<![CDATA[Казковий Світ - BLOG.I.UA]]> http://blog.i.ua/community/1268/ //i.i.ua/logo.gif <![CDATA[Казковий Світ - BLOG.I.UA]]> http://blog.i.ua/community/1268/ <![CDATA[Вечность.]]> http://blog.i.ua/community/1268/1593936/ http://blog.i.ua/community/1268/1593936/  На краю ничем не приметной вселенной жила Вечность. Вообще нельзя было сказать, что она жила, ибо время для неё просто не существовало. У неё не было ни вчера, ни сегодня, ни обнадеживающего завтра. Только вселенная способна была иллюзорно подарить ей ощущение времени. И это были счастливые моменты для Вечности. Перед её взором рождались и умирали звезды. Целые галактики расцветали яркими лучами и со временем рассыпались на космическую пыль. Да и вся вселенная жила по меркам Вечности сущие мгновения. И когда вселенная умирала, Вечность теряла свою сущность и смысл. Её как бы и не было. Это был сон Вечности.

 Но к счастью её любимая вселенная снова и снова ярким взрывом рождалась на просторах безграничности. 

 Самим любимым делом Вечности было наблюдать за маленькой планетой в центре вселенной. А примечательная эта планета была тем, что на ней процветала жизнь. Жили там всякие маленькие существа, а особо интересными были люди. В постоянной суете своей они ритмично отмеряли секунды времени. И, наблюдая это, Вечность начинала чувствовать время. Это было изумительное ощущение. Какие же они счастливые, что имеют возможность ощущать время – думала Вечность. Однако её крайне удивляло халатное отношение людей ко времени. Они жили так, словно впереди у них была вечность. В определенном смысле так и было, однако это были другие жизни. И только в последние мгновения каждый понимал цену жизни и цену маленьких секунд времени.

 Хорошо хоть так, думала Вечность, каждый раз печалясь, когда эти последние секунды вспыхивали яркой звездой умирающего сознания. Говорят, что при этом сгорала очередная звезда. Вовсе нет. Совсем наоборот. Вселенная, в честь этого понимания, зажигала новую звезду, чтобы пустота не была пустотой, а Вечность в подарок получала мгновения времени.

Комментировать
]]> Sat, 22 Nov 2014 21:57:00 +0200 <![CDATA[Цветок счастья.]]> http://blog.i.ua/community/1268/1282495/ http://blog.i.ua/community/1268/1282495/ Была поздняя осень. Холодные дожди всё чаще сменялись мокрым снегом, а зеленое буйство лета меняло краски и падало на землю.

 Зимний сон летал бескрайними просторами и повелевал растительным миром. Лишь некоторые вечнозеленые оставались на всю зиму в полудреме наблюдать, как зимнее белое безмолвие царствует вокруг. 

 Но был среди этой закономерной перемены в природе один цветок, который вопреки всему начинал зацветать, когда снег уже стабильно покрывал землю. С неимоверным упрямством он пробивался сквозь снег и маленькие его цветочки, как угольки, сияли на белом снежном покрове.

 Тысячелетиями он вырабатывал способность противостоять морозам и оставаться живым, даже когда толстая пелена снега скрывала его в своих объятиях. В отличие от подснежников он не рассчитывал на весеннее теплое солнце и синее небо над головой, оставаясь цвести под толстым слоем холодного снега.

Госпожа-природа за такое неимоверное стремление к жизни и жажду быть её уникальным украшением наделила цветок волшебными свойствами. Теперь каждый, кто сумеет его отыскать в толще снега и подарит своей возлюбленной половине, обретет счастье взаимной неугасающей любви до глубокой старости.

 Многие смельчаки пытались отыскать цветок, разгребая обширные снежные завалы, но далеко не каждому это удавалось. Лишь немногим, у которых сияла в сердце настоящая любовь, удавалось находить его.

 Многие люди говорили, что это всего лишь легенда, что цветок здесь вовсе не причем. А подавляющее большинство и вовсе не верили в существование волшебного цветка. Но те, кто его находил, действительно сохраняли в сердце неугасающую любовь, и никакие утверждения не могли их переубедить, что цветок счастья не существует и уж точно не наделен волшебной силой.

 Да вы и сами можете проверить, существует ли на самом деле цветок счастья. Для этого всего лишь нужна искра любви в вашем сердце, неиссякаемый оптимизм и вера в неугасающую любовь. И вы обязательно его найдете.

       

                                                                


         P.S. Фото с инета.

 

                                                                 
Комментировать
]]> Fri, 27 Sep 2013 14:20:00 +0300 <![CDATA[Девочка и маленькая Мышка.]]> http://blog.i.ua/community/1268/1266064/ http://blog.i.ua/community/1268/1266064/  Мышка целое лето жила в поле, радовалась цветам, любила смотреть ночью на звезды и дружила с Кротом, хотя тот и был скучным собеседником. Но когда наступала зима, с большими снегопадами и сильными морозами, Мышка перебиралась до людей в дом. Опасное это было дело, ибо люди во многом были жестокими, а мышей и вовсе стремились истребить. Но Мышка знала все их ловушки, старалась не показываться им на глаза, а для пропитания подбирала лишь уроненные крошки.

 А ещё Мышку привлекал этот дом тем, что в нем жила маленькая девочка. Мышка знала, что маленькие люди, пока не стали большими, не имеют в сердце той жестокости, с которой живут взрослые люди. Поэтому она смело выползала из норки, когда девочка оставалась одна в своей комнате. Они даже подружились, и когда девочка немного подросла, то всегда приносила Мышке вкусный кусочек сыра. А взрослые и не подозревали про такую дружбу и только радовались, что их девочка в своей комнате никогда не плачет, не скучает и часто смеется.

 Но время шло, девочка выросла, обзавелась подружками и больше не проводила время длинными зимними вечерами вместе с Мышкой. Мышка не обижалась на девочку, ибо понимала, что она просто превратилась во взрослого человека, а они и сами не знают, что делают с окружающим миром, ломая себе же во вред вековую гармонию в природе. Это напоминало Мышке превращение безобидного головастика в прожорливую крикливую жабу.

 Для девочки же дружба в детстве с Мышкой не пропала зря. Она выросла доброй, чуткой и по какой-то странной причине любила ясными ночами всматриваться в бездонное небо и любоваться мириадами далеких звезд.

 P.S. Первая история здесь http://blog.i.ua/community/1268/214086/

Комментировать
]]> Mon, 19 Aug 2013 17:34:00 +0300 <![CDATA[Про німецькох їжачків...]]> http://blog.i.ua/community/1268/1127656/ http://blog.i.ua/community/1268/1127656/ Про німецькох їжачків...

