"ВОЛК ПРЫГНУЛ СВЕРХУ НА АЛЕНУ И ХОТЕЛ ПЕРЕКУСИТЬ ЕЙ ГОРЛО. ХОРОШО, ЧТО МНЕ ПОД РУКУ ПОПАЛСЯ ТОПОР..." - ВСПОМИНАЕТ 80-ЛЕТНЯЯ ЖИТЕЛЬНИЦА СУМСКОЙ ОБЛАСТИ АННА БАБИЧ, КОТОРОЙ УДАЛОСЬ ВЫРВАТЬ ИЗ ПАСТИ БЕШЕНОГО ЖИВОТНОГО СВОЮ СЕСТРУ После нападения хищника две пожилые женщины, взобравшись на погреб, сутки взывали о помощи

Оказывается, перед тем как напасть на старушек, хищник несколько часов спокойно бродил по сельским улицам, абсолютно не пугаясь ни работающих во дворах людей, ни собак. Однако, почувствовав запах крови, зверь обезумел и еще почти сутки терроризировал жителей соседнего села, пока его, наконец, не застрелили охотники.

"Волк бесновался внизу: выл, рычал, грыз деревья"

Хутор Савойский в Конотопском районе (Сумская область) расположен вдалеке от многолюдных трасс и оживленных сел. Добраться до него можно лишь пешком или на подводе - никакая машина не проедет по таким дорогам. Домик двух сестер Анны и Елены Бабич расположен на окраине, почти возле самого леса. Однако сражаться с бешеным зверем бабушкам, разменявшим девятый десяток, довелось впервые...

В котором часу волк появился на их хуторе, Анна Яковлевна не может вспомнить до сих пор.

- Даже не знаю, когда он забрел к нам во двор, - рассказывала журналистам восьмидесятилетняя бабушка. - Помню, что Алена (сестра. - Авт.) пошла к погребу. Только она собралась залезть туда, как ей сверху на спину прыгнул волк, начал рвать на ней одежду и хотел перекусить горло. Повалил ее на землю, а она кричит: "Спасай меня!" Я и не помню, как схватила топор, который попался под руку. Потом как тресну волка по голове!

После неожиданного удара оглушенное животное на несколько секунд отпустило свою жертву. Этого времени Анне Яковлевне хватило на то, чтобы затащить сестру на веранду и закрыться в доме. Затем обезумевший зверь загрыз несколько кур и убежал в соседнее село. А испуганные бабушки до самого утра просидели в запертой хате. Только на следующий день они отважились открыть двери и попытались хоть кого-нибудь позвать на помощь. Однако на безлюдных улицах не было ни одного человека. Старушки, взобравшись на погреб, кричали: "Спасите нас! Помогите!" Соседи услышали крики лишь на следующий день. Тогда и вызвали своего сына, который отвез пострадавших в больницу...

Тем временем волк, попробовав вкус крови, побежал в соседнее село Бондари. Там первыми с хищником довелось столкнуться мальчишкам-рыбакам.

- Мы вместе с пацанами собрались на рыбалку и еще не успели выйти из села, как друзья закричали мне: "Волк!" - вспоминает 16-летний Алексей. - Сначала я, конечно же, не поверил им, подумал, что прикалываются. Но потом обернулся и... не помню, как оказался на дереве. А мои друзья залезли на соседнее. Волк бесновался внизу: выл, рычал, грыз деревья. Страшно было. Мы сидели так долго, минут 30, пока не увидели, что зверь побежал по селу. Тогда сразу же бросились по домам.

Бешеное животное почти сутки хозяйничало в селе Бондари - волк бегал по дворам, нападал на собак, загрызал кур. Сельчане почти весь день провели за закрытыми дверями, созваниваясь друг с другом по мобильным телефонам. А когда стало ясно, что хищник так просто не уйдет, решили его застрелить. Облаву на волка провели ранним утром, как только рассвело. Смертельный выстрел был такой силы, что просто размозжил зверю голову.

Тем временем пострадавшие от нападения бешеного зверя бабушки уже идут на поправку.

