Долина Привидів, або гора “коваля”...

Про Кам’яних Бовванів гори Фуна та завойовників Тавріки розповідає середньовічна легенда. У далекі “смутні” часи посунули на кримську землю орди завойовників. Як розпечена лава, вони розтікалися по степах і горах. Дим, гар і сморід тягнулися за ними. І дійшли вони до гори Фуна – на її вершині здіймався стовп полум’я, а довколишні жителі славилися ковальським мистецтвом. І послали люті завойовники свого чорнобородого майстра на Фуну. А тоді силою змусили йти разом з ним усіх чоловіків із навколишніх сіл. У кузні вони почали виготовляти зброю для пригноблення власного ж народу. Села опустіли. Спека висушила землю. Висохли джерела і дрібні річки. Виноград не давав урожаю. Цілими днями гриміла гора – з неї валив дим, відлунював стукіт молотів та дзвін металу. Люди гинули від виснажливої праці, голоду й злиднів.Зібралися тоді старійшини кількох сіл і послали шанованих людей до коваля просити свободи. Довго вони не поверталися назад, а потім принесли з Фуни глечик, у якому жеврів попіл і лежали людські кістки. Добре зрозуміли люди відповідь коваля. Та ось одна дівчина на ім’я Марія вирішила поговорити з жорстоким майстром. Проминувши сторожу, вона дісталась до пекельної кузні й попросила лиходія покинути гору й не губити нещасних людей. Але той, кинувши на красуню хижий погляд, простяг до неї руки. Щосили відштовхнула дівчина чорнобородого коваля і він упав біля горна, обпаливши собі волосся та одяг. Потім підвівся, розлючений, вихопив кинджал і вбив дівчину.Здригнулася тоді стара гора, не витримала такого лиходійства і розкрилося вогняне жерло, падало каміння на горни і кувадла. А чорнобородий провалився в розжарену безодню.Коли полум’я згасло, на скелі залишилися кам’яні фігури коваля, його підручних та сторожів. А на вершині виникла скеля, своїми обрисами схожа на жіночу голову. Вона ніби на гадувала про останню жертву коваля. І вщухла Фуна, згас вогонь на її вершині, але народ запам’ятав пережиті страждання і дав горі ім’я Демерджі, що означає “коваль”.Скелі на схилах нагадують то казкових чудовиськ, то двогорбих верблюдів, а в ущелині, ніби вартові, стоять кам’яні фігури. Гірське відлуння низько гуде й співає серед цих Кам’яних Бовванів, повторюючи шум вітру, шелестіння листя, крики птахів, голоси людей і навіть звуки кроків. А вночі, коли місяць уповні, боввани освітлені примарним, фантастичним світлом, й самі здаються примарами. Завивання вітру лише посилює враження і, мабуть, тому це місце іноді називають Долиною Привидів.