Про співтовариство

Товариство покликане об’єднати усіх кіноманів i.ua
Вид:
короткий
повний

Кіно вино і доміно

кіно. час. герой

Хочу провести  невелике опитування!

Люди!!!


Скажіть:

Які фільми  ви хотіли б бачити сьогодні?

Які ідеї має нести нинішнє кіно?

Яким, на Вашу думку, має бути екранний герой сьогодення?


Що ви думаєте про нього?

 
Назвіть його прикмети, охарактеризуйте....
"




Ваше благородие, госпожа удача.............

  Пізно ввечері у неділю  в одній із московських лікарень на 83-му році життя помер відомий кінорежисер Володимир Мотиль

Помер режисер Білого сонця пустелі Володимир Мотиль
Народний артист СРСР Володимир Якович Мотиль народився 26 червня 1927 року. Перший свій фільм - "Діти Паміру" - Мотиль зняв у 1963 році. Серед найбіль"ш відомих робіт Мотиля - військова комедія "Женя, Женечка и Катюша (1967 рік) і "Зірка привабливого щастя" (1975 рік). Всенародну популярність режисеру принесла картина "Біле сонце пустелі" (1969 рік).  У жовтні 2009 року Володимир Мотиль завершив роботу над картиною Багряний колір снігопаду, що стала його останнім фільмом.

Відкрився 60-й Берлінский кінофестиваль

  • 16.02.10, 16:27
http://www.film.ru/img/shots/1002/berlf3.jpg

http://www.film.ru/img/shots/1002/berlf4.jpg

Рене Зельвегер

Вим Вендерс с женой Донатой

Вім Вендерс із дружиною  Донатою


Солярис


 

Минулими вихідними я подивилась фільм А,Тарковського «Солярис». Чесно кажучи, вдруге в житті. (Таке теж буває у кінокритиків, вони надто рідко дивляться культові фільми, буває раз в 25 років).

Найбільше здивувало мене те, що я пам’ятала кожен кадр, майже кожну репліку героїв і послідовність дій. Цей факт наштовхнув мене на думку (хоча інтуїтивно я знала про це давно), що геніальні кінематографісти будують свої фільми як  систему яскравих образів, які впаюються в свідомість глядача і таким чином передають світу потік свідомості митця.

Станіслав Лем, побачивши фільм Тарковського, здивувався свого часу, що він не підозрював, що зміг написати такий глибокий твір.

Насправді, Тарковський взяв його роман лише за тим, щоб зробити кіно про свій світ, про свої відчуття, своє світобачення, свої філософські міркування і свій Солярис. Той незвіданий океан невідомого, і  такий бажаний і лячний контакт з невіданим і глибинним, підсвідомим.

Думаю, суть фільму криється у декількох репліках Снаута: що людині не потрібні чужі світи, людині потрібно лише розширити землю, людині потрібна людина, дзеркало………

 


Згодом А.Тарковський зніме фільм «Дзеркало», який  скине з пристойних рамок саму природу кіно, повернее його в русло снів і підсвідомості. Ця теза також не буде надто новою в історії кіно, проте вона буде коштувати режисерові батьківщини… І він поїде до Італії знімати «Ностальгію» і там залишиться, щоб зняти «Жертвопринесення».

Взагалі, у доробку А.Тарковського небагато фільмів – їх 8 з половиною, якщо враховувати дипломну роботу «Каток і скрипка» (3 частини), але Тарковський – геній!!! І це ніхто не заперечить…………

Він з тої епохи, коли кіно було таємницею

Франсуа Трюффо – один із моїх улюблених кінорежисерів.

Люблю його фільми за те, що вони повністю кінематографічні і щоразу, дивлячись їх, майже на дотик відчуваєш тканину кіно як таку, саме ту плазму кіно, з якої воно й  створено. А  ще люблю його за те,

що він з   епохи, коли кіно було таємницею.

 


Франсуа Трюффо

 

Першим повнометражним  фільмом Франсуа Трюффо, який одразу ж підкорив кінематографічний Олімп, діставши на Каннському фестивалі Золоту пальмову гілку, була картина «400 ударів».

Фільм майже автобіографічний. Розповідає про поневіряння підлітка Антуана Дуанеля. Там до речі, показано, як Антуан, улюблений герой Трюффо, прогулює шкільні уроки. З Антуаном дуже важко  знайти спільну мову дорослим. Думаю, Трюффо зобразив свої прогули уроків.

