Кілька зауваг від себе

Долю не вибирають – не те вона і Доля! Як довелось прийти у світ у певний час, то і вибору особливого нема, як жити в цьому часі, а дрібниця твого особистого вибору полягає тільки у тому, ЯК ЖИТИ? Тобто повнота внутрішнього сприйняття світу є підпорядкованою кожному окремо і залежить від самої людини, кожної поокремо. Відповідно до внутрішнього світу людини постає її іпостась у світі зовнішньому. Тому правильним є вислів: «Людина, це середнє між тим, що вона думає про себе і тим, що про неї думають люди» Люди, врешті-решт, і визначають цінність кожної окремої особи, бо людська пам'ять є функцією соціальною. Та для кожної окремої людини все ж головним є своє індивідуальне визнання: «чи задоволений я особисто своїм життям, як воно склалося в цілому?» І якщо відповідь позитивна – значить життя вдалося.
У мене особисто відповідь на це питання досить позитивна і я цілком задоволений своїм життям, хоч я і не є надто успішним в соціальній кар’єрі та фінансовому достатку. Вистачає й того, що досяг. Почуваюсь досить комфортно в житті – чого ще треба? А треба! Мені ще дуже треба забезпечити належну безпеку життя моїм дітям і онукам! Для мене це важливо! Якщо я призвичаївся жити серед сучасного соціального безладу, що існує зараз в Україні, то це зовсім не означає, що я хочу передати його у спадок своїм нащадкам. Тому і роблю все можливе від себе в реальних справах «малої краплини», а не з кишеньковим обуренням спостерігаю існуючий безлад в мрійливому очікуванні, чи знайдеться хтось такий «вінценосець», що наведе лад в моїй країні.
Власне з цієї точки зору і прошу розглядати всі мої дописи і справи: я вношу свою посильну частину турботи і праці в загальну справу соціального життя задля його прогресу і позитиву у майбутньому. Як сказано поетесою Галиною Гордасевич:

ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я - та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.

А я – син письменниці, тобто є наступна ланка життя і хочу бути такою надійною ланкою, якою була і моя вже покійна мама. Бо для мене є важливим ще один її програмний вірш:

СЛІД ЗІРНИЦІ

І знову долонi, холоднi, мов лiд,
Тулю до гарячого чола.
Живу... Помру...
А чи лишиться слiд?
Чи однаково: жила – не жила?

Пролетiла птиця.
А який по ній слiд?
Тiльки вiтер з-пiд сизого крила.

Спалахнула зiрниця.
А чи лишиться слiд?
Тiльки серце чиєсь обпекла.

Перечитав зараз вкотре цей вірш і раптом усвідомив, що красивий поетичний образ зірниці в сучасному житті мало хто зрозуміє, бо це природне явище в містах майже неможливо побачити. Часто в мене виникає відповідне почуття в спілкуванні з іншими людьми, наче ми живемо і разом, але водночас - і в різних світах. Власне це змушує мене стишувати свій наступ на неподобства, які я бачу в світі, бо часом думаю, що я наводжу порядок не в своєму світі… Чому я так думаю? Тому що за свого життя мені доводилось зустрічатись з цікавими і розумними людьми, але ось зустріти однодумців – не довелось. Що означає «однодумців»? Це коли ти слухаєш іншу людину і про себе рефреном повторюєш: «І я так думаю!» А коли починаєш говорити сам, то відчуваєш подібну реакцію у співрозмовника. Наявність таких людей, яких називають друзями, важлива для людини в першу чергу для самоаналізу, бо якщо хтось стає речником всесвітнього масштабу істин суто сам один, без однодумців з друзів та учнів, то це просто банальна параноя чи шизофренія. Оскільки мені особисто це природне явище дуже недовподоби, то я б не хотів його примножувати собою персонально.
На моє щастя виникло в природі таке явище, як Інтернет, де ти маєш можливість виразити все, що забажаєш, без загроз на попадання в розряд набридливих нитиків-співрозмовників, бо тут цілком добровільна і довільна авдиторія, тож прошу зауважити всіх своїх читачів, що я викладаю тут свої думки не заради простого самовираження чи навпаки – світової перебудови, а суто задля творення певного інтелектуального середовища однодумців. Я викладаю свої думку виключно заради того, щоб засвідчити існування таких думок, образів і тем, а якщо вони стануть цікаві ще комусь – буду втішений.
Себе особисто я відношу до «прагматичних інтелектуалів з емоційним ухилом», тобто я люблю міркувати і обдумувати якусь тему, а з цього отримую емоційну естетичну насолоду. Тобто я не люблю надто сперечатись, бо мені байдуже, чи буде мій опонент змінювати свою точку зору чи ні, а я можу тільки роз’яснити свою точку зору і вислухати уважно думки співрозмовника по темі. Все. Сперечатись я ні з ким не збираюсь – в цьому мало естетики і задоволення: виставити когось дурнем так само огидно, як і виявитись ним самому.
Отож я, Богдан Гордасевич, прошу сприймати всю мою інтелектуальну творчість виключно як «слід зірниці» - явище не шкідливе і навіть в чомусь цікаве, що тільки і може зачепити душу і серце когось, і тільки за його добровільною згодою.
Все. Дякую за увагу.

