетом. Входила до складу Першого Афінського морського союзу. В 331 р. до н. е. місто витримало облогу з боку війська одного з полководців Олександра Македонського Зопіріона. У 2-1 ст. до н. е. Ольвія спіткала глибока економічна і соціальна криза. В той час Ольвія постійно перебувала під загрозою нападів ворожих племен. Деякий час була під зверхністю Скіфської держави, а потім — понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. В 48 до н. е. гети на чолі з царем Буребістою захопили і зруйнували місто. В 1 ст. н. е. місто було відбудоване лише на частині його колишньої території. Знову почався розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства, але попереднього розквіту вони не досягли. В І ст. н. е. Ольвія була в залежності від скіфських царів — Фарзоя і Інексімея. В складі населення того періоду значно збільшився скіфський прошарок, заможна частина якого брала участь в управлінні державою. У 2 ст. н. е. була під владою Риму і ще у 251 р. мала римську залогу, розміщену у новозбудованій цитаделі. У 3 ст. її зруйнували готи. На поч.4 ст. напади гунів привели до остаточного знищення Ольвії.

Археологічні розкопки проводилися з поч. 19 ст. З 1901 до 1915 їх очолював Б.Фармаковський. З 1971 Ольвійська експедиція ІА АН УРСР проводила систематичні дослідження (наук. керівн. — С. Крижицький).

Джерело - українська Вікіпедія.

   Українці! Прошу приєднуватися до співтовариства "Історія України", де ми будемо писати про історичні події, що відбулися на території України протягом кількох тисячоліть.

  

   Мета створення товариства - це поширення історії України в інформаційному просторі, спочатку українському, а потім і світовому. В планах створення цільових блогів на соціальних мережах, та в кінці кінців створення спеціалізованого сайту.

   Мова написання у співтоваристві БУДЬ-ЯКА, ми орієнтуємось не тільки на україномовних, але й на англомовних і російськомовних, і франкомовних та інших.

   Умовою для написання статті є ссилка на авторитетне джерело - автора, історика, матеріал, факти, що свідчать про подію, або закономірність.

   Прошу Приєднуватися!

   http://blog.i.ua/community/2540/