І от вчора, відвідавши школу, я чомусь подумала, а чи підозрювали вчителі Франсуа Трюффо, лаючи його за прогули, що він коли виросте - стане всесвітньо відомим режисером??????

 

 
Жан П’єр Лео у фільмі "400 ударів"

 

До того, як стати режисером, Трюффо разом із іншими неповнолітніми прихильниками кіно, серед яких були видатні в майбутньому кінематографісти, як-то, Жан Люк Годар, відвідував кінотеку Андре Базена. Де хлопці  й, можливо, дівчата наочно вивчали історію кіно, спілкувались на кінематографічні теми і дописували у базенівський журнал «Кайю дю сінема» («Cahiers du Cinema»).

Трюффо відзначався їдким стилем письма. Його так і прозвали – «сердитий критик Трюффо». Оскільки критик Трюффо полюбляв лаяти усіх і усе підряд, що виходило впродовж 50-х років минулого століття на французький екран, йому не раз закидали ображені кінематографісти таке, якщо вже він такий розумний, нехай візьме і  сам зніме кіно!!!

 

Трюффо взяв ... і зняв ...

 

Так вийшов фільм «400 ударів», що приніс йому славу...

 


Жан П’єр Лео у фільмі "400 ударів"

 

Потім Трюффо зняв ще багато хороших фільмів. З-поміж яких «Стріляйте в піаніста» з Шарлем Азнавуром, «Жюль і Джим»  із Жанною Морро, «Останнє метро» з Катрін Деньов і Жераром Депард’є, «Сусідка» з Фанні Ардан та багато інших.

 

 

Жанна Моро у фільмі "Жюль і Джимм"

 

У ряді  своїх фільмів режисер продовжив історію Антуана Дуанеля, знявши фільми «Антуан і Колетт», «Вкрадені поцілунки», «Сімейне вогнище», «Дві англійки та «Континент тощо.

 


Франсуа Трюффо на зйомках

 

Крім того, Трюффо ніколи не покидав критики, його перу належать творчі портрети багатьох кінематографістів, таких як - І.Бергман, А.Хічкок, С. Спілберг.

В арсеналі кінематографіста є акторські роботи. Наприклад, його постать можна побачити у фільмі «Близькі контакти третього ступеня» Клода Лакомба.

Ось воно - покликання мого життя


Взагалі-то – основна робота кінокритика - дивитися кіно!!! (це моє улюблене заняття)... І все те, що пов’язане з переглядом фільмів – це і є роботою кінознавця: систематизація, каталогізація, критичний розбір, популяризація кіно і т.д. Це включає в себе написання різних рецензій, оглядових, наукових статей, робіт тощо. Також до переліку кінознавчої майстерності входять: створення різних творчих портретів митців у галузі кінематографа: акторів, режисерів, операторів, художників кіно. Крім того, потрібно бути в курсі різних  публікацій і новин не тільки у сфері кіно, а й у культурному житті взагалі (це для того, щоб легко проводити паралелі, знаходити цитати, заглиблюватись в культурологічний аналіз і таке інше). Треба також бути обізнаним з історією світового кіно. Крім усяких власних публікацій, потрібно мати ще й підвішений язик, адже потрібно все це дуже гарно, яскраво, образно і без вагань розказати враженій публіці.

Петер Зеленка. ”Карамазови”.


 
Буянням пристрастей і виверженням найпотаємніших підсвідомих  бажань, гострим сюжетом і вбивчою правдивістю образів притягує до себе читачів роман Ф.Достоєвського “Брати Карамазови”. Тому й не дивно, що кінематографісти звертаються до нього, аби ще раз продемонструвати світові свій особливий погляд на даний твір відомого митця. Не залишився осторонь цієї теми й сучасний чеський режисер Пьотр Зеленка, поставивши у 2008 році  за мотивами вказаного роману Достоєвського фільм “Карамазови”.

З перших рядків статті хочу зазначити, що я інкриміную фільм П. Зеленки  “Карамазови” як кіно. І кіно не скільки про Карамазових, скільки про сучасне бачення світу і людських пристрастей, які відповідають накалу пристрастей у романі Достоєвського “Брати Карамазови”. Це такий собі винятковий парадоксальний погляд сучасника на події твору, в принципі, події вигадані, але цілком придатні до сучасних умов і поточного моменту.

