Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV-ХVІІІ ст.ст.) Ч.1

Ярослав ДАШКЕВИЧ 

Україна на межі між Сходом і Заходом 

(ХІV-ХVІІІ ст.ст.)

До парадоксів сучасного наукового мислення належить досить часте застосування до відносно складних дослідницьких проблем ярлика «дискусійний». Ярлик «дискусійности» переважно діє як своєрідне табу: «дискусійне» – це часто питання, якого торкатися не варто, не треба, не бажано. Чому? Просто тому, що воно «дискусійне».

До таких «дискусійних», але мало дискутованих проблем нашої культурологічної, історичної, історико-етнографічної літератури належить питання Великого кордону, тобто межі між двома групами людської цивілізації: європейською і не-європейською. Взагалі, поняття Великого кордону сприймають у нас з недовірою, воно існує десь поза межами досліджуваної проблематики і рідко потрапляє на сторінки наукової преси.

Що таке Великий кордон між культурами Заходу і не-Заходу? Ось невеликий історіографічний екскурс. Феномен особливого кордонного чи прикордонного життя було встановлено і всебічно вивчено на північноамериканському матеріялі. Опрацювання проблеми пов'язане з іменем американського історика Ф. Дж. Тарнера. Американський кордон – це кордон європейської колонізації Північної Америки, який рухається зі сходу на захід. З часу перших досліджень Тарнера минуло майже століття. Його ідеї знайшли продовжувачів, а в 1950 рр. втілилися в гіпотезі про Великий кордон, яку висунув інший американський історик – В. Вебб. Великий кордон, прокладений через цілий світ, це кордон експансії європейців, яка поступово поширюється, починаючи з кінця XV ст. до наших часів. Послідовники Вебба видають щорічники, утворили окремий напрямок досліджень. Якщо абстрагуватися від дуже вже підкресленого європоцентризму деяких представників цієї школи, то саму спробу дивитися на історію кордону з нової, комплексної точки зору треба визнати перспективною. Праці, присвячені історії кордону (не в буквальному політичному розумінні, а в пляні, передусім, історико-культурному), складають на сьогодні десятки об'ємистих монографій. Очевидно, що вони виходять далеко за межі американістики, в них йдеться і про кордони, наприклад, Візантійської та Османської імперій, про іберо-африканський кордон. Поступово закордонні дослідники почали добиратися до Східньої Европи – заговорили про угорський степ як про європейський кордон, про степовий кордон Руси, його характерні ознаки.

Відверто кажучи, праці, присвячені степовому кордонові, тобто Великому кордонові Східньої Європи (я маю на увазі праці В. Г. Мак-Нілла, Дж. Л. Вєчинського, Дж. Шепарда та інших), не можна читати, м'яко висловлюючись, без почуття незручності. Автори погано знають фактографію історико-культурного минулого східноєвропейського ареалу. Але, гадаємо, винні не лише вони, більше винні ми самі: історії кордону як окремої комплексної дисципліни в Україні та в колишньому Совєтському Союзі не існує. Займаються, наприклад, історією східнього кордону Візантії в Закавказзі або історією російсько-китайського кордону, але, зрозуміло, в іншому, політичному плані. Треба сказати навіть більше: ідея про культурну межу Європи, межу між Заходом і Сходом (ця проблема відображена, зокрема, у працях польських еміграційних істориків О. Галецького, Г. Пашкевича) натрапляє в Україні на жорстокий опір, звинувачення у «фальсифікації», «антинауковості» і т. д. (маємо на увазі писання М. Варварцева, О. Майбороди).

Не аналізуватимемо причини, що довели до табуїзації так званого дискусійного питання. Замість цього обмежимося невеликими ілюстраціями. Як відомо, ми досі не маємо академічного історичного атласу України, хоча над ним почали працювати чверть століття тому. Академічних історичних атласів немає, бо офіційна наука досі не спроможна визначити історію розвитку політичних та етнічних кордонів, від яких великою мірою залежить фактографічне і теоретичне осмислення історії кордону в усіх його аспектах. У таких випадках нема іншої ради, як уважати проблему «глибоко дискусійною».

Від загальних міркувань перейдемо безпосередньо до розмови про Україну.