- Благодаря тому, что на женщинах была верхняя одежда, волку не

удалось причинить им существенного вреда, - сообщил "ФАКТАМ" Вячеслав Ленчик, заведующий хирургическим отделением Конотопской центральной районной больницы, - поэтому основное наше внимание направлено сейчас на проведение профилактических прививок. Одна из пострадавших, у которой оказалась совсем незначительная царапина руки, от госпитализации категорически отказалась, и медики проводят ей амбулаторный курс прививок. Вторая пациентка чувствует себя удовлетворительно, укушенные раны мы не зашивали, а просто провели их обработку. В ближайшие дни бабушка будет готовиться к выписке домой.

<!-- /HeadDate -->



Коли святкуватимуть випускний?



Заступник начальника управління освіти і науки Галина
Майборська наголосила, що цьогоріч випускний у школах відбудеться 29
травня.
— Це буде урочисте вручення атестатів, до святкування навчальні заклади
не мають жодного відношення, — зауважила пані Майборська. — Спочатку ми
планували це зробити 28 травня, адже 30-го мали відбутися вибори, а у
багатьох навчальних закладах мали бути розміщені виборчі дільниці. Втім,
оскільки вибори перенесли, вирішили, що випускні у школах відбудуться
29 травня. А останні дзвоники відповідно до рекомендацій з Міносвіти
пройдуть 27-28 травня.
  Урочисте вручення атестатів у школах відбудеться 29 травня.
Начальник міського управління освіти Віталій Новак розповів, що цього ж
дня планують і проведення загальноміського свята випускника.
— Усе, на цьому місія школи закінчується. І жодного відношення навчальні
заклади до святкування випускного не матимуть, — наголосив пан Новак. —
У школах заборонено проводити святкування випускних вечорів і збір
грошей на їх проведення. Ми рекомендуємо, якщо батьки та учні хочуть
святкувати випускні, зробити це після проведення ЗНО. Бо воно
розпочнеться другого червня і це відповідальний період у житті
випускників — вони мають думати про вступ до вищих навчальних закладів.
До цього часу, на нашу думку, не варто святкувати.

Цьогоріч, відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України, у
додатку до атестата вказуватиметься і середній бал атестата, повідомив
начальник міського управління освіти Віталій Новак.
— Він враховуватиметься і при вступі до вищих навчальних закладів, —
зауважує пан Новак. — Відповідно до наказу, середній бал атестата
розраховується як середнє арифметичне річних оцінок з предметів та
оцінок, отриманих за державну підсумкову атестацію, яка цього року
проводитиметься у вигляді контрольних підсумкових робіт. Бали
округляються до десятих частин бала за 12-бальною шкалою. І цей
результат буде виставлений у додатку до атестата.

Так сталося,що в одному із сіл Сарненського Полісся жінка змушена була народити від чоловікового брата.Чотири
роки вона не могла завагітніти.
      Після весілля Марія,невисока худорлява білявка попала в заможну сім"ю.До весілля дже хвилювалася,чи приймуть
її у чоловікову сім"ю, бо з дитинства надивилася на батьків "алконавтів".Пройшло декілька місяців і свекруха сказала,
що кращої невістки, чим ця,їй непотрібно.Та час йшов,плинув рікою, а діточок все небуло і небуло.За чотири роки,
відколи жила з Іваном так і не змогла завагітніти.Як ведеться,спочатку перший рік замужжя, хотіла для себе пожити,
а потім нічого не виходило.А Іван дуже дитину хотів.
    Звернулася до лікарів.Заплатили немалі гроші за тести.Хоча Іван на це дивився дуже скептично,ледь вмовила
його Марія його їздити з нею в Рівне до лікарів.Свекруха радила чужу дитину взяти, однак Іван дуже сердився, бо
прийдеться переїхати в інше село,мовляв сусіди ж розпатякають,що ми не рідні.Після чергового обслідування
в області,сказали. що у її чоловіка якась хвороба,через яку не виробляються сперматозоїди.
-Свекруха порадила мовчати.Іван же тихенько підсміювався над жінкою; давай лікуйся,лікуйся-побачимо, що з того
вийде.Про себе і по
думати не міг, що безплідний.І як би взнав, Бог зна як склалося б, може й розвелися б.
  