Nyushka

5.11.2010, 9:47

Письмецо одной девушки из Германии подруге в Россию. Вернее, отрывок.
Пунктуация, орфография и остальные нехитрые обороты автора сохранены без изменения. Далее от лица автора.
... Иду, значит, шоппингую, смотрю: на обочине ёжик лежит. Не клубочком, a навзничь, и лапками кверху. И мордочка вся в кровище: машиной, наверное, сбило.
Тут в пригородах кого только не давят! Ежи, лисы, змеи..иногда даже косули попадаются. Мне чего-то жалко его стало: завернула в газету, принесла домой. Звоню Гельмуту, спрашиваю, что делать? Он мне: отнеси в больницу, там ветеринарное отделение есть. Ладно, несу.
Зашла в кабинет. Встречает какой-то Айболит перекачанный: за два метра ростом, из халата две простыни сшить можно. Вас ист лось?! - спрашивает. Вот уж, думаю, точно: лось. И прикинь: забыла, как по-немецки ёж. Потом уже в словаре посмотрела. Ну, сую ему бедолагу: мол, такое шайсе приключилось, кранкен животинка, лечи, давай. Назвался лосем - люби ёжиков..
Так он по жизни Айболитом оказался: рожа перекосилась, чуть не плачет бедняжка. Тампонами протёр, чуть ли не облизал и укол засандалил. Блин, думаю, мало ёжику своих иголок. И понёс в операционную. Подождите, говорит, около часа. Ну, уходить как-то стремно - жду. Часа через полтора выползает этот лось. Табло скорбное, как будто у меня тут родственник загибается.
И вещает: мол, как хорошо, что вы вовремя принесли бедное существо! Травма-де, очень тяжёлая: жить будет, но инвалидом останется.. Сейчас, либе фройляйн, его забирать и даже навещать нельзя: ломняк после наркоза. Я от такой заботы тихо охреневаю. А тут начинается полный ам энде.
Айболит продолжает: Пару дней пациенту (nоtа bеnе: ёжику!) придётся полежать в отделении реанимации (для ёжиков, н/// х?!!!), а потом сможете егозабирать. У меня, наверное, на лице было написано: А на хрена мне дома ёжик-инвалид?!..
Он спохватывается: Но, может быть, это для вас обременительно и чересчур ответственно ( ё-мое!!!). Тогда вы можете оформить животное в приют (б///я!!!). Если же все-таки вы решите приютить его, понадобятся некоторые бюрократические формальности..
Понимаю, что ржать нельзя: немец грустный, как на похоронах фюрера.Гашу лыбу и спрашиваю: - Договор об опеке (над ёжиком, е///т!!!)? - отвечает, а также характеристику из магистрата. Я уже еле сдерживаюсь,чтобы не закатиться., - спрашиваю. Этот зоофил на полном серьёзе отвечает: -Нет, характеристика в отношении вашей семьи, фройляйн. В документе должны содержаться сведения о том, не обвинялись ли вы или члены вашей семье в насилии над животными (изо всех сил гоню из головы образ Гельмута, грубо сожительствующего с ёжиком!). Кроме того, магистрат должен подтвердить, имеете ли вы материальные и жилищные условия достаточные для опеки над животным (не слишком ли мы бедны для ёжика, с///ка!!!). У меня, блин, ещё сил хватило сказать: мол, я посоветуюсь с близкими, прежде чем пойти на такой ответственный шаг, как усыновление ёжика. И прашиваю: сколько я должна за операцию? Ответ меня додавил."О, нет, -говорит, -вы ничего не должны! У нас действует федеральная программа по спасению животных, пострадавших от людей". И дальше - зацени:
"Наоборот, вы получите премию в сумме ста евро за своевременное обращение к нам. Вам отправят деньги почтовым переводом (... восемь, девять - аут!!!).
Мы благодарны за вашу доброту. Данке шен, гуторехциг фройляйн,ауфвидерзейн!" В общем, домой шла в полном угаре, смеяться уже сил не было.
А потом чего-то грустно стало: вспомнила нашу больничку, когда тётка лежала после инфаркта. Как еду таскала три раза в день, белье, посуду; умоляла, чтобы осмотрели и хоть зелёнкой помазали.. В итоге родилась такая максима: "Лучше быть ёжиком в Германии, чем человеком в России".

Комментировать
]]> Sat, 01 Dec 2012 09:13:00 +0200 <![CDATA[Ale To Juz Bylo]]> http://blog.i.ua/community/1268/1048749/ http://blog.i.ua/community/1268/1048749/








 
Заметка со звуковым сопровождением (04:15)
Комментировать
]]> Thu, 09 Aug 2012 10:08:00 +0300 <![CDATA[Ромашковый слон]]> http://blog.i.ua/community/1268/1037044/ http://blog.i.ua/community/1268/1037044/ Однажды в жаркой яркой Африке появился необычный слон. Необычен он был тем, что брал хоботом белый мелок и аккуратно разрисовывал цветочками своё большое тёмно-серое тело….

Конечно, этого слона сразу же заметили. Все СМИ мира рассказывали о нём, как о непонятной загадке природы. Потому как понять и объяснить зачем слону понадобилось разрисовывать себя цветочками никто никак не мог.

Журналисты окрестили его «Ромашковым слоном» за то, что цветочки, которые он так  старательно разрисовывал на себе, чем-то напоминали ромашки. Местные аборигены «Ромашкового слона», истолковали как знак о конце света….

Аборигены побросали все свои дела по дому и стали неистово готовится к концу. Круглые сутки с песнями и плясками они проводили ритуальные действия  вокруг костра, принося в жертву свой домашний скот. Но когда жертва  иссякла, а конец света так и не настал, аборигены угомонились, и вновь  приступили к занятиям по дому.

Над этой необычно загадкой природы, не откладывая в долгий ящик, принялись биться все высоко дипломированные ученые мира. Они не жалея времени и сил ломали свои умные головы в думах над разгадкой.

Ученые выдвигали разные, даже самые невероятные версии. Но подтвердить все эти версии на практике, никому не удавалось. Поэтому версии лопались как мыльные пузыри от прикосновения, и тут же задвигались обратно.

Наверное, эта загадка так и осталась не разгаданной, если бы… Если бы однажды в жаркую, яркую Африку не приехал фотограф-натуралист …

Фотограф прилетел из далёкой холодной страны на заповедную поляну. Эта поляна уникальна тем, что на ней круглый год порхает большое множество редких разноцветных необычных размеров и видов бабочек.

И вот когда любитель-натуралист, лёжа на поляне в траве, увлечённо фотографировал бабочек, то стал свидетелем удивительного зрелища.

Огромный, неуклюжий, разрисованный белыми цветами тёмно-серый слон, осторожно, сутулившись, буквально на цыпочках, пробирался сквозь густую траву. Это  был тот самый всемирно известный «Ромашковый слон». Где-то на середине  поляны он остановился и, подняв хобот вверх, замер ...

Похоже, что в таком неожиданном, чудаковатом виде слон изображал дерево

И только малюсенькие восторженные глазки, да, чуть заметная умилённая улыбка выдавали упоение, с которым слон любовался разноцветными, хрупкими порхающими вокруг него бабочками …

«Да, вот на что способна ЖИВАЯ КРАСОТА! Даже такого огромного, сильного и толстокожего преображает, делает таким милым, сентиментальным и по-своему неотразимым. Оказывается, слон разрисовывает себя цветочками  только для того, чтобы не распугать этих хрупких, нежных созданий природы и быть к ним ближе…», - Подумал фотограф-натуралист и  сфотографировал «Ромашкового слона» на память.