Не підлягає сумніву, що через територію України в минулому (обмежуємо свою аналізу періодом від монголо-татарської навали ХІІІ ст. до кінця ХVІІІ ст., тобто до часу посилення тенденцій капіталістичного розвитку) проходили, та ще й досі проходять кілька важливих природних і антропогенних кордонів: біологічний, або, як тепер заведено говорити, екологічний, – між степом і лісом з проміжною смугою лісостепу; гідрографічний – Великий європейський вододіл між басейнами Чорного і Балтійського морів; соціяльно-економічний – між кочівництвом і осілістю; етноконфесійний – між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками, пізніше мусульманами, та, в результаті, етнокультурний – між, загалом кажучи, культурою Заходу і культурою Сходу. При такій насиченості кордонами можна цілком погодитися з думкою, що по території України проходив, рухаючись залежно від політичних обставин, також Великий кордон, котрий, як уже згадувалося вище, прокладають по цілій земній кулі.

Ще одна обставина: сама назва «Україна», яка замінила стародавню назву «Русь», не що інше, як втілення Великого кордону: Україна – край, країна, окраїна, окраїна одного світу, протиставленого іншому. Та хоча Україна – це окраїна, прикордонна територія, досі ніхто не намагався пристосувати вже опрацьовану специфічну методику вивчення історії кордону до історії, етнографії, культури України. Цілком непристойним уважається згадувати, що розташований у серці сучасної України Київ був протягом багатьох століть прикордонним містом, містом Великого кордону, містом на межі степу. Те, що прекрасно усвідомлював, зокрема, основоположник західньоевропейського українознавства француз Г. Левассер де Боплян, пишучи в 1651 р. трактат про Україну на кордоні, дальші покоління дослідників досить легковажно знехтували.

Фактична відсутність українського етноцентризму (при всіх намаганнях його створити) і, в результаті, питомо українських схем суспільно-політичної історії та історії культури, які насправді балянсують між європо- і москвоцентризмом, довела до того, що в українських гуманітарних науках переплуталися сторони світу. Тому для українських істориків Схід – це часто Візантія або Московія (явне перенесення європоцентричного стереотипу на український грунт), Північ та Південь відсутні. Ототожнюючи Схід з територією поширення культур і цивілізації Азії, ми розуміємо під ним все те, що було на схід, на південний схід від України.

Вивчення кордону ясно говорить про необхідність застосовувати двоплановий аспект: треба аналізувати, по-перше, етнокультурні умови і взаємовідносини в зоні, що прилягає безпосередньо до самого кордону (його звичайно розуміють як політичний), по-друге – аналогічні умови і взаємовідносини в гінтерлянді, деколи далекому, – тобто на тій території, відблиски якої частково сягали прикордонної смуги. Для середньовічної України прикордонна територія – це степи Право- і Лівобережжя; гінтерлянд – західноукраїнські землі, до деякої міри Литва і Польща, як репрезентанти Заходу. Для того боку кордону гінтерлянд – це, відповідно, Крим, Причорномор'я, а далі Мала Азія, як носії культур і цивілізацій Сходу. Логічним наслідком такого підходу буде ставлення до найближчих до Великого кордону культур як до периферійних відносно глибинних центрів цивілізацій Європи і Азії.

На двоплановий (пограничний – гінтерлянд) кордон в історіографії дивилися і дивляться по-різному. Можна визначити дві полярні тенденції. Перша концепція – майже повний ізоляціонізм: кордон – це бар'єр між Руссю, пізніше Росією, і Сходом, до того ж Сходом не тільки мусулманським (що, врешті-решт, можна зрозуміти), але також християнським передньоазійським. Представники таких крайніх поглядів є в російській, а також в українській науці. У наш час Д. Лихачов (але не лише він) стоїть на точці зору різкого ізоляціонізму і автохтонізму, заперечуючи будь-які позитивні моменти в контактах культури Руси з культурами Сходу – як християнськими, так і мусулманськими, деколи, правда, роблячи винятки для Візантії (забуваючи, мабуть, при цьому, що культура Візантії була синкретичною, альянсом Сходу і Заходу). В ділянці історії мистецтва таких поглядів дотримувався російський вчений М. Воронін. В українській літературі про українсько-тюркську несумісність широко писав політолог Ю. Липа – він заперечував будь-які українсько-тюркські контакти (у позитивному розумінні) через нібито «психічну неохоту». Липа мав попередників – М. Грушевського та О. Терлецького. Грушевський, признаючи, що український народ формувався в постійному сусідстві з тюрками, вважав, що в монгольський період тюрки, які проживали в межах Руси, повернулися назад у степи, не залишивши помітних слідів в українському етнічному типі. Для всіх представників ізоляціонізму і несумісности велику ролю відіграють питання національного престижу.