   У Івана є молодший на роки рідний брат Василь,що дуже невдало женився.Побачив гарну дівку і влип пр самі вуха.
Гулящою виявилася,їй ні до хозяйства, ні до хати душа не лежить-аби "нафуфиритись" і погуляти добре.Іван дивитись
не міг;які непутящі брат з жінкою, Бог дав їм аж трьох діточок, ми ж могли б доглянути в любові дитятко-не дає Господь.
Як завжди.знайшла вихід з положення свекруха, яка стала казати Марії-може б вона з Василем переспала, адже вони
з Іваном рідні брати, отже кров буде своя.Запропонувала напоїти Василя, але Марії страшно стало.Все ж дитину зачати
треба.А на п"яну голову може хто зна,що получитися, не дай Бог каліка якась.
     Спала Марія з Василем двічі.Свекруха молодець-сама постелила постіль і з хати пішла.Порадила підійти до Василя,
як жінка,по душевному поговори, а потім прямо веди в ліжко.Не бійся,ти молода,ладна і він від тебе не відмовиться.
Як ти повернеш так і буде.
Через встановленний природою час на Марії появились ознаки вагітності.Та трапилась оказія.Братова жінка в чер-
говий раз загуляла,він прийшов до батьків вилити душу-п"яний,як чіп.Іван почав його вичитувати,а він до нього
сп"яну- а я з твоєю жінкою спав. Але Іван посміявся і питає в матері:-"Ти віриш,що моя Марія з ним спала?"
Вона ж каже:-"Чого п"яний не ляпне".
    Плине  сільське життя,подружжя виховує доньку Василинку.Брат розвівся і помаленьку спивається, а дітей їхніх
мабуть заберуть Іван з Марійкою.

Закінчувався квітень 1986 року, самий мінливий і нестабільний місяць року- на Закарпатті його називають "дурним
апрелем." 25-го квітня разом з донькою Людмилою приїхав на Батьківщину, в моє рідне поліське, що знаходиться по прямій від Чорнобиля десь за 150 км. Якось так склалося, що в день нашого приїзду,нікого не виявилось на обійсті,
а на городі лежав недорозкиданий гній.Я,щоб якось допомогти батьку відразу ж взявся за роботу, а моя донька знайшла березовий віник і якось там замітала двір. Знайшлась,ще якась невеличка робота, якої в селі безліч що не переробиш ніколи.Так, в маленьких клопотах прийшов вечір. Скільки щастя світилося в очах батьків, коли вони побачили зроблене нами.Мама тільки бідкалась,що дуже жаль роботи моєї доньки, бо завтра будемо саджати картоплю, і всі її старання будуть зведені нанівець.Донька задоволена, що її хвалять, пообіцяла:-"Нічого бабусю, я ще раз замету..."
     Наступного дня встали ранесенько, бо орачів обмаль-до обіду необхідно засадити картоплею ділянку площею 1га.
Здивувало,що ранок якийсь незвичайний, не такий, якийсь не по весінньому задушливий, з якимось незрозумілим
маревом з боку Києва.
    До обіду саджали картоплю.Діти були біля нас.А після такої тяжкої роботи помились в річечці, яка протікає в сотні
метрів від обійстя.
     Прийшов Першотравень. Відсвяткували його на маївці. Хто гуляв. а хто займався городом, не знаючи , який страш-
ний, невидимий ворог панував вже над ними.
       4-го травня  всі поїзди,що поверталися з Києва на Закарпаття перевірялись на вміст радіації /це ми зараз знаємо,
а тоді.../.Тільки-но ми зійшли з поїзда,як до нас підійшли двоє незнайомих людей і без пояснень відвезли в місцеву
лікарню на обслідування.Нічого не пояснювали, але мене тоді дуже здивувало, що на приладі, яким щось міряли стрілка
зашкалювала і чогось дуже пищав.В лікарні сказали,що все нормально,а от одяг необхідно спалити. Більш-менш зрозумів,чого ж то нас з донькою забрали прямо з поїзда в лікарню,коли подивився Новини-на Чорнобильській АЕС
сталася аварія.
     На слідуючий рік село здивувало мене асфальтованими вулицями і наявністю дозиметрів "Прип"ять" в кожній хаті.
Поїхали з братом подивитись ліс,на в"їздах до якого були встановлені попередження "Заборонено".Не передати словами мого здивування від побаченого-ожина була у два рази більша від звичайної,ягоди /чорниці/, як сливи,а папо-
роть сягнула під два метри.На лісовій доріжці натрапили на вбитого вужа товщиною чут-чуть меншою від пожежного
шланга.Багато дерев,особливо листяних,були неприродньо скривлені.
А щож люди в селі? Ніхто із селян не звертав належної увага на небезпеку,адже її не видно-українці не повірять,
поки не пощупають.За радянського часу давали сяку-таку допомогу продуктовими пайками та платили "гробові"При
черговому приїзді в село спостерігав таку кумедну сцену; діти поверталися зі школи,котили ногами,як футбольні
м"ячі,кавуни, бо руки були зайняті мішочками з лимонами,апельсинами і іншою всячиною.
    Зараз же,скоро через 25-років після Чорної біди, переважної більшості тих Поліщуків, які хотіли пощупати, цю
біду,давно немає в живих.І що найстрашніше-біда косить молодих, чим до корення нищить поліський генофонд.