рисунок автора

источник материала

Комментировать
]]> Mon, 16 Jul 2012 17:38:00 +0300 <![CDATA[Солнечный Зайчик (сказка)]]> http://blog.i.ua/community/1268/990066/ http://blog.i.ua/community/1268/990066/


Вам нравятся солнечные зайчики?
А как Вы думаете, для чего они существуют?
Наверное, вы просто никогда об этом не задумывались...

Вот и они никогда не задумывались. Просто бегали, прыгали и играли в
прятки. Пока однажды один маленький задорный зайчёнок вдруг не задумался
об этом. Да так крепко задумался, что даже шалить перестал.

Если бы Вы увидели задумчивого солнечного зайчика - вы бы не поверили собственным глазам, ведь это просто невозможно!

Но... так случилось...

Маленький, солнечный, такой солнечный, что казался просто золотым
комочком, зайчик начал своё исследование, чтобы понять для чего он
существует. Для чего-то ему было очень важно узнать о своём
предназначение.
И первое, что он сделал - это замер в укромном уголочке и, изо всех сил
стараясь не шевелиться, стал наблюдать за своими братишками-шалунишками.
Это было невероятно сложное занятие, скажу я Вам, потому, что усидеть
спокойно на месте ему не давала какая-то пружинка внутри, которая
толкала и толкала... Куда и зачем? Тоже ведь важный вопрос...

Но он весь сжался в крохотный комочек и во что бы то ни стало решил докопаться до ответов на все свои вопросы.
Немножко понаблюдав, он про себя отметил, что все солнечные зайчики
очень даже симпатичные. Ну а если уж совсем честно, то - ну очень
хорошенькие и очень любопытные. Наверное, они самые любопытные существа
на свете, всё и обо всём узнать хотят. Для этого они могут залезать даже
в самую узенькую щёлку, дай им только волю, и начинают прыгать, бегать и
мерцать. Тут блеснул, а через мгновенье в совершенно другом месте
заблестела золотистая шкурка.
Непостижимо шустрые существа!

Наш зайчик тоже был шустрее некуда, и спустя совсем немного времени,
проведённые в наблюдении и отчаянной борьбе с внутренней пружинкой, он
понял, что уже сил никаких нет её сдерживать, и выпрыгнул в окно.
Конечно же, он не посмотрел куда он разбежался и прыгнул прямо на
мордочку спящему котёнку, чёрному как уголёк. А рядом с ним сидел его
рыженький братик и отчаянно скучал. И вот, когда, откуда не возмись,
появился наш юный герой, Рыжик тут же понял, что началась новая игра и
радостно лапкой поприветствовал золотистого гостя. Но лапка оказалась
прямо в ухе Уголька, который тут же вскочил и включился в такую весёлую
игру. Через несколько мгновений к ним присоединились все окресные котята
и начали носиться за друг дружкой как угорелые.

Подбежавший проверить причину такого неуёмного веселья щенок тут же
оказался в самой гуще событий. Потому, что солнечный зайчик,
заигравшись, прыгнул на лохматое, свисающее почти до самой лапы, ухо,
ставшее тут же добычей всей кошачьей стаи. Так любопытный щенок
превратился в мохнатую кучу разноцветных котят...

А наш герой, помня о цели своего путешествия, заспешил дальше.
Ему очень нужно было узнать, для чего же всё-таки существуют солнечные
зайчики? Ведь их и как сувенир на полку не поставишь, и на бутерброд не
положишь, совсем уж несерьёзные они, так баловство одно...
А ведь в мире всё для чего-то нужно. Всё абсолютно. Не верите - проверьте!
Так что эти зайцы - просто сплошной парадокс!
А задумчивый солнечный зайчик ещё больший парадокс. Ведь природа
солнечных зайчиков - быть подвижными, переливчатыми и мерцающими, как
искристый радостный смех.

Вот поэтому задумчивым наш зайчик был всего лишь какое-то мгновение,
пока не увидел что-то очень привлекающее его внимание. Это что-то было
маленьким серебристым зеркальцем в виде сердечка, которое было крепко
зажато в руке очень волнующегося молодого человека. Он уже давно
поджидал одну юную особу с россыпью золотистых веснушек и хотел подарить
ей этот подарок в виде сердечка, но никак не осмеливался подойти. А
если ещё учесть, что предел его мечтаний находился в дружной стайке
весёлых подружек, то от одной мысли к ним подойти, молодой человек
окрашивался в яркий пунцовый цвет до кончиков ушей.

Но обо всём об этом наш солнечный малыш не знал и даже не догадывался.
Он с любопытством прыгнул вовнутрь красивого блестящего предмета и тут
же оказался на красиво изогнутых пушистых ресницах необыкновенно
прелестного создания. Создание от неожиданности зажмурилось, но тут же
открыло глаза и, посмотрев в сторону источника столь неожиданного
сюрприза, обнаружила восхищённый взгляд карих глаз.

И тут произошло что-то удивительно волшебное. Две пары глаз, неотрывно
глядя друг на друга, стали приближаться, не замечая ничего вокруг.
Магическое зеркальце, а Вы уже, конечно же, догадались, что оно было
магическим, скользнуло в ладонь и спряталось там, дожидаясь момента быть
подаренным.

Вот так получилось, что играть солнечному зайчику уже было не с кем,
но он, ни одной секундочки не унывая, оглянулся по сторонам и увидел
открытое окно в большом красивом здании. Один прыжок на подоконник,
затем другой, и вот он уже на потолке.
Потолок был высокий, с лепниной, было где распрыгаться, чем он
увлечённо и занялся. Но вдруг в самый разгар своих невероятных прыжков
он услышал едва слышный смех. Потом ещё и ещё. Остановившись от
неожиданности, он посмотрел вниз и увидел внимательные глаза, лежащих в
кроватках малышей. Это они смотрели на него и тихонько смеялись. И от
этого смеха на бледных щечках разгорался лёгкий румянец и глаза начинали
задорно блестеть.

Прибежавшая на, такой неслыханный в этом месте, звук медсестра только всплеснула руками и выбежала из комнаты.
А зайчик, оказавшись в центре внимания, совсем расшалился и начал
прыгать абсолютно везде, совершенно не соблюдая установленный здесь
порядок. И когда, минуту спустя, открылась дверь, и в комнату вошёл
доктор, зайчик совершил свой самый фантастический пируэт и оказался
прямо у доктора на носу. Это было до того смешно и весело, что детки
рассмеялись ещё громче, и некоторые уже не лежали в своих кроватках, а
сидели, свесив ножки, и заливисто хохотали, явно собираясь побегать с
зайчиком наперегонки.