Щоби стало ясніше, про що власне йдеться, зазначу, даний фільм П. Зеленки поставлено на основі вистави Едварда Шорма “Брати Карамазови”, яка впродовж декількох літ іде в Празькому Дейвіцькому театрі. У фільмі задіяні актори постановки. А фабулою для фільму взято історію про те, як трупа Дейвіцького театру приїздить на альтернативний театральний фестиваль, що демонструє серію драматичних постановок у реальному житті. Фестиваль цей відбувається у польському промисловому містечку Нова Гута на металургійному заводі. Достатньо ймовірна історія, що цілком могла би стати документальною. І от, в межах цієї історії та в кордонах простору фільму розігрується драма, сюжет якої запозичено з роману Достоєвського “Брати Карамазови”.


Фільм починається з того, що актори з Праги їдуть в автобусі на фестиваль у Нову Гуту. Знічев’я один одному розповідає історію певного  фільму, в якому розповідається про внука Достоєвського, котрий водив трамваї у Петербурзі, ніколи не читав творів свого знаменитого діда, німецькою знав лише слово Мерседес, який мріяв купити, і який врешті купив, відвідавши у Німеччині семінар по творчості Федора Михайловича. Отак під цю оповідку актори заїжджають у занедбаний заводський двір. Їх зустрічають організатори фестивалю й заводять у напівзруйнований цех, в якому вони починають репетицію своєї версії “Братів Карамазових”.

У фільмі актори грають себе в ролях Достоєвського і в реальності також грають себе, інколи ця межа стирається. Їхні міжособисті стосунки проектуються на виконання ролей у п’єсі. Свідома театралізація фільмового матеріалу навіть підсилюється таким театральним афоризмом: якщо у п’єсі є рушниця, то вона обов’язково вистрелить. Щоправда, замість рушниці тут виступають кулі  в столі робочого, котрий водночас є глядачем і котрий знаходиться на межі чуттів через смерть сина. Ці кулі в кінці фільму звичайно ж  вистрелять, з’явиться також револьвер, і екзистенціальний герой влупить собі кулю у висок. Цей епізод стане фіналом фільму, але аж ніяк не фіналом п’єси, яку грають актори в реальних декораціях.


У фіналі, знаходячись на сцені, Альоша Карамазов промовлятиме прощальне слово на похоронах Іллюшечки Снєгірьова, і це слово буде цілком придатне для прощального слова над трупом робочого, котрий щойно звів рахунки з життям. В реальному світі крізь вибиті шибки у стелі  заводського цеху піде дощ, він немов очистить поле людських пристрастей і сцену. І це прощальне слово Альоши зазвучить водночас, як катарсис із твору Достоєвського і катарсис у фільмі “Карамазови”. У цій сцені показано, що Достоєвський Зеленкою береться, як привид для того, щоб розказати сучасну історію екзальтації людських почуттів і пристрастей, які криються під оболонкою реальності (що також, до речі, знаходиться глибоко в суті літератури Федора Михайловича).


Фільм П.Зеленки “Карамазови” –  це такий собі Достоєвський на чеський  сучасний лад,  Достоєвський очима сучасного західного глядача, така собі квінтесенція Достоєвського у сучасному варіанті, такий собі погляд (фокус) спостерігача, що спостерігає за тим, хто спостерігає. Що, звичайно, не є надто новим для сучасного західного глядача, хоча як спроба інтерпретувати ідеї Достоєвського у сучасному контексті є досить вдалою спробою. Можливо, тому, що у фільмі П. Зеленка використовує цілком концептуальний підхід до подачі класичного твору Ф.Достоєвського. І концептуальність ця відображається у погляді сучасника на події “Братів Карамазових” та на життєспроможність ідей, проголошених Достоєвським, у контексті нинішнього дня, а також дієвість цих ідей сьогодні.

 

Повністю статтю читайте на хайвей:

 

http://h.ua/story/215547/

 

рос. варіант на ґлосс:

 

http://gloss.ua/story/28884

 

Ці таємничі "Сейшели"

На одному із фестивалів Молодість демонструвався  польський фільм «Сейшели», режиссера не пам’ятаю. Але фільм хороший і, як завжди, у польській школі - особливий.

Сюжет там такий звичайний, як на сьогодні, погоні, побої, якісь розборки, дуелі, така веремія безпросвітна у житті головного героя, що хоч бери вішайся, по-моєму, він там навіть збирається це робити , точно не пам’ятаю…

Але посеред усіх цих безвихідних ситуацій щораз в уяві героя постає образ недосяжних островів – Сейшелів…

Причому він уявляє себе під намальованими пальмами у  гурті прекрасних панночок в шезлонгу і з келихом якогось екзотичного напою…

 І це ой як заспокоює його  геть розбиті нерви…

 

От від того часу, як я побачила цей фільм – повний іронії і якогось напрочуд безвихідного сарказму, я закохалась у Сейшели.

