На вшанування пам’яті жертв політичних репресій

Шановні пані та панове!

Високоповажні представники дипломатичного корпусу!

Дорогі українці!

Вчора пізно вночі я повернувся з Берліну. Позитивно і по-доброму вражений тривалою, багатогодинною, дружньою, відвертою та змістовною розмовою з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Це надзвичайно важливо, що в особі цього видатного європейського лідера Україна має надійного друга й партнера.

Після переговорів українська делегація завітала до Оранієнбурга, до меморіального комплексу на території колишнього концтабору Заксенгаузен. Там ми вшанували пам’ять жертв нацизму – тих українців, тисяч українців, так само як і представників інших народів, які там утримувались. За свідченнями, ще навість досі остаточно не встановленими, там загинуло від вісьмидесяти до ста тисяч.

Це саме той табір, де закатували Олега Ольжича, де утримувалися Ярослав Стецько та Степан Бандера.

Неначе  місток у часі: батько Степана Бандери, греко-католицький священик отець Андрій, як стверджують історики, похований саме у цьому лісі. Тут наприкінці 30-х років минулого століття московсько-комуністичний режим на п’яти гектарах землі влаштував справжнє пекло. Тут більшовики протягом чотирьох років замордували десятки тисяч людей.

Символічно, що після закінчення Другої світової табір Заксенгаузен не закрився, він перейшов у розпорядження НКВС,  проіснував після війни ще цілих п’ять років. Утримували та мордували там не лише колишніх членів нацистської партії, але й німецьких соціал-демократів, і просто незадоволених впровадженням комунізму у Східній Німеччині… І навіть своїх – колишніх радянських військовослужбовців, які пройшли полон і очікували черги на Сибір, куди їх прирік Сталін.

Побувавши вчора в Заксенгаузені і стоячи сьогодні тут у Биківні, ще і ще раз усвідомлюю, відчуваю кожною клітиною  людожерську подібність нацистського та сталінського режимів.

Нагадаю, парламентська асамблея ОБСЄ вісім років тому ухвалила дуже важливу резолюцію про їхню тотожність. Вона навіть запропонувала запровадити спільний день пам’яті жертв сталінізму та нацизму.

Ось чому, якщо хто не зрозумів, протягом останніх років в Україні і було проведено декомунізацію.  Ось чому відбувся так званий «ленінопад». Ось чому очистилася карта України від імен її катів та душогубів. Ось чому оновилися таблички з назвами вулиць.  Комуністичним ідолам нема і не буде місця в нашій країні.

І без підконтрольних ФСБ-КДБ соціальних мереж мій український народ теж здатен прожити. І, до речі, закон про заборону георгіївських стрічок я теж підпишу, щойно він надійде до мене із Верховної Ради. Чому? Тому, що це не є символікою Другої світової, це символіка  - символ агресії проти України 2014-2017 років. Тому що обвішані цими стрічками бойовики вбивають наших воїнів кожного дня і ночі. І прямо зараз, поки ми з вами тут, вони теж цілять в українських воїнів! Врешті-решт, на жаль ця Росія своєю політикою по відношенню до України сама поставила стрічку поза законом.

Дорогі українці!

Як Президент вже втретє відвідую Національний історико-меморіальний  заповідник «Биківнянські могили». Раніше бував тут як народний депутат і просто громадянин. Але місце таке, що кожного разу хвилюєшся і переживаєш як вперше.  А тепер – і поготів. Адже нині ми відзначаємо вісімдесяті роковини масових політичних репресій 1937-1938 років.

Ще не встигли українці вийти з коми після влаштованого Сталіним геноциду-голодомору, як Кремль розпочав нову екзекуцію, котра в історію увійшла під назвою Великого терору в СРСР. 