Несколько минут доктор стоял и смотрел, стараясь поверить во всё
происходящее, затем бережно пересадил нашего зайчика к себе на ладонь.
- Позвольте поблагодарить Вас, дорогой Гость, за чудеса, которые Вам
удалось здесь сотворить, ведь эти дети уже давно даже не улыбались, а
тут такое...- седой доктор не смог договорить и торопливо вытер платком
выступившие слёзы. Было видно, что он очень волновался, хотя зайчик всё
не мог понять, почему?..
- Вы знаете, если бы Вы согласились посещать нас почаще, то эти детки
смогли бы выздороветь, - доктор опять спрятал в платок скатившуюся
слезу.
- Есть в мире существа, подобные Вам, в присутствии которых весь мир
преображается и становиться радостным и счастливым! Это такой бесценный
дар - дарить другим радость! Спасибо Вам за волшебный Свет, - прошептал
на прощанье доктор, выпуская солнечного зайчика в открытое окно.

- Я знаю для чего я создан! Какое же это счастье, оказывается, быть
солнечным зайчиком! - ликовал наш солнечный малыш, с любопытством
высматривая, кого бы ещё одарить своей солнечной радостью...

Автор: Ольга Джименез
Комментировать
]]> Thu, 17 May 2012 12:22:00 +0300 <![CDATA[Різдвяна мандрівка з JETHRO TULL]]> http://blog.i.ua/community/1268/851614/ http://blog.i.ua/community/1268/851614/

JETHRO TULL Christmas Album2003 

      Мандрівка у Різдвяну казку з "JETHRO TULL "


 
Заметка со звуковым сопровождением (04:18)
Комментировать
]]> Thu, 01 Dec 2011 22:21:00 +0200 <![CDATA[Кольорова байка прийде до Тебе...]]> http://blog.i.ua/community/1268/788562/ http://blog.i.ua/community/1268/788562/ rose Не горит сено, не касаясь огня. rose Нужность не трудна, трудность не нужна. rose Избегай людей, которые, видя твои пороки и недостатки, оправдывают их или даже одобряют. Такие люди или льстецы, или трусы, или просто дураки. От них не жди помощи ни в какой беде или несчастье. ~ Сковорода Григорий Саввич ~

Комментировать
]]> Mon, 12 Sep 2011 21:45:00 +0300 <![CDATA[Liato z Radjem_Счастье]]> http://blog.i.ua/community/1268/745766/ http://blog.i.ua/community/1268/745766/ "Счастье как здоровье: когда оно налицо, его не замечаешь."

~Михаил Булгаков~

"

"Чтобы быть счастливым, нужно постоянно стремиться к этому счастью и понимать его. Оно зависит не от обстоятельств, а от себя."

"Человек обязан быть счастлив. Если он несчастлив, то он виноват. и обязан до тех пор хлопотать над собой, пока не устранит этого неудобства или недоразумения."

~Лев  Толстой~

"Судьба у меня в руках и счастье всегда со мной."

~Тамерлан~

Комментировать
]]> Sun, 10 Jul 2011 13:55:00 +0300 <![CDATA[Драконяча історія або пригоди лицарів... № 15]]> http://blog.i.ua/community/1268/580651/ http://blog.i.ua/community/1268/580651/
Розумію, що "багато написано", але й прошу зважити на ту обставину, як мені довелося помучитися з цим текстом... Загалом, сподіваюся, що ті "прихильники драконів", котрі вважали, що ця тема потребує детальнішого викладу, лишаться задоволеними... До речі, мені самому було цікаво доторкнутися ще й такого аспекту "драконячого життя"... Ну що ж... Очікую на Ваші відгуки.
       "Ой, і який бовдур сказав, що дракони - символ мудрості? Ні, сперечатися я з цим не збиралася, але... Якесь дивне у людей ставлення до мудрості".
       Я дотовпилася до печери й  за розтягнулася порогом. Насилу перевела дихання, оглянула ушкодження на моїй шкурі. А нічого такого, тільки гребінь подряпали.
       Фе, набридли ці мисливці недороблені.
       Спочатку по одному лицарі придибували.
 - Агов, ти, мерзенна повзуча тварюко! Виходь, прийшла твоя смертна година!!!
       Виходжу, дивлюся на це ходяче непорозуміння. Матусю моя! Цікаво, він дійсно вважає, що така кількість заліза робить його грізним і сильним? Особливо якщо врахувати, що дракон - істота вогнедишуча, метал - добре нагрівається, а зняти залізяччя самостійно - процес тривалий, лицар саме встигне зарум'янитися до ніжної кірочки...
- А тобі воно потрібно? - стомлено запитую його.
- Досить тобі, погане чудовисько, людей їсти, жити їм заважати та скарби ховати!
- Хочеш, я і тобі камінчик подарую, і розійдемося світом? А то мені потім твоє залізо та кістки від печери відтягати, важко усе ж.
- Ніколи, боязка тварюко! - патетично вигукує він, витягуючи з піхов меч.
       Ну ось, трохи що, так відразу обзиватися. А ще лицарем зветься. То ж і довелося повчити бідненького чемності-розуму.
       Залишки видатного воїна разом з проклятущим залізом я відтягла до лісу...
 
       Коли лицарям набридло, свої сили вирішили випробувати селяни. Ходили вони, правда, натовпом, але з озброєнням у них простіше, аніж у лицарів, оскільки це саме озброєння зазвичай добувалося в тому ж таки лісочку. Тож, один красувався кольчугою, другий, - шоломом, третій тягнув меч а інші - по-старому, в личаках і з вилами.
       Такі зазвичай брали камінчика, уклінно прощалися і з піснями вирушали геть - святкувати.
       З часом, вони стали ходити до мене, як на роботу.
- Тітонько Ірда, у Семки синок народився-то...
- І що? - заледве розплющивши око запитую я.
- Підмогни, а? Не те, це... Ми рать велику піднімемо...
- Ну, ви зовсім.. Син, кажеш? Гаразд, живи, - декілька золотих блиснуло на сонечку.
       "Чого не зробиш заради власного душевного спокою"?
 
       Я вже думала, угамувалися, нарешті. Лицарям я набридла, а з селянами ніби спільну мову знайшли.. Але ж ні, знову якісь психи з'явилися. У фіолетових балахонах, з квітами в руках і пісню якусь таку мерзотну горлопанять... А за ними - лучники із стрілами. І хороші лучники, щоб їх! Не прибрала б подалі хвоста - підстрілили б. Знову якась нова секта з'явилася? Може, звичайно, потрібно цікавитися міжнародним становищем, але це так складно... Та й яка мені різниця, де там за черговий король на троні влаштувався? Втім, тепер доведеться розбиратися що це за стрілки такі в мої краї забрели. Відчуваю, самі вони від мене не відчепляться, доведеться допомагати. На крайній випадок, звичайно, можна перебратися куди-небудь у гори, але з цим цілком можна почекати - не вистачало ще аби я, Я, по всій країні бігала через якихось там...
       Втомившись у цій безглуздій гонитві, я непомітно задрімала. Напевно останнім часом я вела занадто спокійний і розмірений спосіб життя. Раніше, пам'ятається, мене подібні облави тільки бавили, а тепер засмутили... Та й втомилася я, якщо відверто.
       Розбудили мене чиїсь тихі схлипування. Це ще що?! Взагалі-то моя печера не є місцем паломництва для нещасних і невтішних. Раніше, правда, мені намагалися приносити жертви..
 
