Я думала тебя забыла, наверное… Но определение неверное, наверное… Письмо перечитаю, задушевное И состояние души немного скверное. Да пропадите вы все мысли пропадом, Запрятаны во мне они давно уж золотом! Не отыскать, не достучаться молотом, Не стоит так терзаться лишним поводом. Сомнений нет, давно все расшифровано, Кому и что судьбою уготовано! А пепельница ждет мое решение, Когда отдам письмо на избавление… И вот огонь все лижет жарким пламенем, Как – будто бы владея мудрым знанием. Уж если вы решили, что уходите… Из прошлого вы не пишите! Просто помните!

Каролиша 

Ти не журися, ще знайдеш своє кохання
Що не зрослось - ти з серця відпусти
Не перша ти така і не остання
Хай як не боляче - усе ж його прости...

Мине і осінь, і зима, розтане лід.
Хай час мине, він душу залікує.
І ще заграє барвами для тебе світ,
Твоє життя у кольори веселки зафарбує....

Хай що було - залишиться з тобою.
І ти не думай, що життя минає.
Як би ж не це - не була б ти такою
                                 (якою зараз є)
А щастя на тебе, повір, ще чекає!
                                 (єдине,
                                       безмежне
                                               і тільки твоє!)

Чуєш  тишу?  Це  ніжна  весна
У  сльозах  і  усмішках  тріпоче.
Знаєш,  серце  у  неї  без  дна,
В  неї  руки  п’янкіші  вина,
В  неї  виткані  зорями  очі.

Віриш,  мрії  –  це  пісня  її,
Сонця  блиск  –  це  душа  її  ніжна,
Ти  віддай  їй  думки  всі  свої,
Від  бажань  і  натхнення  хмілій
І  цілуй  її  палко  і  грішно!

Душа не умирает…

Она лишь тихо плачет,

Когда уходят чувства

И ничего не значат.

 

Она страдает молча,

Она на части рвётся,

Но, несмотря на это,

Душою остаётся.

 

И всё ж она восстанет,

Из пепла возродится,

И с чьим-то светлым сердцем

Навек соединится.

   Словно снится - белой птицей

             Сердце рвется в облака...

   Как могло оно решиться?!

             Не понять его пока.


   Сколько раз уже твердило,

             Что боится высоты!

   От ответов уходило,

             Избегало прямоты...


   Уставая, птица пела

             О далеких берегах,

   Там, где быть она хотела,

              Не пугал дороги страх.

  
   Силуэтом оставались

             Все невзгоды позади,

   Только больше убеждалась,

             Что на правильном пути.


   И сейчас парит спокойно,

             Cердце-птица на ветру,

   Увлекая за собою

             Столь желанную мечту...


   Ведь ее надежда - крылья,

              А в душе - любви огонь!

   Она верит: станет былью

              Плен раскрывшихся ладонь...

Сильва Яна на сервере Стихи.ру

Задихалося  поле  грозою,
Спрагло  кожну  краплину  п’ючи.
Ліс  в  полон  віддавався  без  бою
Тій  весні,  що  у  грозах  звучить.

Небо  наскрізь  немов  розривалось,
Спалах  блискавок  землю  сліпив.
І  у  цілому  світі,  здавалось,
Не  лишилось  нічого  крім  злив.

Вітер  подихом  віти  крислаті
Гнув  додолу,  то  кликав  в  політ…
Я  стояла  в  промоклому  платті
І  дивилась  в  нікуди,  крізь  світ.

Я  стояла  із  серцем  промоклим,
Із  сльозою  на  мокрих  губах
Й  задихалась  грозою,  що  поки
Шаленіла  в  весняних  руках.

Вона не тебе кохає …

Чому ж неспокійне серце?

І сумніви душу крають,

І думка до тебе рветься?

 

І не у твоїх обіймах

Щоночі вона засинає.

Чому ж все частіше у мріях

Тебе вона зустрічає?

 

А, може, вона втомилась

У цих лабіринтах блукати?

Вона просто долі скорилась,

Та не розучилась літати.

 

Скажи, хто вона для тебе?

Відверто і без вагання.

Бо, може, вона чекає

Лише на твоє зізнання…

Не шукай ти, будь ласка, пусті й непотрібні слова
І не трать на них митті такі дорогі й швидкоплинні.
Лиш очима скажи, що іще наша казка жива
І що наші серця її подихом б’ються донині.

Ніжним поглядом ти доторкнись до повік, до плечей,
До волосся мого… Лиш устами торкатись не треба,
Зустріч – мить. Ти підеш, а я буду знов сотні ночей
Лиш на тебе чекати, згоряючи зоряним небом.

Подаруй мені світ веселкових і райдужних снів,
У яких тобі йти більш від мене не буде причини.
Лиш не треба прояснень – німих, не важливих тих слів.
Просто поруч побудь… Зацілуй мене ніжно очима…

Как та прозрачная вода, Чиста была ее душа, И искупив свой грех собой Она пошла своей тропой… Тернист и долгий был тот путь, Не раз пришлось с тропы свернуть, Не раз пришлось ей ноги сбить, Чтоб лишь собой себя корить. В ней много света, чистоты, Но так же вдоволь пустоты. В ней свет оттачивал любовь, А пустоту рождала боль. Ведь в жизни поняла одно, Чтоб счастье заслужить свое, Сквозь терни, суждено пройти, И оценить свои шаги. Она твердила лишь одно, Что если б было суждено, Свой путь ей заново пройти, Другой дороги не найти! Любила жизнь, такой как есть, А были беды их не счесть… Но как бы жизнь с ней не играла, Она другой стать не желала! 

Дзвони із неба линуть,

Віщають веселу новину.

Спів ангелів чути з небес,

Радійте!Христос воскрес!

 

Молитва увись злітає,

Весь Всесвіт Його прославляє

Піснями відкритих сердець.

Радійте!Христос воскрес!

 

У ці найсвітліші хвилини

Хай кожен з нас душу відчинить.

Світ радістю сповнився днесь.

Радійте!Христос воскрес!

 

Він кличе до кожного серця,

І з нами навік зостається

Вогнем благодатним з небес.

Радійте!Христос воскрес!