неділя, 14 березня 2010 р.
14.03.2010 7:44:26

Щоб стало конкретно зрозуміло, про що я говорю – наводжу свою невеличку розвідку на знакову тему: Тараса Грушівського більше відомого як Тарас Шевченко, але який (МОЖЛИВО!) не є ні тим – не тим! А тільки Бойко (по матері) і … (по батькові). Це просто МОЯ ДУМКА.

Невідомий Шевченко.

Сьогодні 10 березня 2004 р. я не зміг за особистою традицією побувати коло пам’ятника Шевченка через повну відсутність грошей навіть на дорогу до міста, тому я вирішив відзначити роковини смерті Тараса Шевченка іншим чином. В мене давно вже виникла одна гіпотеза стосовно родоводу Шевченка доволі оригінального характеру. Я навіть не дуже поспішав її оприлюднювати через певну скандальність і поділився тільки з мамою ще за її життя. Мама поставилась доволі спокійно і сказала, що можна було б про це написати. Минуло вже років 7-8, якщо не більше, відколи я до цього додумався: чи справді Тарас Шевченко походить з простих селян? Занадто вже дивна його біографія, як для простого кріпака.
Пригадую, що я прочитав перед тим товсту книгу з біографією Шевченка радянського взірця доволі тупу і цікаву тільки певною кількістю фактажу. Читав довго, тому що було нудно, зате для аналізу мав час. А потім мені випадково попала в руки книга про біографію Тараса Шевченка нерадянського дослідника Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка», де мене вразила фраза про те, що придворний живописець Карл Брюллов чомусь дуже сильно наголошував на благородстві рис обличчя Шевченка. І тут я подумав, що в той час розквіту живопису і науки про фізіономістику художники як ніхто інший добре розумілися на родових рисах людей, тому захоплення Брюллова було далеко невипадкове: він побачив схожість в рисах Шевченка з кимсь добре йому відомим, тому і так захоплювався, навіть тішився знайомством з Шевченком і не просто допустив до себе в якості учня, а подружився на рівних. Тут щось значно глибинніше приховано, чого ми не знаємо.
Мені завжди подобалось займатись аналітикою, тобто продумувати можливі невідомі данні за відомими незначними фактами. Як кажуть: по кігтях лева пізнають. Тут я пригадав ще одну важливу аналогію, над якою довго бився ще з шкільних часів, а саме про долю Ломоносова: не міг я повірити в тогочасну радянську трактовку простого з народу генія з Холмогор, який своїм талантом добився визнання і доступу до самої цариці Катерини тощо. Ключик був у фізіологічній подібності Ломоносова до царя Петра І, після чого я проаналізував дату народження Ломоносова і побачив, що воно припадає майже рівно через 9 місяців після подорожі Петра І до Архангельська через ті самі Холмогори. Що цар Петро був добрим гулякою по жіночкам – загальновідомо, тож ніхто не здивується дізнавшись, що він мав інтимні стосунки з якоюсь простолюдинкою там, де зупинявся в Холмогорах, а коли Ломоносов підріс і всі побачили його схожість з царем, то він узяв та й пішов до Санкт-Петербургу шукати ліпшої долі до родини свого тата. І знайшов.
Тепер перейдемо до Тараса Шевченка, доля якого дуже аналогічна до Ломоносова за трактуванням: кріпацька дитина вийшла в люди своїм лише генієм. Варто вказати, що Ломоносова так офіційно не був визнаний сином Петра І, тому його успіхи так само приписувались його геніальності. Далі загальновідомо про значну кількість позашлюбних дітей від вельмож різних рангів по всій Європі, що мали повне суспільне визнання як і з народженими в шлюбі виключно по крові батьків. Звичайно, ще багато важило визнання батьківства офіційно, що робило позашлюбних дітей майже рівними за статусом з народженими в шлюбі. Тобто можливим були суперечки стосовно спадщини й інших спадкових прав, тому з цим не дуже поспішали. Але коли верхівка суспільства мало не до половини складали позашлюбні діти, то вони легко приймали до свого оточення подібних до себе байстрят тільки за зовнішніми ознаками фізіологічної схожості з вельможною особою і реальної можливості батьківства. Байстрюками, зокрема, були пан Шевченка – Павло Енгельгард і його побратими Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров.
Про позашлюбне походження Тараса Шевченка можливо знали чи здогадувались деякі його біографи, але всі вони були українофілами і тому допускати думку, що батьком Шевченка насправді є москаль було для них антиприродньо. Водночас всім москалям-дослідникам теж було не з руки доводити шляхетське коріння Шевченка з великокняжої родини, тому чи свідомо, чи підсвідомо тема можливого позашлюбного походження Тараса Шевченка всіма обходилась стороною. І даремно, тому що багато опосередкованих подій і фактів свідчать про дуже поважне батьківство Тараса Шевченка щонайменше з великокняжого кола близьких до царської родини. Принаймні чому всі гроші за лотерею викупило саме царська родина? І жодному іншому поясненню не підлягає та легкість, з якою Тарас Шевченко увійшов до великосвітських салонів Санкт-Петербурга, що для простого справді сина селянина-кріпака було неможливо навіть при фантастичному багатстві, яскравим свідченням чому є ставлення до купецького класу, яке насправді було низького походження, - зневажливе та утримування від нього на обов'язковій дистанції.