Протилежна тенденція – відомі положення євразійської школи, що розглядають суспільну і культурну історію Росії та всієї Східньої Европи майже тільки з позицій впливу Сходу, починаючи від впливу скитського, а кінчаючи тюркським. Г. Вернадський свого часу запропонував уважати Русь не східньою окраїною Европи, а західньою окраїною Азії.

Існує ще й третя, середня, точка зору, найменш популярна. Наведу думку Михайла Драгоманова: «Скажіть мені, що таке «національні святощі»? З чого вони складаються? Що в «українських національних святощах» є свого питомого, а що візантійського, арабського, перського і загально-культурного?»

Здається, полярність і непримиренність поглядів продиктована не лише захопленням якоюсь апріорною концепцією вищого рангу, але також недостатньою вивченістю фактичного матеріялу. Про те, що проблему Великого кордону в нас ще не поставили, вже мовилося.

У статті постараємося звернути увагу як на існуючі прогалини в етнокультурному вивченні кордону, так і на можливості їх заповнення.

Кілька слів про методику. Теоретично все має дуже простий вигляд. Ми добре знаємо клясифікацію і термінологію об'єктів, наприклад, етнографічного дослідження – поділ матеріяльної та духовної культур на різні групи й підгрупи, вивчення, скажімо, народнього сільського господарства, мисливства, рибальства, ремісничих промислів, транспорту, поселень, одягу і т. ін. Немає нічого легшого, ніж скласти анкету для обох сторін кордону, вивчити, що там питомо своє, власне, а що прийшло з іншого боку кордону, спроектувати всі відомості на історико-етнічний фон, підбити підсумки і зробити висновки.

Але саме тут починаються зовсім не теоретичні, а цілком практичні труднощі. Через погане вивчення даних питань (у плані історичної етнографії другої пол. ХШ ст. – ХVІП ст. та в плані етнографічного компаративізму) треба звертатися безпосередньо до письмових і матеріяльних джерел. Джерел для таких досліджень по український бік кордону не надто багато, і вони не можуть відповісти на всі питання уявної анкети. Ще гірше, якщо не катастрофічно, стоїть справа з джерелами для іншого, тюркського боку кордону: архівних джерел мало, їх видано переважно в Туреччині – в дуже обмеженому обсязі. У розпорядженні сучасного дослідника є здебільшого мемуари нечисленних мандрівників, звіти дипломатів, трохи залишків матеріяльної культури – ось, мабуть, і все. Попереду ще велика праця для збору елементів потрібних відомостей. Визбирувати їх доводиться буквально крупинками. Далі ми викажемо, що дає такий збір матеріялів для вивчення прикордонної смуги. Набагато краще становище у вивченні далекого гінтерлянду – тут, навпаки, безмежна кількість загального матеріялу, в якому легко потонути, визбируючи, знову крупинками, необхідні відомості.

Спершу про політичний фон, про політичну степову межу і про те, чи існувала вона взагалі. Великий кордон середньовічної України не був кордоном у політично-адміністративному розумінні, як, наприклад, кордон між німецькими князівствами, де не лише кожне село, але й дослівно кожне поле, двір, дерево педантично враховували, і вони могли стати причиною прикордонної суперечки. Степовий кордон на Україні – це дві зони реального політичного і воєнного впливу, слідом за якими, а деколи і попереду яких «просувалося» народньо-господарське використання територій, часто навіть всупереч бажанням політичної влади. Ці зони впливу лише з сер. XVII ст. почали оформлятися у вигляді, сказати б, юридичних кордонів, щоб остаточно стабілізуватися наприкінці XVIII ст., коли Росія вийшла на береги Чорного моря.