Через некоректне присвоєння звань Героя України Ющенком,який керувався лише "віртуальним", моральним правом,
керуючись принципом "бо так мені хочеться", крім політиків можуть втратити це найвище звання пожежники-чорнобильці і
люди зі справді великими заслугами перед українським народом.
    Донецький окружний апеляційний суд відчинив скриньку Пандори.Створив абсолютну легітимну можливість будь-якій
людині  в судовому порядку визнання незаконними президентських указів стосовно нагородження
осіб,що так само, я і Провідник ОУН С.Бандера "померли до 1991р. і за цією логікою, не були громадянами України.
Якщо комусь закортить позбавити цього найвищого звання чорнобильців,матиме на те повне право.Бо закон для всіх
однаковий. Інша річ, чи стоїть цим займатися, хоча тенденція вже появилась-відповідну заяву про позбавлення звання
Героя до Донецького окружного суду подано щодо Радянського офіцера українця О.Береста, котрий  30квітня 1945р.
допоміг встановити прапор Перемоги на Рейхстагу. Аргументи ті ж самі, що й у справі нагородження С.Бандери: особи,
які померли до 1991р. не можуть бути громадянами України, відповідно Героями держави.

Макар…

Не знайти села,в якому  люди жили б,  без влучного прізвиська. В нашому селі ми, всі, діти,внуки і правнуки та й невістки і зяті’ Макарчикові’ . Всі зв”язані з іменем нашого батька,діда і прадіда Макара Олексійовича . Про  його дитинство та молоді роки, ми, сини на свій сором,  знаємо, а вірніше не знаємо зовсім нічого. Тільки із дуже скупих його розповідей дізналися, що його батько тобто наш дід, за війни, був старостою села. Батько один раз розказував, як то їм,- сім "ї сільського старости, було тяжко під час війни. Кожної ночі приходили за харчами то партизани /совецькі/,то партизанка /місцеві/, і кожному вділи,  якусь долю- інакше смерть когось із жителів села або когось з сім ї.

Ми,його нащадки,читаючи книжки про ту війну , дізнаємось,як розправлялися з неугодними старостами в той час. Виходить-розумний і мудрий був наш дід, якщо зумів провести село без втрат через роки війни, але  попав під  каток  НКВД  і був розтріляний після війни, а його рід перетворився у ворогів народу і від виселення його в Сибір врятувала епідемія тифу, що лютувала в той час в селі.

Після арешту діда  Олексія /по батькові не знаємо/  величезну   сім"ю на своєму горбу піднімала жилава баба-баба Дарка.

Наш батько, дід і прадід все своє свідоме життя пропрацював  трактористом, починаючи з 50-тих років минулого століття, коли західняків силоміць відправляли на донбаські шахти,пішов вчитися в МТС  /механо-тракторна станція/ на тракториста і так залишився в селі,де прожив всі свої 73-и роки. Всього було на його довгій дорозі життя;страшні злидні після розстрілу батька, доводилося  їсти висівки. Баба Дарка розповідала, що ходили, побиралися по родичах,щоб вижити-благо що родина чимала.

А хіба легка робота тракториста.Країна вставала з руїн після війни.День і ніч колгоспники працювали за трудодні на благо Вітчизни.А коли в селі добре було-ніколи,завжди селяни страждали на своїх землях.,завжди виживали хто, як міг. Старався, тулив копійку до копієчки,щоб при обміні грошей все втратити, так тяжко за кермом трактора зароблені кровні.

