Если закрыть ладонями уши – услышишь тишину.
Если закрыть ладонями глаза – увидишь темноту.
Если закрыть ладонями губы – не сможешь об этом рассказать.
А если закрыть ладони?
Молись. Если веришь.
Я не умею.

Весна - не привід для печалі.

Сильва Яна на сервере Стихи.ру

Чи пробували ви, як сильний вітер
Шалено розвіває вам волосся,
В пориві мрії в небеса злетіти,
Відчувши всього світу стоголосся?..

Чи прислухались ви як ніч говорить,
Закутавшись у місячному сяйві,
Чи чули, як гукають з неба зорі
У мить, коли слова стають всі зайві

Чи відчували ви хмільне бажання,
Що спопеляє серце мрії злетом,
Чи знаєте яке п’янке кохання?
Коли не знаєте – то марно ви живете…

Я прошу тебя, не молчи…

Разорви тишину, закричи.

И раскрытые двери души

Ты молчаньем закрыть не спеши.

 

Не умею я мысли читать…

А давай, будем вместе молчать?

И в рулетку с судьбой поиграем?

Только оба мы в ней проиграем.

 

Слово может безжально убить.

Может душу оно исцелить.

Только нету страшней наказанья,

 Чем теряться в догадках молчанья…

Якби ви знали, як сміються зорі,
Як гарно в нас співають солов’ї!
Якби ви чули, як верба говорить
Із вітром, що заплутався в гіллі...

Яке блакитне небо, що привітно
Гукає «Добрий ранок!» нам здаля,
А місто як в промінні сонця квітне!
Це все – мій край! Це все – моя земля!!!

Знов топлять душу сумніви, а я
Не хочу ними світ заполоняти,
Я ще не розучилася сміятись,
Хай тьмяно, та горить моя зоря!

Десь закрадеться в серце біль ножем,
А я не хочу більше його крові,
А я втомилась жити без любові
Й вмиватись смутку грозовим дощем.

Не хочу більше ні думок, ні слів,
Не хочу переконувати знову
Сама себе, що буде все чудово,
Не хочу жити маревом із снів.

Я падати уже втомилась так
У прірву, де немає краю болі...
Я хочу жити! Лиш не знаю в долі
Хоч трошки сил ще випросити як?

Отпускаю, тебя отпускаю… Свои руки бросаю у пропасти… Забываю, тебя забываю, И парю лишь в своей невесомости… Боль потерь и всей жизни уроки, Не нужны мне, я разлюбила! Руки пишут туманные строки, Лишь сама мнимый мир погубила… Уходи, но прошу, не зови за собой. Я устала идти лишь одною тропой, Я устала искать оправдания, Я забылась в своих обещаниях… Я другая, намного опаснее! Я палач, я и жертва участия… Ты и воздух, и пропасть пропащая, Хоть познала с тобой я и счастие…                                                                            © Каролиша

Розквітають вишневі сади,

І весна вже прямує до літа.

На світанку мене розбуди,

Бо я хочу схід сонця зустріти.

 

Ти до себе мене пригорни,

Й не кажи зараз,прошу,нічого.

Тільки ніжно у очі мої зазирни,

Віднайди в них зорю ранкову.

 

Ще багато доріг ми пройдЕмо,

Буде безліч світанків рожевих.

Та у свОїх серцях збережемо

Ми назАвжди цей цвіт вишневий.

Хіба ж можливо так любити,

Щоби піти й не озирнутись?

Назавжди з серця відпустити,

Але ніколи не змогти забути.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб щастя іншому віддати?

І свої мрії вщент розбити,

А нових навіть не шукати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоби ні слова не сказати?

Лиш мовчки в очі подивитись,

І в одну мить минулим стати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб свою біль від всіх сховати?

Й себе по краплі розчинити

У тій,яку потрібно вже втрачати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб її снів не турбувати?

І в світі іншому без неї жити,

Але нікого в світ цей не впускати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб через довгих десять років

Цей погляд стомлений зустріти,

Й спіймати в ньому блиск раптовий.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб,як тоді,ні слова не сказати…

Тільки до серця міцно притулити,

І вже ніколи більш не відпускати.