Биківнянський ліс – далеко не єдине місце в Україні, де виконувалися і перевиконувалися так звані ліміти на масове знищення людей – на розстріл або на ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Але це чи не найбільша братська могила в Україні, де спочили десятки й десятки тисяч невинно убієнних. Сюди розстріляних привозили прямо вантажівками, іноді цілими колонами. В архівах збереглися покази одного із працівників НКВС, які той дав вже наприкінці восьмидесятих. Він розповів як ночами в Київському обласному управлінні НКВС розстрілювали людей у підвалах внутрішньої тюрми, а вночі «вантажили на машини, спеціальними кліщами брали за шию та за ноги, закидали в кузов з бортами». Потім накривали брезентом і вивозили на поховання до Биківні. Мертві тіла гасилися вапном, присипалися ґрунтом. Для чого вони це робили? Вони думали, не буде жодних слідів злочину.

Десятки років Радянська влада приховувала страшну таємницю Биківні.  А тим часом знаходилися відчайдухи, які навіть в умовах радянської диктатури насмілювалися вимагати правди. Так як це робили наші шістдесятники Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко. 

Горська та Симоненко були вбиті. Танюк пішов від нас нещодавно, на двадцять п’ятому році незалежності. Лесь Степанович залишив спогади про те, як від шкільного завуча із Биківні вони дізналися, що ж тут насправді сталося. Як втрьох пішли оглядати місцевість. Як Василь Симоненко побачив, що малі і несвідомі діти грали у футбол, тут на цьому місці, простреленим у потилицю черепом. І як дорогою назад Симоненко читав вірш: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил».

Влада намагалася списати цей злочин на нацистів, ніби тим своїх бракувало. Та навіть брехлива версія була маловідома широкому загалу. Чергову спробу прорвати завісу мовчання, того разу вже вдалу, в середині восьмидесятих зробив київський журналіст Сергій Кисельов. Його доволі смілива як на той час, стаття в «Литературной газете» викликала шквал публікацій в українській пресі, додала енергії та наснаги іншим громадським діячам, які вимагали визнання злочину, покарання та покаяння.

Україна має знати імена особистостей, які боролися за правду і справедливість, тому мій обов’язок – говорити про них. 

Сьогодні я не можу не згадати ще про одну людину. Буквально днями відійшов у вічність Євген Грицяк, царство йому небесне. Він – один із очільників легендарного Норильського повстання в таборах ГУЛАГу, яке політичні в’язні підняли невдовзі після смерті Сталіна. Його подвижницьке життя доводить, що серед українців завжди були герої, здатні чинити опір найжорсткішій диктатурі. Цитую спогади: «Коли почався штурм військами МВС захоплених в'язнями табірних зон, і солдати та офіцери поливали повстанців свинцем з автоматів й кулеметів, українські патріоти відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося – заспівали свій гімн «Ще не вмерла Україна».

Вони вірили в нашу майбутню незалежність. Ми здобули її в 91-му, ми захистили її 2014-му, ми боронимо її зараз. Ми остаточно порвали з радянським і пострадянським минулим, впевнено тримаючи європейський курс.

Точно так, як показував компас Миколи Хвильового: «Геть від Москви! Дайош Європу!»

Днями в офіційному віснику Європейського Союзу очікується офіційна публікація рішення про запровадження  безвізового режиму для українських громадян. А опівночі на 11 червня перший українець, в паспорті якого не буде візи, перетне державний кордон в напрямку однієї з європейських країн. В тому числі, звичайно ж, і дружньої нам Польщі.

Биківнянський ліс – місце нашого спільного болю з поляками. І сьогодні я так само схилю голову і покладу квіти до пам’ятного знаку польських поховань. Тут разом з українцями спочивають і тисячі польських патріотів, розстріляних за наказом Сталіна.

Прошу вшанувати пам’ять всіх, хто лежить і тут, і в численних братських могилах та табірних цвинтарях по всій колишній імперії – всіх жертв політичних репресій. Оголошую хвилину мовчання…

Слава Україні!

http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-na-ceremoniyi-vshanuvannya-pamyati-zhertv-41502