Від самого дня народження Тарас Шевченко генетично поводився не так, як його брати і на все життя він від них відрізнявся власне за природною обдарованістю, можливо, що відрізнявся він і зовні. В усякому випадку хоч батько не був надто суворий до малого Тараса, проте перед смертю він його одного залишив без частки спадщини прикрившись словами, що тому його спадщина нічого не значитиме. Доволі дивне, м'яко кажучи, обгрунтування свого прикрого вчинку. Відповідно Грицько Грушівський-Шевченко позбавив малого Тараса всіх прав на майно, отже він спровокував мачуху на погане ставлення до сина, який просто почав блукати по людях. Таким вчинком батько явно не визнав Тараса Грушівського-Шевченка своїм сином. Напевно він мав на те вагомі підстави і справжнього батька треба шукати серед гостей чи подорожніх в маєтку Енгельгарда в травні-червні 1813 р. Зауважимо, що мати Шевченка в цей час була молодиця, що називається в розквіті своєї краси, отож повністю могла приглянутись своєю природною свіжістю великосвітському пану. Треба також зауважити, що її чоловік займався промислом чумакування і влітку вдома взагалі не був, тому жінка ніяк не могла зачати дитину від нього. Не будемо вдаватись в моральні аспекти події, хоча цю людську трагедію матері Шевченко відтворив не один раз у своїй поезії.
Варто звернути увагу на те, що тема - байстря та безчестя української дівчини москалем займає занадто багато значення, тобто воно кревно зачіпає долю Тараса Шевченка особисто, а не тільки через долю його дитячого кохання Оксани. Тема долі байстря і підступного пана-москаля є наскрізною в творчості Шевченка, особливо варто звернути увагу на момент сцени зустрічі пана з матір'ю та дитиною з одночасним впізнанням і невизнанням свого сина в поемі «Катерина». Певним чином тут можна бачити причину дивного поводження Енгельгарда, який спочатку дуже гарно поставився до Тараса, як тільки той появився у маєтку і швидко з прислуги на кухні став елітним козачком, майже членом родини.
У період перебування у Вільно Тарас взагалі гарно вбирався, залицявся до панянок і йому навіть оплачували навчання малярству. Важко пояснити подібне ставлення інакше як до дитини благородного походження, хоч і позашлюбного. Переїзд до Санкт-Петербурга погіршило становище Тараса Шевченка саме через те, що його батько не хотів з ним знатись, а пан Енгельгард сподівався на компенсацію витрат на Шевченка якою-не-якою вдячністю, тому й відмовився відпускати його на волю просто так, без грошей на одне клопотання Карла Брюллова. З іншого боку неморальне ставлення батька до своєї дитини спричинила до підвищеної турботи про неї охоронців моралі при царському дворі в особі поета Жуковського та інших.
Також можна здогадатись, що фізіологічний батько ставився з певним презирством до хохлів, тому не схотів признатися до власного “хахльонка”, але цим він спровокував у Шевченка агресивне і навіть епатуюче виказування свого етнічного походження. Якщо він в молоді роки вдягався виключно за сучасною великосвітською модою і поводився відповідно, розмовляючи доброю російською мовою, то в подальшому він все більше демонстративно вдягається у вбрання українського строю і розмовляє по українські, зокрема, просить свого брата писати йому листи не російською, а рідною мовою.
Нарешті про благородне походження Тараса Шевченка говорить покарання "в солдати" де він був нарівні з іншими дворянами, покараними за злочини різного характеру. Простого смерда, звільненого кріпака, – цар за брутальність до його особи спровадив би на довічну каторгу без зайвих роздумів, а тут традиційне для дворян-штрафників перебування в ранзі солдата і служба у віддаленій місцині.
Про кохання княжни Репніної до Тараса Шевченка теж варто згадати, як ще один промовистий факт його шляхетного походження. До нерівного це було неможливо однозначно.
Тобто коли багато хто з плебеїв, розбагатівши, починали приписував собі дворянське походження, то з Тарасом Шевченком ситуація цілком протилежна. Звичайно довести це важко, хіба що експертиза на ДНКа може дати чітку відповідь, проте варто визнати вже зараз, що нічого ганебного в тому нема і не може бути, якщо Тарас Шевченко був позашлюбним сином якогось москаля-панича з великокняжої родини. Все одно Шевченко був, є і буде генієм українського народу.

