О сообществе

Співтовариство НА ВЕРШИНІ СЛОВА обєднує поетів які пишуть на українській та російській мові. Як початківців так і майстрів слова.
Ціль: Обєднання поетів, та шанувальників поезії для популяризації поезії, видання збірок віршів, організації авторських вечорів і т.д.
Вид:
краткий
полный

На вершині слова - Вірші

Вірш.

  • 07.06.14, 21:54
Мені так сумно, я не знаю,
Чи я живу, чи помираю,
Мов та краплиночка на склі,
Лиш повзаю я по землі,
А сонце вийде то й ростану,
Не залишу по собі рану,
Лиш спогад. Був такий собі,
Прожив життя мов у вісні,
Кохав і мріяв без підстав,
Хоч не тікав він від забав,
Та сумно жив тому і часто,
Пригадував Еклізіаста,
Прийшов, пішов і все по нім,
Розвіялись мара і дим.

Новий вірш.

  • 06.06.14, 16:11

Не потрібно вмирати за волю,

За волю потрібно жити,

Та завжди лишатись собою,

Та по-можливості більше творити.


Ніколи не воюй за країну,

Тим більше за примарний "народ",

Та завжди підтримуй людину,

Просто так, без усіх нагород.


Не воюй ніколи за щастя,

Бо в війні не щастить нікому,

Буть щасливим без бога й причастя,

Вірь у себе, не в якусь там ікону.


За кохання не треба змагатись,

Сам подумай - невже це трофей,

Краще зовсім самотнім зостатись,

А чим жити немов фарисей.


До насилля моя недовіра,

Разом з ним не досягнеш мети,

Перемога така лиш для звіра,

Я по-справжньому зможу   

                                               перемогти!


Вірш.

  • 29.08.13, 16:32

Вже проходить літня депресія,

На порозі усміхнена осінь,

І родиться весела поезія,

Не було наче літища зовсім.


Скоро, скоро повіють вітри,

З півночі свіжі, холодні,

Зелень швидко припине рости,

Переміни уже незворотні.


Сонця світло вбирали сади,

Щоб у гній цого обертати,

Та зима вже прямує сюди,

І не довго лишилось чекати.


Я вслуховуюсь в осені кроки,

Там вудлунює вічність сама,

І підказують прожиті роки,

Що за осінню прийде зима...

"На планеті жадоби, де гучно жують..."

  • 03.05.13, 09:13
На планеті жадоби, де гучно жують
І шкребуться до влади, як миші,
Я згадав про нездійснену мрію свою:
Усамітнитись десь серед тиші,
І дивитись, як зорі над світом встають,
Як доріжка на річці іскриться,
І як вітер полів, український баюн,
Непомітно колише пшениці...

Балада про кохання.

  • 09.07.12, 22:22
     1.

Смерть не здолає любов полум’яну.
Ворог не зможе кохання убити.
Можна серця зупинити коханим –
Їхня любов і з могили повстане,
Їхня любов залишається жити
В зорях і хвилях, в чайках і квітах,
В хмарах, які пролітають над світом.
Нині і вічно любов нездоланна!
Довгим розлукам любов не підвладна.
Через роки, крізь біду і страждання
Вогнищем вірним світить кохання,
Гинуть у полум’ї підступ і зрада!

        2.