       Приведуть до лігва яку-небудь гарну дівчину, прив'яжуть до найближчого дерева і щиро вважають, що я повинна радіти такому "подарунку".
       Стоїть, сльозами вмивається.
- І що я повинна з тобою робити?
- Ну...
- Та кажи, вже, гірше, ніж я думаю все одно не буде...
- Поглумитися і з'їсти, а натомість осяяти село благодаттю, - збентежено пояснює дівчина.
- Що? - вдавившись полум'ям і відпльовуючись димом, запитую. - Я їх зараз так осяю, мало не видасться! Я їх усіх, до пенька облагодію!
       Дівчина в путах зіщулюється і плаче ще гіркіше.
- Досить тобі, заспокойся. Давай розв'яжу. Заночуєш в мене, а зранку - додому. І щоб більше нікого - чуєш? - нікого з села тут не було. Та що з тобою, припини ревти.
- То я вам не подобаюся?
- Дитинко, я не їм людей - вони жорсткі і несмачні. А в тобі ще й їсти нічого.
- А... Поглумитися? - обережно уточнює вона.
- Уб'ю, - непоквапом обіцяю я, - того дурня, котрий пустив ці чутки. Я - дракониха. І дівчата мене жодним чином не хвилюють.
       Хлопців, втім, вони мені так і не надіслали... А даремно, бо у мене саме черговий металевий лицар вималювався...
 
       Але це було давно. Цей же плач мене неабияк спантеличив. Що це ще за жартики? Обережно висовуюся. На камінчику біля печери сидів хлопчисько років восьми-десяти і сердито розмазував сльози по брудних щоках.
- Ти тут звідки? - запитала я в нього.
- Не знаю, - нічого не скажеш, вичерпна відповідь. Дитина когось з сільських? Ой, не схоже. Та й усіх хлопчиськ його віку я хоч раз, та бачила. Бо який нормальний хлопчисько утримається від спокуси подивитися на живу дракониху, незважаючи на усі заборони батьків? Пам'ять же в мене хороша. Цього жука я ніколи не бачила. Він був справжній жук: худий, неоковирний з блискучим волоссям і очима.
- Ти чий?
- Я - нічий, я - король, - обурився він.
- А, ну так, звичайно. І ваш замок знаходиться там? - я кивнула на село.
- Ні, мій будинок у Шадрі.
- Ого, - здивувалася я. Шадр - столиця нашого чудового королівства, не менше дня летіти.
- А як ти потрапив до моєї печери?
- Я втік.
- Звідки?
- Не знаю.
- Ясно. Давай по порядку. Тебе, король, як називати?
- Не скажу. Я - Його Високість. Звати мене по імені має право тільки мама.
- Гаразд, високість, я тобі, звичайно, не мама, але і не піддана. З'їм і безіменним.
- Не з'їси, - впевнено сказав малюк. - В усіх казка дракони - добрі і мудрі.
- Грубі лестощі. Гаразд, дрібний, може і не з'їм. Якщо мені не набридатимеш. То яким вітром тебе до мене занесло?
       Дитина наполегливо мовчала. Ну що ж, не хоче - не потрібно. Я повернулася до печери. Ззовні пролунали ще сумніші схлипи. Мене вистачило хвилини на три.
- Так, дитя, або ти негайно затикаєшся і йдеш чимдалі від печери, або ти мені розповідаєш, що з тобою сталося, і ми намагаємося допомогти твоїй проблемі разом. Вибирай.
- Мене звуть Горд.
       Хоч щось. Цікаво, а яке відношення насправді він має до Шадру і королівської сім'ї?
- Я - король. Ми з мамою і сестрою живемо в палаці. Мама завжди каже, що коли я виросту, то займу місце батька. А ще у мене є учитель Вірсан. Одного дня після вечері, коли я вже лягав спати, він зайшов до мене і сказав, що на мене очікує мама. Я пішов до неї, але мене хтось схопив ззаду... Я намагався битися, кусався, але мене все одно запхнули до карети. Ми довго їхали, ночували в лісі... А учора вони забули замкнути карету, і я втік... Але мені важко далеко йти, - розповідаючи, хлопчисько знову захлюпав носом.
       Я вклала дитину в печері на шкурах, а сама - швиденько до села. Три хвилини лету - дрібниця яка. І нічого. Ні про яке Горда там нічогісінько не чули.
- Знаєш що, Ірдо, - під кінець бесіди повідав мені старійшина, - тебе тут якісь розшукували. У балахонах, з лучниками. Мовляв, живе у ваших краях моторошне чудовисько, вкажіть нам його лігво і звільнитеся назавжди. Ну, ми спочатку повіднікувалися, а потім і вказали. Ге-е-ен туди - він махнув рукою. Я гмикнула. У тій стороні була непролазна гущавина.
- Спасибі.
- Нема за що. Ми своїх не кидаємо, - гордо відповів він.
       Ну треба ж, вже й "своїх". А то усе "погана тварюка" та "тварюка повзуча".
- А потім вони повернулися. Злі, як собаки. І усе нишпорили чогось, та й ніби щось згубили. Хотіли по будинках піти, але наші хлопці їх миттю відвадили.
- Ой, дивіться, не було б біди, - селян мені було навіть шкода - село хороше, з багатьма я особисто знайома була. Та й не видали вони мене - теж приємно. - У них лучники ті ще, якби з більшою кількістю не повернулися.
- Як повернуться, тоді й розбиратися будемо, - махнув рукою старійшина.
 
       У печері на мене очікував сюрприз: прокинувшись, Горд натужно намагався відсунути камінь, котрий приховував вхід до скарбниці. Треба ж, яка талановита дитина, досі ніхто навіть не помічав, що цей камінчик чимось відрізняється від інших.
- Дзусь звідси - шикнула я на нього. - Я тобі що звеліла? Лежати тихо й нікуди не потикатися, а ти?
- Але ж просто так лежати нецікаво! І взагалі, мені мама перед сном завжди казку розповідає. Розкажи казку! - зажадав Горд, деручись по моєму гребеню вгору. Легким рухом я його скинула на шкури. Хлопчисько радісно засміявся й поліз знову. Схоже, гра йому сподобалася. Коли він дістався майже до шиї, я не витримала і скинула його знову.
- Тихо. Давай вкладайся, а я, коли на те, розповім тобі казку.
- Розкажи-розкажи, - радісно вигукнув він і спробував узяти мене штурмом ще раз.
- Цить. Або ти лягаєш, або нічого не почуєш. Ну! - грізно спохмурніла я. - Далеко-далеко в горах жив-був маленький, але веселий і меткий дракончик. І були в нього батьки, мама і тато...
       Коли Горд нарешті заснув, я замислилася. Шкода, не запитала я, як же то короля нинішнього звуть? Та й нащадка його. Невже повірила дитячим вигадкам? А таки повірила, схоже. Я влаштувалася поряд з Гордому і непомітно задрімала.
 