Це райські острови, де щорічна температура сягає 24 градусів тепла за Цельсієм, де завжди літо, Індійський океан і відпочинок, і навіть сполучення між островами через аероплани…

І коли щораз ось-така зимова безнадьога чи  осіння мжичка, я уявляю себе посеред тих намальваних пальм із келихом екзотичного напою…

 

І ця уява  ой-як заспокоюємої геть розбиті нерви….

 

А ще я дізналась, що Сейшели впродовж багатьох століть були піратськими островами… І, мабуть, пірати, ховали там свої скарби………

Остров

Острів Маріана (Сейшели)

Юрій Мороз.Постановка "Братів Карамазових"

  • 29.01.10, 12:30




 Юрій Мороз у своїй трактовці “Братів Карамазових” пішов другим шляхом, він вибрав  шлях докладного перенесення геніального тексту Достоєвського в світ кінореальності.

Працюючи над зйомками, режисер закликає художників фільму створити декорації максимально наближені до реалій часу, про який йдеться в романі, костюмерів шити  одяг персонажам  за тогочасними взірцями моди, гримерів підбирати потрібний грим, а акторів на зубок вчити тексти Федора Михайловича, будь-яку  імпровізацію Юрій Мороз не визнає, він примушує виконавців думати згідно  Достоєвського. Все це, звичайно, позитивно впливає на відтворення літературно-історичної атмосфери у фільмі, бо, як відомо, мистецтво кіно любить деталі й любовно-прискіпливе ставлення до відтворення будь-якої історичної епохи (і якимось неймовірним чином все це відображається на екрані!).

Під егідою Ю.Мороза оператор Микола Івасів налаштовує камеру на класичний лад, він вдало черпає наснагу з малярських робіт ХІХ століття, використовуючи живопис М. Нестерова (у епізодах, що зображають Альошу Карамазова), картини П.Федотова (у зображеннях Іванових гарячкових галюцинацій), картини І.Рєпіна ( у побутових сценах) тощо. Це сприяє відтворенню духу епохи Достоєвського, створює необхідне середовище існування для героїв “Братів Карамазових”.


І от у це майстерно відтворене літературно-історичне середовище Юрій Мороз й поселяє героїв психологічно-філософської епопеї Федора Достоєвського “Брати Карамазови”.
І саме в трактуванні образів, що населяють цей відтворений світ Достоєвського, Юрій Мороз робить несподіваний крок – він віддає ролі зовсім не типажним (якими їх звик бачити обиватель, навіть досвідчений у кіномистецтві) акторам. Найпрогресивнішим і найнесподіванішим є запрошення на роль Дмитра Карамазова Сергія Горобченка. Це вбиває наповал усіх критиків – суперсучасний красунчик і підкорювач серіальних сердець Горобченко, цей напомаджено-сусальний man, захоплення екзальтованих панянок – і раптом Митя Карамазов: скупчення пристрастей і клубок нервів, гультяй і горопашний знайдибіда, людина порочна і разом з тим людина, що ступає на шлях просвітлення… Такий вибір режисера вразив навіть самого актора. Та це ніскільки не вплинуло на рисунок його акторської гри й перевтілення в образ поручика ХІХ століття. Якимось дивом-дивним він прилаштував до себе образ  героя Достоєвського, віднайшовши усередині свого єства ті душевні нюанси й емоційні порухи, що керують вчинками його героя, він показав, що сюртук  поручика йому по плечу. Насправді, Горобченку шили одяг костюмери, а от іншому герою, Смердякову, не довелось цього зазнати. Бо, як стверджує режисер, і статура і зріст актора Павла Дерев’янка прийшлись саме до зросту й будови тіла сучасників Достоєвського, і він надягав раритетний тогочасний сюртук. Може, саме цей факт вплинув на те, що образ Смердякова у фільмі чи не найкращий. А може, актор  прилаштував цей образ до нашого сучасника, вказавши на те, що Смердяков живе в кожному, що потаємні комплекси та підсвідомі бажання в якийсь чудовий момент несподіваним чином здатні вирватись назовні й призвести на світ несподівані вчинки.