Гордасевич Богдан, м .Львів

P.S. Найкращим аргументом у підтвердження цього є вже згадувана поема Тараса Шевченка «Катерина», названа ім'ям матері, присвячена Жуковському і написана Шевченком саме з нагоди звільнення його з кріпацтва.
Кому захочеться – може й сам знайти ще масу підтверджень подібної гіпотези, бо ж не тільки «На городі Бузина, а в Києві – дядько», хоча якщо я помиляюсь – що з того? А не помиляюсь – так само: що з того? Просто є цікавість правдивого знання.

неділя, 14 березня 2010 р.
14.03.2010 11:10

Коментарі

minona

114.03.10, 19:49

Дійсно цікаво. Такого ще не чула. Дякую дуже.

214.03.10, 19:58

О, хоч раз перша!

Yuryar

315.03.10, 04:02

Оригінальна думка ! А бузину не варто було згадувати !

zmi_j

415.03.10, 10:34

Цікаво Дякую+

Tustusya

515.03.10, 16:17

Думка, звісно, цікава... Чимось нагадує непідтверджені дослідження щодо Шекспіра!
Але все ж, я не бачу нічого генетично москальського в тому. що людина, дорослішаючи і набираючись розуму, бачачи пригнічений стан свого народу, одягала український одяг і спілкувалась рідною мовою!!!
І, до речі, не думаю, що кацапам так вже і невигідно, аби панувала подібна думка серед українців! Достатньо навіть щоб вони почали сумніватися: то наш цей Шевченко чи ні?..