       Удосвіта мене розбудив вісник з села. Семка. Синові, його, тільки подивуйте, вже років три буде. А як на мене, так краще б дівчинка народилася.
- Що там ще?
- В село лицар якийсь черговий заявився. Тільки його не ти - дитина цікавила. Мовляв, чи не бачили ви такого-то, років десяти, чорнявенького. Гордом звати. Ну, усе як ти розповідала. А ще він про тих, в балахонах запитував. Як дізнався, що вони тут вже були, з села - шасть, і до лісу. Між іншим, у бік твого лігва. Отже дивися, як би він залізом своїм у тебе перед носом махати не надумався..
- Не надумається. А якщо раптом - і йому місце знайдеться. Лісок-то не маленький. Тримай, синочка порадуєш, - я підкинула пару золотих. - Та старійшині - спасибі. І, до речі, трохи знову не забула. Ти часом не знаєш, хто у нас нині в королях ходить?
- Король наш помер, вже як років чотири. Тепер на троні дружина його, а спадкоємець підростає. Років дванадцять йому, може, а може і десять - не знаю.
- Дякую. Ну, йди... Сім'ю бережи, - напучувала Семку я.
       Може і насправді, не брехав хлопчисько?
 
       Лицар проламувався прямо через кущі. Усе як має бути: в залізі, з мечем. Спорядження, правда, погірше, аніж в його попередників, лишень кольчужка, але загальний вигляд був суворий і грізний.
- Чого, добрий молодче, шукаєш? Вже чи не мене? - кокетливо запитала я. - Ось тільки даремно стараєшся. Немає у мене анінайменшого бажання чесний бій провадити. Краще сам ген в той лісок іди...
- А мені воно потрібно?
- А навіщо тоді ти тут?
- Заблукав, - абсолютно не соромлячись, лицар сів на землю і зняв чоботи. - Фе, втомився. А у тебе поїсти нічого немає?
- Людинятини захотілося? - єхидно запитала я.
- Ти її їси? Вона ж несмачна, - з виглядом ображеного гурмана, відповів лицар.
- Ну ти, чоловіче, даєш, - здивувалася я, але все ж винесла йому сухарів у мішечку - в селян узяла, люблю іноді похрускувати на дозвіллі.
- Ти хто? І що тут робиш? - більш-менш мирно поцікавилася я.
- Я - Верст, лицар Її Величності Королеви Солекей. Подорожую по країні. А як тебе звуть?
- Ірда, - лицар так смачно хрускотів сухарями, що мені негайно захотілося теж.
- І що королева? - запитала я в нього.
- Править мудро і справедливо, - з гідністю відгукнувся лицар.
- А-а-а, - протягнула я і зітхнула. Напевно, в такому "дусі" ми поговорили б ще довго, але тут з печери висунувся Горд.
- Ірда, мені нудно.
       От паршивець дрібний! Мало того, що навадився мене по імені називати, так ще й нянькою зробити норовить.
- Горд, - вдавився лицар, - Ваша Високість...
- Верст, - радісно вигукнув хлопчисько і повис у нього на шиї.
       Через деякий час, після взаємних докорів, радощів, вересків та криків з'ясувалося наступне: Горда викрала група фанатиків, котрі мріють зробити нашу країну релігійною-релігійною. А вчителя просто підкупили. Напад на палац вдалося відбити, секту розігнали, але спадкоємця на той час відвезли далеко. Верст, істинний лицар королеви був одним з багатьох, хто відправився на пошуки...
       До вечора, коли дитину вдалося, нарешті, вкласти (почесний обов'язок розповідати казку узяв на себе Верст), ми з лицарем сиділи біля багаття і думали, що робити далі. Або ж він думав, а я просто милувалася. Я дуже люблю сидіти біля багаття. Ну і що, що я вогнедишуча - хіба це може мені перешкодити оцінити спокійну силу чорно-червоного вугілля?
- Ти зможеш довезти нас до Шадра?
- Так. Але на це буде потрібно днів три, не менше. Я зараз не в кращій льотній формі.
       Хто не знає пояснюю: в повітрі дракони тримаються завдяки особливій, властивій тільки їм магії. Але вона швидко витрачається і повільно поповнюється. Отже, до столиці я дійсно могла долетіти за день, коли б не необхідність робити зупинки.
- Три, так три - сумирно погодився лицар і теж ліг спати.
- Залізо знімай, - наказала я лицареві вранці перед відльотом.
- Це ще навіщо? - приголомшено запитав він.
- Мені й так вас двох на своєму хребті нести, а ти ще й вантаж на мене приторочити  збираєшся? Знімай, кому сказала або ж тут залишишся. Хлопчиська я вже як-небудь і сама довезу, дорогу до Шадра знаю.
       Лицар зітхнув, пробурчав щось, але покірно зняв залізяччя.
- А ось тепер - полетіли.
- Н-но, - прямо у вухо заволав Горд, котрий вже сидів на гребені.
- Дрібний, волатимеш - скину, - попередила я, прагнучи не скривитися, коли разом з дитиною здерся лицар. Важкий, собака!
- Я не дрібний, я - Його Високість, - я скосила одне око. - Ну хоч би Горд...
 
       До Шадра ми дісталися за три дні. З піснями, жартами і примовляннями, вже трохи чи не найкращими друзями. Ну так, що ж їм, це ж я їх на собі тягнула, не вони мене... До печери на мене очікував такий самий шлях...
       Я зупинилася в приміському ліску. Нічого, тут тепер зовсім недалеко, самі дістануться. А то мене ще ненароком підстрілять захисинички Батьківщина і королеви...
- Дякую, Ірдо, - Верст був ввічливий і благородний.
- Тітко Ірдо, ти тільки нікуди не йди, я скоро повернуся, - вхопилася за мою шию дитина.
- Ну усе, йдіть. Вас там мама чекає. Будь хорошим хлопчиком і королем, Горде!
- Не йди нікуди, почекай на мене, - крикнув вже на ходу хлопчисько.
       "Ага, зараз! Саме дочекаюся елітного загону лучників"...
 
       Через 15 років.
- Тітко Ірдо, ти тут? - пролунав трохи хрипкий чоловічий голос.
- Чого тобі, дрібний?
- Я не дрібний. Нині я - Його Величність Горд V.
- Ну-ну. З чим завітав?
- У мене донька народилася, - урочисто повідомив мені він.
- Поздоровляю...
- Дякую. А ще я хотів тебе попросити... Не візьмеш мого старшого на канікули? Тобі Верст допомогти обіцяв...
       Я тільки посміхнулася...

За оригінальний виклад цієї чудової оповідки хочу висловити свою щиру вдячність та захват
http://zhurnal.lib.ru/g/gladkowa_i_z/drakoniha.shtml
© Ли, 2006.



