І скроні сонцем змучених каштанів
Святково вже прикрасила іржа
В намистах і плащі, пістрявих штанях
По-павиному входить, як раджа,
Осінній перший гордовитий місяць
І промовляє до піїтів: «Гоу,
А нумо прославляти смак кориці,
Що на губах залишила любов
У шелесті шафраннім днин гаїних
Вставляйте свій підроблений п’ятак
І шурхотіть по листю в колір глини
Замацаними римами. Це так
Природно набивати вату в плечі,
Шукати хоч якихось теплих слів
В повільних мандрах листя і картечі
Хто ж скаже словоблудству тверде «ні»?
Нехай замовкли щирість і природа
Не каже муза свій кирпатий ніс
Аж ось і я. Календаря нагода
Накапати в блокнот цнотливих сліз.
Я ж розумію. В рольових цих іграх,
Де кожен прикидається «поет»
(Невизнаний? відомий?), є епіграф:
Як осінь підійшла – строчи сонет
Нема ідей, і думки десь забігли?
Життя-то особистого чортма?
А тут рудим влітає осінь біглем
У засіки пусті і «закрома»
Сторінок у нотатнику. І радий
І самопроголошений піїт
Заплескає, як посіпаки в Раді,
Щоб заглушити тиші гострий дріт.
Заквецяти щоб болісне мовчання
Мазками, що кричать на ґвалт, як кіч,
І шляхом хірургічного втручання
Повидаляти з себе глупу ніч»
То чом би й ні? І як сказав би рабин
«У чергове сторіччя війн і скрут»
Піду дивитись, як згасають трави
У колір снів річкОвого піску