Степова і лісостепова зони України пережили протягом п'яти з половиною століть кілька припливів і відпливів кордону. Максимально просунувся Великий кордон на північ, коли в безпосередньому підпорядкуванні Золотої орди опинилися не лише степи, пристепова смуга, але й Київське князівство. За кілька десятиріч своєрідної литовської «реконкісти» (приблизно від 1362 р. до поч. XV ст.) литовці докотилися на Правобережжі до Чорного моря, зайнявши Дністровсько-Дніпровське межиріччя і до фундаментів знищивши по дорозі золотоординську осілість з кількома містами включно, але зберігши кочівництво в причорноморській зоні. Дальший відплив Великого кордону на північ припадає на останню чверть ХV ст. – поч. XVI ст. – після включення Криму і ряду опірних пунктів (устя Дніпра, Дністра, Дунаю) до складу Османської імперії. Це був період, коли Туреччина, охоплена манією величности, вважала цілу Східню Європу своєю сферою впливу: тоді виникали плани походів на Київ, на Астрахань, які, зрештою, реальних результатів не дали. На південь Великий кордон як на Лівобережжі, що протягом довгого часу було заповідним краєм кочовиків, так і на Правобережжі просувався зі своєрідними «сезонними коливаннями» та прониканням спершу форпостів народньої і військової колонізації (козацтво). Новий відхід Великого кордону на північ – після 1672 р. на Правобережжі, коли його перетворено на васальне щодо Порти українське гетьманство-князівство. І, нарешті, останній етап «реконкісти» (вона захопила, правда, також території, які ніколи не входили до складу Київської держави) почався 1700 р. та закінчився, знову не без «сезонних коливань», ліквідацією Кримського ханства в 1783 р. і Ясською угодою 1791р. Великий кордон, припинивши своє існування політично, зберігався, однак, ще майже півтора століття в матеріяльній і духовній культурі деяких етносів Північного Причорномор'я.

У який спосіб формувалася етнічна ситуація при всіх коливаннях Великого кордону? Панівні етноси: український – північніше, тюркський, конкретніше татарський, пізніше кримсько-татарський зі спорідненими ногайським, буджацько-татарським – південніше, очевидно, підлягали припливам і відпливам, зберігаючи основну базу в гінтерлянді або мігруючи на схід (як трапилося з ордами північно-західного Причорномор'я в 1771 р., коли вони переселилися на Кубань, і з приазовськими ногайцями, правда, вже за межами досліджуваного періоду – в 1840 рр.), на південь (золотоординське населення в Добруджі в другій пол. XIV ст., буджацькі татари наприкінці XVIII ст., частина кримських у 60-ті роки XIX ст.). Але межа між панівними етносами не була непроникним бар'єром: на північ невимушено (у зв'язку з міжусобицями в Золотій орді, наприклад) або вимушено (як полонені) мігрували татари, що утворили скупчення осілих, міських татар Волині, а також колонії на військовому праві в межах тієї ж Волині, Білорусії, Литви (з зругої пол. XVII ст. їх звуть липками). Менше відомо про те, що татари кочували в межах литовської сфери впливу на Правобережжі в середині XVI ст., кочували, врешті, в степових регіонах держав гетьманів Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка в другій половині XVII ст.

Українське населення зберігалося з часів Київської держави у кримських поліетнічних містах (ще у 1638 р. 12 українських дворів у Кафі); воно, мабуть, протрималося ще деякий час біля Дністрового і Дніпрового лиманів (т. зв. Семенові люди), а також на річкових переправах після встановлення там османського панування. Крим і Туреччина поглинули велетенську масу українських полонених (за нашими попередніми підрахунками лише від початків XV до середини XVII ст. близько двох мільйонів осіб). Про численних полонених українців у Криму повідомляє, наприклад, турецький мемуарист Евлія Челебі в другій половині XVII ст. – тоді припадало чотири невільники на одного татарина. Траплялося й добровільне переселення за Великий кордон – наприклад, козаків післямазепинських часів чи запорожців після зруйнування Січі Катериною II.

У конфесійному плані: українці – православні; татар-язичників (є сліди якраз поганської міграції в Литву таких груп татар, що намагалися уникнути ісламізації в Золотій орді) замінили мусульмани.