Присоединенное голосование (голосовать):
  • Лицарі... В них ще усе налагодиться...: 52%, 11 голосов
  • А що там з продовженням?: 43%, 9 голосов
  • "Фанатики" теж "рулять"...: 5%, 1 голос

 
Заметка со звуковым сопровождением (03:36)
Комментировать
]]> Mon, 22 Nov 2010 02:40:00 +0200 <![CDATA[Маленькая сказка.]]> http://blog.i.ua/community/1268/570881/ http://blog.i.ua/community/1268/570881/   С тех пор жизнь Человека изменилась. Он больше не замечал течения времени. Он просто радовался жизни и повстречал любовь…

© Copyright: Сказочник Николай, 2011 Свидетельство о публикации №21103120210

Комментировать
]]> Mon, 08 Nov 2010 08:10:00 +0200 <![CDATA[Сказка и Быль.]]> http://blog.i.ua/community/1268/544786/ http://blog.i.ua/community/1268/544786/   Пусть Сказка всего лишь мечта, пусть с Былью она не дружна, но из сердца её не гони. Когда пошатнется земля, когда упадут небеса, когда Быль свой покажет оскал, только Сказка тебя сбережет. Ты пройдешь сквозь мученья и боль. И на кочках предательства дней только Сказка подставит плечо, только Сказка не даст умереть.

© Copyright: Сказочник Николай, 2011 Свидетельство о публикации №21103121953

Комментировать
]]> Mon, 27 Sep 2010 23:10:00 +0300 <![CDATA[Дождик, Ромашка и любовь.]]> http://blog.i.ua/community/1268/542969/ http://blog.i.ua/community/1268/542969/   Но только не Ромашка. Она заочно была влюблена в Дождь, не уставала его ждать, и была уверена, что он прилетит к ней.
  «Глупая дурочка – говорили ей соседние цветы, - дождь высокопарный и ветреный. Да ещё и тот ловелас. Смотри сколько на небе красивых тучек, окружающих Дождь. А ты для него никто». Но Ромашка не верила своим подружкам. Она ждала, что Дождик услышит биение её сердца, поймет, как она его любит, и обязательно прилетит.
  В это время Дождик скучал на далеких просторах неба. Ему давно надоело корыстное отношение окружающих, хвалебные речи которых не имели ничего общего с любовью.
  Однажды вездесущий Ветерок рассказал Дождику, что далеко на цветочной поляне его любит и ждет красивая скромная Ромашка. При этом хихикнул и подмигнул глазом, мол, ещё та дурочка и наивная простачка. Но Дождь не рассмеялся в ответ, а лишь задумчиво улыбнулся, глядя куда-то в синюю даль.
  Ромашке снова снился Дождь. Он обнимал её теплыми потоками хрустальной воды, ласкал её нежные лепестки, целовал каплями тонкие листочки. Глаза Ромашки были закрыты от невероятной нежности, и она боялась их открыть, в очередной раз потеряв сон. Лишь погодя открыла глаза. Но сон не уходил, он был такой реальный. Лишь спустя мгновенье Ромашка поняла, что это уже не сон, что её надежды и ожидание не подвели её, что её любимый прилетел к ней!
  И пусть на её радость и смех соседки криво улыбались, говорили, что это чистое совпадение, что Дождь её вовсе не любит, но Ромашка неизменно верила в любовь. Она чувствовала, что Дождь тоже истосковался по настоящей любви, что он прилетел именно к ней.
  То лето выдалось дождливым и благодатным. Но никто не знал тайны, почему Дождь стал таким частым гостем на цветочной поляне. Одна счастливая Ромашка знала эту тайну.
Комментировать
]]> Fri, 24 Sep 2010 21:55:00 +0300 <![CDATA[И снилось ей ласковое Лето.]]> http://blog.i.ua/community/1268/528697/ http://blog.i.ua/community/1268/528697/   «Я вижу, ты всех здесь разбаловало. Все разомлели от твоего тепла. Непорядок! Я здесь всем покажу кузькину мать» - почти со злостью вымолвила Осень, плюнула проливным дождем, и понеслась на крыльях холодного ветра по просторам земным.
  Природа испуганно съежилась, листочки вдруг от стресса побледнели и начали опадать. Жизнь как будто бы замерла. Лишь холод ползучей змеёй проникал во все уголки, сковывал все живое и не оставлял шансов никому.
  Я сидел на террасе, укутавшись теплым пледом, и наблюдал за разгулом Осени. Я знал, что её бравада на гране жестокости совсем скоро сменится спокойствием. Она возьмет в руки кисти, и уже лучшего художника не сыскать.
  Все вокруг засверкает золотыми и пурпурными красками. Небо станет бездонным и синим-синим. Природа успокоится и устало закроет веки, чтобы спокойно уснуть.
                                                           И будет ей сниться теплое ласковое Лето…
                                
                                  
Комментировать
]]> Tue, 31 Aug 2010 21:33:00 +0300 <![CDATA[Звёздочка и Душа]]> http://blog.i.ua/community/1268/525807/ http://blog.i.ua/community/1268/525807/   Но вот пришел срок её падения. Звёздочка знала, что завтра яркой полоской сверкнет её последний миг. Ей не о чем было жалеть, но все же она была в печали. Ей хотелось светить вечно, но природа неумолима.
  Одно радовало Звездочку, что хранимая ею душа не сгинет в ночи, не исчезнет навеки. Она будет где-то в другом пространстве, во власти других времен.
  А еще ей было мило то, что кто-то при её падении загадает желание, и оно сбудется.
  Яркий росчерк на небе, один миг жизни и немного последнего света…
                                                      Другая звездочка зажжётся на том
                                                    месте, другая душа будет ей обязана...

                             
                                                                    © Copyright: Сказочник Николай, 2011
                                                                    Свидетельство о публикации №21104020176
Комментировать
]]> Thu, 26 Aug 2010 18:12:00 +0300 <![CDATA[Девочка-Лето.]]> http://blog.i.ua/community/1268/523266/ http://blog.i.ua/community/1268/523266/   Улыбка с грустинкой, слезинка с росы, дорога, бегущая в даль…

              

                 
Комментировать
]]> Sun, 22 Aug 2010 10:43:00 +0300 <![CDATA[Потерянное Счастье.]]> http://blog.i.ua/community/1268/520359/ http://blog.i.ua/community/1268/520359/    

© Copyright: Сказочник Николай, 2011 Свидетельство о публикации №21103151871

Комментировать
]]> Tue, 17 Aug 2010 11:29:00 +0300 <![CDATA[Драконяча історія або пригоди лицарів... № 12]]> http://blog.i.ua/community/1268/518467/ http://blog.i.ua/community/1268/518467/

 

Лицарі Круглго Столу

    Лицарі Круглого Столу сиділи за круглим столом у стані "посиніння від переживань". Вони провели усе літо переслідуючи ноусменів (букв. "носатих чоловіків"), або ж нортменів (букв. "людей Півночі"), чи то пак "вікінгів" чи як би ще вони себе не називали. Учасники швидких нападів зненацька атакували, а потім грабувалии і розорювали усе англійське узбережжя. Лицарі Круглого Столу заприсяглися бути захисниками королівства. Зараз про них можна було б сказати, що вони "були заприсяглися". Їм довелося полювати на вікінгів, але вони не могли знищити їх. Або ж завдати їм поразки. Чи побачити їх.

    Перші повідомлення про ворожі рейди надійшли з Халліґу-на-Ґуґхаллі (Halligough-on-Goughhalli). Лицарі, очолювані Сером Ланселотом, швидко вирушили на допомогу. Прибувши на місце рейду двома днями пізніше, вони знайшли лишень декілька зітлілих хат, комор, а також нещасних людей. Їм сказали, що вікінги полишили їхні човни й вирушили на південь. Південь! Лицарі прийшли саме з півдня! Вони повинні були розминутися зовсім поруч! Сер Логік відзначив, що на воді немає знаків, котрі могли б свідчити про те, що ворог увійшов у неї, адже якби він і справді так зробив, то потонув би разом з усім своїм озброєнням. 