Добре пам ятаю його на тракторі ‘Універсал ‘із зубчастими залізними задніми величезними колесами. Як ми всією сім єю раділи, коли батько пересів на новенький ЮМЗ , навперебій бігли на тракторну бригаду, щоб хоч хвилинку посидіти у жовтій кабіні за кермом трактора.

Старався заробити. Рвався на  роботу  пов”язану з  отрутохімікатами,бо за неї дуже добре платили.Після десятого класу я йому допомагав.Витримав тиждень-приходив з поля,біг до річки купатися в Бухточці, падав і блював .Батько ж працював роками і в 50-т років став інвалідом,не витримала печінка. Промучився 23-и роки , і вісім років тому відійшов до вічного дому в потойбічний світ.

Царство йому небесне.Згадаймо,пом янімо добрими словами ,помолімося і поставмо свічку за упокій його душі...

А льон цвіте синьо,синьо...../перероблено/

   При перших же акордах цієї ліричної  пісні починає трепетно щеміти серце і десь там з потаємних комірчин пам яті виринає синє,синє поле,на якому цвіте,милує око льон.А на тому полі мама Поля /Поліна Василівна / Молода, в білій хустинці і білій вишиваній льняній, літній,з короткими рукавами сорочці на цьому синьому полі під таким же спекотним синім,безхмарним,поліським небом.

Гарна культура ,але дуже вередлива ця рослина-льон,вимагає до себе копіткої ручної жіночої роботи від прополки,проривання до просушки та паклювання ,але дуже вигідна.Мама сама бігла і нас тягла  за собою,щоб якусь заробити копійку, бо саме на льону саме більше платили.До сих пір не можу зрозуміти чому льон скирдували возили і паклювали чомусь вночі. Коли приходила черга паклювати до нашого села,то ми могли сидіти в місті,на заводі, по  3-4 дні.Спали на тюках льону підготовленого до відправки на Ровенський льонокомбінат, по декілька годин,обідали і вечеряли куском  хліба із салом з цибулею.Поїли,запили водою і далі до роботи. Але,яке ж то щастя було в сім ї, коли по закінченню господарського року виплачували премію за льон.

 -'Бачите,як багато ми з вами заробили'-раділа мама. А ми,я, Вася і найменший Вітя горді були з  того,що приносимо таку '"велику" користь для сім"ї.

[09.04.2010 19:06]  Маша Міщенко “Волинська різанина” – виставка правди, напівправди та відвертої брехні

Інформація про відкриття у Києві виставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА” широко рекламувався в пресі, навіть на УНІАНі висіло оголошення про її відкриття.

Було зрозуміло, що йдеться про Волинську трагедію, одну з найбільш драматичних сторінок українсько-польського конфлікту, але дещо різала вухо назва. Науковці та інтелігенція України та Польщі змогли примиритися на цій важкій історії, Україна та Польща спільно видали сім томів документів, у тому числі й щодо подій на Волині. Ці події називають трагедією, драмою, селянською війною, але не різаниною... Тому оця червоно-чорна реклама відштовхувала.

Я подзвонила Володимиру В’ятровичу, колишньому директору архіву СБУ часів президента Ющенка, який відкрив цей архів для громадян України та науковців світу і якого було звільнено з приходом до СБУ нового керівника Валерія Хорошковського, головному фахівцю у темі ОУН-УПА (нема в Україні людини, яка б увібрала більше, ніж він документо-годин на тему ОУН–УПА) і запропонувала йому подивитися разом цю виставку. Володимир В’ятрович сказав, що він вже її дивився, але згодився провести мені додаткову екскурсію...

– Володимире, то чому вас звільнили із СБУ? СБУ закрило архів від зайвих очей і тепер займатиметься не інформаційною безпекою, а чимось приємнішим, наприклад, безпекою газових потоків пана Фірташа? – запитала я натякаючи на стару справу, коли рік тому у якості заступника СБУ Валерій Хорошковський боронив РосУкрЕнергівський розмитнений газ, право власності на який нібито було переоформлене на уряд України.

– Це було прогнозоване звільнення, - дипломатично відповів В’ятрович. - Хоча шкода, найголовніше, що цікавить Росію: історія, її версія історії. Єдиний спосіб проти нав’язувань та провокацій було: відкрити архів. До речі, поки вас не було, до мене підійшли охоронці, попросили перевірити сумку.

