Порою мысли человека с кем ты рядом,
Бывают очень как-то далеки, 
Он смотрит сквозь тебя туманным взглядом,
А его сердце рвется на куски.
И от того, еще больнее мысли,
Что он листая старую тетрадь,
Переживает вновь, все то, что было в жизни,
И с памятью не в силах совладать.
Со временем забудется конечно,
Боль от любви и пустота........
В ушах один вопрос звучит небрежно,
Немой вопрос:"Когда?":"Когда?":"Когда?"
О, еслиб знали, как страшно надежды пламя,
И как страшна немая грусть.
Но вороша былую память,
Ее порой мы учим наизусть.

Зачем ты стучишься в закрытые двери?

Они ведь давно запечатаны.

Тебя здесь не ждут, в твои сказки не верят.

Секреты твои все разгаданы.

 

Ты ключ от дверей подобрать не пытайся,

Ведь он за семью воротами.

И даром на части ты не разрывайся,

Здесь логика не сработает.

 

Не стой. И не жди. Всё-равно не откроют.

И время  не трать понапрасну.

Не станет тебе путеводной звездою

Чужое разбитое счастье.

 

Ты двери захлопнул весенней порою

Душе, нараспашку раскрытой.

Теперь, обманувшись своей же игрою,

Ты плачешь у двери закрытой…

Я думала тебя забыла, наверное… Но определение неверное, наверное… Письмо перечитаю, задушевное И состояние души немного скверное. Да пропадите вы все мысли пропадом, Запрятаны во мне они давно уж золотом! Не отыскать, не достучаться молотом, Не стоит так терзаться лишним поводом. Сомнений нет, давно все расшифровано, Кому и что судьбою уготовано! А пепельница ждет мое решение, Когда отдам письмо на избавление… И вот огонь все лижет жарким пламенем, Как – будто бы владея мудрым знанием. Уж если вы решили, что уходите… Из прошлого вы не пишите! Просто помните!

Каролиша 

Ти не журися, ще знайдеш своє кохання
Що не зрослось - ти з серця відпусти
Не перша ти така і не остання
Хай як не боляче - усе ж його прости...

Мине і осінь, і зима, розтане лід.
Хай час мине, він душу залікує.
І ще заграє барвами для тебе світ,
Твоє життя у кольори веселки зафарбує....

Хай що було - залишиться з тобою.
І ти не думай, що життя минає.
Як би ж не це - не була б ти такою
                                 (якою зараз є)
А щастя на тебе, повір, ще чекає!
                                 (єдине,
                                       безмежне
                                               і тільки твоє!)

Чуєш  тишу?  Це  ніжна  весна
У  сльозах  і  усмішках  тріпоче.
Знаєш,  серце  у  неї  без  дна,
В  неї  руки  п’янкіші  вина,
В  неї  виткані  зорями  очі.

Віриш,  мрії  –  це  пісня  її,
Сонця  блиск  –  це  душа  її  ніжна,
Ти  віддай  їй  думки  всі  свої,
Від  бажань  і  натхнення  хмілій
І  цілуй  її  палко  і  грішно!

Душа не умирает…

Она лишь тихо плачет,

Когда уходят чувства

И ничего не значат.

 

Она страдает молча,

Она на части рвётся,

Но, несмотря на это,

Душою остаётся.

 

И всё ж она восстанет,

Из пепла возродится,

И с чьим-то светлым сердцем

Навек соединится.

   Словно снится - белой птицей

             Сердце рвется в облака...

   Как могло оно решиться?!

             Не понять его пока.


   Сколько раз уже твердило,

             Что боится высоты!

   От ответов уходило,

             Избегало прямоты...


   Уставая, птица пела

             О далеких берегах,

   Там, где быть она хотела,

              Не пугал дороги страх.

  
   Силуэтом оставались

             Все невзгоды позади,

   Только больше убеждалась,

             Что на правильном пути.


   И сейчас парит спокойно,

             Cердце-птица на ветру,

   Увлекая за собою

             Столь желанную мечту...


   Ведь ее надежда - крылья,

              А в душе - любви огонь!

   Она верит: станет былью

              Плен раскрывшихся ладонь...

Сильва Яна на сервере Стихи.ру

Задихалося  поле  грозою,
Спрагло  кожну  краплину  п’ючи.
Ліс  в  полон  віддавався  без  бою
Тій  весні,  що  у  грозах  звучить.

Небо  наскрізь  немов  розривалось,
Спалах  блискавок  землю  сліпив.
І  у  цілому  світі,  здавалось,
Не  лишилось  нічого  крім  злив.

Вітер  подихом  віти  крислаті
Гнув  додолу,  то  кликав  в  політ…
Я  стояла  в  промоклому  платті
І  дивилась  в  нікуди,  крізь  світ.

Я  стояла  із  серцем  промоклим,
Із  сльозою  на  мокрих  губах
Й  задихалась  грозою,  що  поки
Шаленіла  в  весняних  руках.

Вона не тебе кохає …

Чому ж неспокійне серце?

І сумніви душу крають,

І думка до тебе рветься?

 

І не у твоїх обіймах

Щоночі вона засинає.

Чому ж все частіше у мріях

Тебе вона зустрічає?

 

А, може, вона втомилась

У цих лабіринтах блукати?

Вона просто долі скорилась,

Та не розучилась літати.

 

Скажи, хто вона для тебе?

Відверто і без вагання.

Бо, може, вона чекає

Лише на твоє зізнання…

Не шукай ти, будь ласка, пусті й непотрібні слова
І не трать на них митті такі дорогі й швидкоплинні.
Лиш очима скажи, що іще наша казка жива
І що наші серця її подихом б’ються донині.

Ніжним поглядом ти доторкнись до повік, до плечей,
До волосся мого… Лиш устами торкатись не треба,
Зустріч – мить. Ти підеш, а я буду знов сотні ночей
Лиш на тебе чекати, згоряючи зоряним небом.

Подаруй мені світ веселкових і райдужних снів,
У яких тобі йти більш від мене не буде причини.
Лиш не треба прояснень – німих, не важливих тих слів.
Просто поруч побудь… Зацілуй мене ніжно очима…