    Сер Ланселот подумав близько секунди  і сказав Серу Логіку: "О, замовкни! Навіть іді@т знає це. Сідаймо на наших надійних коней і давайте хутчіш переслідувати цих ворогів прямо до воріт Пекла"!


    Сер Логік сказав Ланселоту: "О, замовкни".


    Усе літо вони переслідували цих вікінгів. Разом з тим ніколи не бачили їх. Лицарі їхали на південь, вікінги ж вирушали на північ. Лицарі рухалися на північ, а вікінги йшли на південь. Вікінги відпливли додому й лицарі повернулися до Камелоту. Тільки-но з'явившись, вони вони одразу помітили, що не було аплодуючого натовпу. Деякі люди спостерігали за ними з награними посмішками. Це викликало в лицарів "деякі переживання". Сер Галахад відзначив: "Гадаю, ви є настільки ж хорошими, як і ваша остання битва".


    Інші Лицарі одночасно сказали: "О, замовкни"!


    Відтак, вони вирішили трішки посидіти, порозмовляти й перепочити аби підняти собі настрій. Першим сів сер Ґвен. Жахливо великий чоловік. Воїн. Так само непереможний в іграх та змаганнях, як і в битвах. Найхоробріший з-поміж хоробрих. Сер Ґвен їздив на великому чорному лицарському коні. Це був найбільший кінь у королівстві. Єдиним недоліком був його голос... Сер Ґвен мав дівочий голос. Надзвичайно пронизливий, писклявий голос, який дуже веселив інших лицарів.  Відтак, він майже не говорив з ними. Він не міг навіть сказати що-небудь своїй дружині. Здається, її це не хвилювало, безсердечну...


    Поряд з ним сидів сер Блек. Сер Блек вважав, що з подібним ім'ям йому слід мати великого, чорного лицарського коня. Він ніколи не говорив відтоді як Король Артур насупився почувши суперечки серед його лицарів. Подібне поєднувалося з тим фактом, що сер Ґвен вирвав би його селезінку, якби він заговорив. Ні, сер Блек так і не сказав нічого. У будь-якому разі, це додавало його образу деякої загрозливості.


    Білий Лицар був цілковито засмученим станом справ у цілому. Перебування поряд з подібним до сноба сером Блеком було трохи чи не більшим випробуванням, аніж він міг витримати. Цей чоловік ніколи не купався... Хоча б один раз на рік, подібно до цивілізованих людей! Сер Блек відзначався запахом подібним до тухлятини. Білий Лицар вирішив спробувати підбити декількох хлопців аби вони пішли разом з ним "У пошуках Священного Ґраалю".


    Король Артур сів на троні поруч з Гвіневрою. Він відчував найбільшу "втому від переживань" з-поміж усіх. Наближався час сплати податків і людей спустошили рейди. Жоден добрий, люблячий, доброзичливий правитель не міг збирати податки за подібних обставин. Але Артур зміг. Чи обкладаючи податками бідноту, чи багачів він пам'ятав старий вислів, - "Пташки із пір'ячком збираються разом". Якби він переобтяжив податками багатіїв, то вони підняли б збройне повстання. Біднота ж не могла зробити чого-небудь, отже усе мало пройти без клопоту.


    Він кинув погляд на королеву, котра сиділа з таким виглядом ніби читає пергамент. Артур не думав, що вона може читати або писати. Він не вважав так оскільки сам не був спроможний ні на що подібне. Адже ж саме для цього він мав писарів. Вона могла щось прочитати, а потім підморгнути серові Ланселоту... Прочитати і підморгнути. Артурові це не подобалося ані найменшою мірою. Він викликав би Ланселота на поєдинок, але усе ще не мав передсмертного бажання. Він іноді хотів щоб саме Ланселот замість нього був вийняв меч з каменя. В такому разі Артур не став би королем, а заразом і не одружився б з Гвіневрою. Нехай би був пощез той клятий Мерлін.


    Мерлін, звичайно, відчував це, але не турбувався взагалі. Він також взагалі не відчував "втоми від переживань". Він був настільки щасливий, наскільки це можливо. Він був володарем без відповідальності. Він був багатим без роботи. У міру того, як жінки відходили у небуття, на утриманні Ланселота лишалося чимало дітей. Так в цілому, Мерлін був щасливий. Він додав ходи, вийшов на балкон і поглянув донизу, на здивованих лицарів... Кинув погляд на королеву. Вона ж подивилася на нього угору і підморгнула. Так, вона була такою ж щасливою.


    Історія оповідає нам, що Лицарі Круглго Столу, держава Артура, Королівство Камелоту взяли участь у великій битві проти неймовірних орд. Лицарі боролися до самого кінця. Вони фактично відчули "втому від переживань". Навіть замішання.

P.S. Ну що ж, сподіваюся, що ця оповідка теж Вас зацікавить ... У будь-якому разі, в її сюжет вплетено реалістичні елементи, котрі можуть стати гарною поживою для роздумів... Кхм... Перед цим мене якось були запитували з приводу моралі прочитаного... Що ж, як на мене, тут можна звернути увагу на саме життя, його швидкоплинність та мінливість... А також потребу виявляти відповідні до обставин якості... Реальність може бути далекою від нашого уявлення про неї, але це уявлення повинне якомога чіткіше відображати оточуюче... У всій повноті та різнобарвності...

Дуже вдячний, що навідалися та прочитали...

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://dizzydragon.com/knight.html.


Присоединенное голосование (голосовать):
  • Удосконалення лицарів... Справа корисна...: 82%, 18 голосов
  • Й так згодиться, а що...: 5%, 1 голос
  • Кхм!!!: 14%, 3 голоса
Комментировать
]]> Sat, 14 Aug 2010 09:38:00 +0300 <![CDATA[Уверенность в себе.]]> http://blog.i.ua/community/1268/509452/ http://blog.i.ua/community/1268/509452/   Каждый мечтал попасть на остров, но редко кому это удавалось. Холодная темная вода преграждала путь смельчакам, а остальным и вовсе казалась непреодолимой.
  Хвастливый и чрезмерно уверенный в себе Енот даже мысли не допускал, что он не доберется на этот остров. Но проплыв совсем немного, вынужден был повернуть обратно.
  Выносливый Барсук наоборот, был всегда в себе неуверен, и тоже остался на этом берегу. А надо сказать, что шансов у него было много. Но результат для обоих оказался одинаково неутешным.
  И лишь умная Лиса трезво оценила свои силы, предприняла определенные шаги, и преодолела пролив. Она сполна оказалась награжденной за свою взвешенность и трезвый расчет.
                                               Уверенность в себе должна дружить со взвешенностью.
                                                         Дополненные усилиями им все по плечу.
Комментировать
]]> Wed, 28 Jul 2010 20:27:00 +0300