На другому поверсі Українського дому нас знову зупинила охорона (як з’ясувалось пізніше, співробітник міліції), яка хотіла подивитися в сумку В’ятровича.

– Шукаємо пояс шахідки? – продемонструвала я свою сумку та посвідчення журналіста. – Чи коктейль Молотова?

Охоронець тяжко зітхнув та пропустив нас.

Ми зайшли в зал, де були розвішані експонати, стенди, із надписами жертв та фотографій. Вглибині залу постійно крутили документальний фільм, де розповідали про жорстоких українців.   

– Дуже цікава назва. Виставка називається “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”. Давайте розберемо назву, - запропонував В’ятрович. - “Волинська різня”, це термін який використовується польськими істориками та публіцистами до подій літа 1943 року, коли польсько-український конфлікт сягнув апогею, коли були масові випадки вбивства цивільного населення, як з польського так і з українського боку, і це тривало до літа 1943 року. Виставка ж реально стосується періоду 1941-1947 років.

Це - не єдина невідповідність заявленому буклетові. Крім того, тут пишуть про єврейські жертви ОУН-УПА у волинській різанині. Нагадаю, що волинська різня, це є липень 1943 року, тоді коли знищення єврейського населення німецькими окупаційними силами було завершено. І тому казати про нібито участь ОУН-УПА у знищенні євреїв було безпідставно. 

Ми підійшли до стендів, і Володимир В’ятрович звернув мою увагу на таке.

- Назва виставки “Волинська різня”. Натомість, ми бачимо стенди, які на чотири п’ятих представлені не Волинню. Це Галичина, Надсяння та інші землі. Подивіться, який територіальний принцип взято за основу виставки. Береться територіальна одиниця і по ній на стенді розміщається той чи інший матеріал. Але за основу взятий не той адміністративний поділ, який був у 1943 році, саме коли був конфлікт, і не 1945-47 роки, коли конфлікт продовжувався. Тобто це не радянський або німецький поділ. За основу взятий адміністративно-територіальний поділ Західної України до 1939 року. Тобто вони підкреслюють, що Львів - це Львівське воєводство, що Бібрка - це Бібрський повіт Львівського воєводства, нагадуючи, що це землі Польщі.

Цю виставку не представляють поляки, її представляє невелика маргінальна частина польського суспільства, яка не сприймається самими поляками. Це люди з так званого Кресов’яцького середовища, які вимагаються повернення територій України до Польщі. Тому мені дивно, що ця виставка відбувається за ініціативи народного депутата України Вадима Колєсніченка. Нардеп України з Криму привозить до Києва виставку організації, яка висловлює свої претензії до України. Це вже мало би бути підставою для вивчення СБУ.  

Я помітила, що до нашої розмови прислухаються. Молоді люди із фотоапаратами, трохи старші жінки та чоловіки слухали мого супутника уважно. Охоронці особливої зацікавленості не виявляли. Не виявляли і агресії. 

– Виставка містить правду, напівправду та відверту брехню, - розповідав Володимир В’ятрович. -  Правда полягає в тому, що був жорстокий польсько-український конфлікт. Правда полягає у тому, що справді жертвами конфлікту з обох боків було цивільне населення.

Правда полягає у тому, що більше постраждало польське населення, бо воно становило меншість на території Західної України. Напівправда, у тому, що постраждали лише поляки. Напівправда, у тому, що тут нема інформації про українців, які стали жертвою польсько-українського конфлікту, жертвами підпілля чи своїх сусідів поляків. Неправда у тому, що нібито метою конфлікту було поголовне винищення польського населення. А існуючі документи не підтверджують того, що комусь ставилося завдання від командування УПА про винищення поляків. Ніхто такого наказу не давав, таких документів нема, такого наказу не було.

Я розглядала фотографії. На них - герби міст Західної України часів Польщі. Цікаво, що як мінімум третину фотографій становлять саме такі: костелів та пам’ятників архітектури, які не мають безпосереднього відношення до періоду цієї війни.