Рік вісімнадцятий чоботом чорним
Бив Україну і долі калічив.
Двоє закоханих вийшли до моря.
Час розлучатися, може навічно.
Ворог сповзається, горе крокує –
Зле лихоліття. В його круговерті
Двоє над морем. Для них не існує
Ні патрулів, ні погромів, ні смерті.
Спить їхнє місто, бо ніч на бульварах.
Сумно горять ліхтарі над водою.
Море спокійне, а зорі і хмари
Від горизонту повзуть чередою.
Як не війна. Нерухома, незвична
Тиша панує над світом причалів.
Спить непохитне і трохи містичне
Місто натхнення, жаги і печалі,
Місто, де доля вигострює душі:
Зло тут могутніше, дружба міцніше.
Скільки сердець, кам’яних, незворушних,
Тут вже розбились об ранішню тишу?
Скільки ночей, зорепадних, іскристих,
Тут дарували кохання, неначе
Все тут – і море, і чайки, і місто –
Стали сторожею вірних побачень...
Двоє закоханих вийшли до тиші,
В ночі зоріння, магічне, топазне.
Спить їхнє місто, священне і грішне,
Рідне для них і чуже одночасно.
Тут обручили їх тугою, болем
Юність голодна, майбутнє безлике.
Діти занедбаних бідних околиць
Виросли тут вони з коренів диких –
В місті, що стало новим Вавилоном,
Схроном народів, невірних і хижих,
Храмом нахабства, безбожним притоном
Спритних на зло, ненаситних до їжі.
В місті вовків не могли процвітати
Діти народу, що жити нездатний
Так, як живуть паразити огидні –
Хліб у голодних дітей видирати,
Гроші робити на бідах сусідніх.
Отже і жили смиренно і скромно
Діти козацкії, Божі створіння,
Як квартиранти у власному домі,
Як емігранти у рідній країні.
Бачили бруд панівного гендлярства,
Чванство імперське, мовчання незгоди,
Знали всю гнилість лукавого царства,
Ситих чинуш і міщанської моди.
Тут відрікались від рідного Слова,
Довго блукали в пітьмі і стражданні,
Та повставала пригнічена совість
І вимагала від них покаяння.
І продирались до витоків свіжих
Через базари, бульвари незмінні,
І проклинали смердюче і хиже
Місто духовної муки-прозріння.
Та надбайдуже до  прагнень  невдалих,
Кривди чужої, страждання, печалі,
Місто дрімало, а море гойдало
Відблиск незмінних вогнів на причалі.

        3.

Рік вісімнадцятий, згубний, гарматний,
Час обирати свій шлях до війни.
Молодь з околиць іде воювати:
Чисті – за волю, брудні – проти них.
Жах оточив українські кордони,
Заметушилися вражі агенти,
Знов зароїлася п’ята колона,
З півночі сунуться банди червоних,
З півдня готують удар інтервенти.
Тільки для двох, що стоять над прибоєм,
Наче безвладні жахи історичні:
Час зупинився навколо, бо двоє
Вийшли прощатися, може навічно.
Мимо, як вітер, інтриги, масони,
Зло короноване, біле, червоне,
Б’ються держави, хитаються трони,
І за неписаним вічним законом
Хвилі завзято стирають каміння,
Й долі народів шліфують бідою,
Та над безумством життя і падіння,
Як за межею реального – Двоє!
Двоє закоханих стали над морем,
Двоє над світом, над смертю, над горем.

        4.

Він намагався сльози сховати,
Він розумів, що безжальна війна,
Він попросив її тільки чекати,
Він обіцяв її вічно кохати.
„Йди і вертайся!” – сказала вона.
Чули те слово і чайки, і небо,
Й трави, що їх пригорнули до себе.

        5.

От і пішов він. Дорога зміїлась.
Вона стояла і тихо молилась.
Вона стояла і тихо ридала.
Вона пам’ятала, про все пам’ятала...

Коли чекісти її ґвалтували,
Коли вогнем припікали тіло,
Коли під нігті голки встромили,
Коли прутами залізними били,
Вона мовчала й молили Бога
Тільки за нього, тільки за нього!

І от коли з ротом, гіпсом залитим,
З кривавою раною замість лиця
Її волочили до моря топити,
Вона благала у Бога-отця:
„О, Боже! Як знатиме мій коханий,
Що я уже там, у найкращих світах?
Нехай душа моя чайкою стане,
Нехай полетить вона за океани,
Нехай розшукає коханого птах...”

Удар прикладом, і море пінне
Заклекотіло і стихло знов,
І відлетіла душа безвинна
Туди, де вічно живе Любов.
Та Цар Небесний почув благання.
І полетіла чайка-кохання,
І затужила, і закричала,
Впала на хвилі вона,
Та по-хижацьки зловісно мовчала
Чорна морська глибина.
Там – сподівання, чекання, любові,
Там, у тій глибині,
Сотні замучених, як мармурові,
Вартою встали на дні.

        6.

Далі чайка-любов полетіла.
Виють гармати, і села горять.
Дивиться – в полі свіжі могили,
Світить над ними холодна зоря.
Скільки закоханих там закопали?
Скільки талантів під кулями впали?
Скільки сердець розірвали багнети?
Скільки розчавлено мрій і надій?
Гинуть мільйони, і стогне планета –
Де ж одного розшукати на ній?
Може в окопах він спить до атаки?
Може на марші він падає з ніг?
Може згоряє в тифозних бараках,
Чи заблукав у чужій стороні?
Та де ж він, закоханий і молодий?
Не плач, кохання, не плач:
Он там, між руїн, він вмирає один,
Востаннє шепоче: „Пробач...”