Взагалі, треба сказати, що акторський склад екранізації “Братів Карамазових” вражає, актори постають у незвичних і, як це не дивно, таких природних для себе амплуа. Анатолій Бєлий – дивовижний Іван,  психофізичні дані його акторських можливостей просто заставляють гірко-гірко плакати над тим, що втрачає сучасний кінематограф, знімаючи такого актора у тупих серіалах. Чи, приміром, якщо поглянути на Сергія Колтакова у образі Федора Карамазова, то також можна ридма заридати, чому цього актора так мало знімають у фільмах??? Його трактовка образу старого Карамазова постає у незвичному ракурсі, він грає не  карикатурного зманіженого негідника, а людину, яку напосідають пристрасті, який є рабом своїх потаємних бажань і який шукає втіхи цим пристрастям і бажанням, не нехтуючи навіть злочинним шляхом. Актор шукає підсвідомі мотивації таких от проявів свого героя. Ми бачимо його сльози від якоїсь сусальної газетної історії і разом із тим несамовиту жорстокість відповідно своїх дітей, якесь хворобливе любострастя і геть дитинне виправдання власним негідним вчинкам. Актор, здається, зумисно не проводить чітких граней у своїй грі для прояву певних особливих нюансів і напівтонів свого героя, він грає старого Карамазова таким, як  той є, яким його створила природа й суспільство. Федор Карамазов постає надзвичайно цільним, таким собі звичайним проживателем життя – і його інколи  навіть стає жаль, коли він надто вже сентиментальний.

Щоб не вдаватись у такі от докладні розборки кожного образу окремо, зазначу, що прекрасними є ролі Хохлакової, Катерини Іванівни, Альоши Карамазова, усенького сімейства Снєгірьових. Взагалі, сама новела  про родину Снєгірьових може існувати цілком самостійно і достойна найкращих похвал. Очевидно, дається взнаки те, що ця історія в демонстраціях на російських каналах була відсутня через рамки демонстраційного часу. Тому вона й виглядає надто відокремлено й самостійно в контексті фільму. Та все ж вона  досить сильна й життєспроможна.

 

 

Взагалі, якщо говорити про роман Достоєвського, то на його основі можна зняти ряд серіалів: історія Дмитра Карамазова, історія Івана Карамазова, історія Альоші, історія Федора Каразмазова, історія пані Хохлакової, історія Груши, історія Смердякова тощо. Тому що кожна лінія роману, кожен погляд на подію, в даному випадку – вбивства старого Карамазова, має свою інтерпретацію і заслуговує на особливу увагу та прискіпливий аналіз.

Хочу звернути увагу ще на те, що музика у фільмі Юрія Мороза, також як завжди у його творах, несе свою драматургію. До “Братів Карамазових” її написав Енрі Лолашві й вона має фоновий характер (на відміну, скажімо, від картини “Каменська”, коли музика в окремих епізодах виступає головним персонажем фільму, коли вона керує героями і ті підпорядковуються їй, йдуть слідом за нею). Так от, в “Братах Карамазових” музика йде в унісон зображенню, вона відтіняє емоційні настрої героїв, на певну долю тонів підсилює атмосферу і тільки інколи, як, наприклад, в заключній сцені, стає ледь вловимим лейтмотивом, та й то лише на певну мить. Складається враження, що режисер боїться, заглушити музикою оповідь, надати таким чином фільмові зайвого пафосу. Хоча в кабацьких сценах музика й взагалі шум звучать досить гучно й не псують звукоряду твору.

Я навмисно концентрую  свою увагу на виграшних аспектах серіалу, бо саме вони вирізняють дану екранізацію “Братів Карамазових” з-поміж інших, утверджуючи,  що ідеї проголошені Достоєвським є актуальними сьогодні й заслуговують на те, щоб до них зверталися й студіювали їх. Можливо, для того, щоб фільм увійшов до категорії “найвидатніший фільм всіх часів” Юрію Морозу  трохи не вистачило власної авторської свободи у відтворенні класики, певного відльотного рівня кіноінтерпретації, але все одно його фільм “Брати Карамазови” – найкраща сучасна постановка славетного роману. Та чи витримає вона випробування часом – покаже сам час, бо надто вже в різних вагових категоріях знаходиться фільм і роман: на одному боці терезів знаходиться твір Юрія Мороза, на іншому – Достоєвський ….

                      

         © Рыженко Татьяна,2009

 

Повністю стаття ;

українською

 

http://h.ua/story/214286/

 

російською:

 

http://gloss.ua/story/28620