– Зверніть увагу на ці таблиці, що містяться всередині стенду та слова, на стенді, що організатори мають документальне підтвердження кількості вбитих поляків, - продовжив Володимир. - Ким та чим підтверджені ці цифри та фото – незрозуміло. Далі, подивимося цікавий переклад з польської мови. (Ми стояли біля виставки Бібрського повіту). Польською написано: “лічба замордованих”: (тобто кількість замордованих всього у цьому містечку) - 959. З них “установльоні назви” (визначені імена та прізвища жертв - 420. У перекладі українською та російською, який подається нижче, разом загиблих, виходить 1750 людей (а не 959, як у польській версії), у тому числі 959 – кількість встановлених жертв (хоча у польській версії – 420). І таке поводження з цифрами і на наступних стендах, які демонструють кількість жертв у повітах. Це, як на мене, аморальне бажання організаторів позмагатися, у кого більше жертв. А тепер давайте подивимося фотографії біля стенду Львів, - ми пройшли далі. – Це фотографії подій у Львові влітку 1941 року, коли відбулися погроми єврейського населення. Чомусь ці жорстокі події вплетені у контекст українсько-польського конфлікту. Тут чомусь фотографії підписані, що це “глумління українських фашистів”. Такі фотографії є у Львові. Але на підставі чого зроблені висновки, що це українські націоналісти? Нема жодних підстав стверджувати, що це робили ОУН-УПА. Ще більш брутальним є використання фотографії з площі перед тюрмою. Ці  жертви, люди вбиті НКВС, і це були українці. І демонструвати вбитих українців, видаючи їх за поляків, постраждалих від конфлікту - це також аморально.

Повз нас пройшов нардеп від Партії Регіонів Владислав Забарський, одягнутий у все чорне. Чекала, що він захоче подискутувати з В’ятровичем, все ж таки він у минулому випускник Сімферопольського вищого військово-політичного училища, офіцер з правової роботи, зрештою, слідчий Генпрокуратури. Але він не захотів дискутувати, знайомився із експозицією.

– А ось ще один стенд – вбиті польські професори, - знову звернув мою увагу мій екскурсовод, - Протягом тривалого часу існував стереотип про те, що польські професори, нібито знищені німецькою владою після приходу у Львів, що до цього причетні, чи то Нахтігаль, чи то українські націоналісти, але польські науковці у дослідженнях вже давно спростували цей міф. Вони показали, що ані Нахтігаль, ані ОУН-УПА не причетні.

Тут до нас підійшов старенький вже пенсіонер із сумочкою.

– Хлопці, дівчата. Та що ж це робиться? Це, може, виставку Табачник робив? – спитав він.

– Ні – Колєсніченко. А ви прийшли виставку подивитися? – запитала я.

– Я пенсіонер - Валерій Павлович. У мене тато – українець, у армії Людовій воював. А мама – німкеня. Ну що вони тут таке показують? Ну все було, і вони вбивали, і ми вбивали. Та чого оце розпалювати? – запитував дід.

У цьому виставковому залі постійно крутиться кіно, де великим планом черепи, штабелями -  кістки загиблих, та історії про те, як українець зарубав своїх жінку та дитину, бо вони були поляки.

– Знаєте, у Вашингтоні ані в "музеї індіанців", ані в Історичному музеї немає жодних згадок про винищення корінного населення Америки - погодилась я.

Тут на великому екрані якась жінка казала, що росіяни теж проводили “деполонізацію”, вони вивозили поляків до Сибіру, і робили це більш м’яко, аніж українці у 1946 році.

– Та невже у Сибіру краще ніж вдома? – здивувався наш літній співрозмовник.

– Це також неточність. У 1946 році їх виселяли не українці, а радянська влада. Очевидно, що деяким росіянам цікаво закцентувати саме на українсько-польському конфлікті, ніж на тих жертвах, які понесли поляки від радянської влади. Від радянської влади поляки втратили мільйони своїх громадян. Це бажання приховати за чужими гріхами свої гріхи, значно більші.

ЗЕМЛЯКИ,ПОЛІЩУКИ ДАВАЙТЕ СТВОРИМО СПІВТОВАРИСТВО.ЗАЛИШИМО ІНФОРМАЦІЙНИЙ СЛІД ПРО СЕБЕ І
НАШ РІДНИЙ КРАЙ, ТА КРАЙ ЩО СТАВ НАМ РІДНИМ, КУДИ НАС ЗАКИНУЛА ДОЛЯ.