        7.

О мій народе, дивак беззахисний,
Бідний каліка. У рідному краї
Й досі живеш, як пропалий безвісно,
Терпиш знущання хижацької зграї.
Скільки століть, мовчазний, непомітний,
Кров проливав за тиранів огидних?
Потом ти зрошував землі безплідні
І будував їм страшні піраміди.
Кров’ю твоєю вони багатіли,
Шлях свій твоїми кістками встилали,
На попелищі твоєму жиріли,
А над тобою сміялись, знущались.
Та ти мовчав, бо мовчання сильніше
Криків хоробрих і грізних проклять.
Чує його Всемогутній, Всевишній,
Й ангели Божі на варті стоять.
Скільки дітей твоїх, в муках народжених,
Вмерли з коханим ім’ям на устах?
Тільки і вижив ти милістю Божою,
Вкритий любов’ю замість щита!

        8.

Час пролетів, розсіваючи тління
Над головами вождів і царів.
Вийшли до моря нові покоління.
Прапор свободи сонячно-синій
Над Україною замайорів.
Вмерло століття, криваве і люте,
Вік перемін і брехливих промов.
Безліч любовних історій забуто,
Та не загинула справжня любов.
Душі закоханих тихо, незримо
Нас розглядають через світи.
Кожної осені знову над ними
Вічність будує свій храм золотий.
Чайка-любов ще і досі літає,
Тужить і падає на буруни.
Свідок кохання – море безкрає,
Як і колись, колихає човни.

Смерть не здолає любов полум’яну,
Ворог не зможе її зупинити.
Можна убити серце кохане,
Можна народ отруїти дурманом –
Справжня любов залишається жити
В зорях і хвилях, в чайках і квітах,
В хмарах, що вітер проносить над світом.
Нині і вічно любов нездоланна!

Святоші.

  • 09.07.12, 06:48
Зваба розпусти - як мить на розпутті,
Та не спиняються ті, хто над світом.
Легко ідуть у непевне майбутнє,
А під ногами – стеляться квіти.
Тільки згинайся – і візьмеш рукою,
Морем нектарним упийся, як треба.
Нащо шукати без сну і покою
Маревні квіти, обіцяні небом?
Щастя віддалене примхами долі
І невідомо якими шляхами.
Більшість схиляється просто додолу,
Швидко збирає, що є під ногами.
З пилу виліплюють білу хатину,
Гарну дружину, куму симпатичну –
Тільки згинай перед буднями спину,
Тільки забудь про небесне і вічне!
Побут нудний і з сусідами драми,
Тепла постіль і сніданок чекають –
Тільки схиляйся, бери під ногами.
Ті, хто над світом – переступають.
Сумнів-негідник данину збирає:
„Може схилитися, доки не пізно?
Нині на небі ніхто не шукає,
З долу отримавши серце залізне.”
Хтось відпадає, та зміцненим кланом
Вперто бредуть над життям пілігрими.
Боже, чому я закутий в кайдани?
Кинути б все і податися з ними!

Раптом, як вдарило – очі порожні,
Наче не люди крокують, а тіні.
Кинуто ними в бур’ян придорожній
Ними ж оспівані вічні святині!
Люди старі обступили дорогу,
Кепку жебрацьку до них простягають,
Хворі благають про допомогу –
Переступають, переступають!
Став самоціллю похід за нетлінним -
Милість забуто, любові не знають.
Бідна дитина стоїть на колінах –
Переступають, переступають!
Вжалена совість заціпеніла,
Банда гріховна панує над краєм,
Брат оступився, бо кволий, безсилий.
Переступають, переступають!
Серце розп’ято і дух під п’ятою.
Владні содомці закон зневажають.
Цілий народ захлинувся бідою.
Переступають! Переступають!
Храми мурують, оздоблюють гарно,
І балачки старовинні вивчають.
Правду за буквами не помічають,
Марно проводять служіння бездарне.
Посох священний забуто під тином.
Бідних овець хижаки роздирають.
Он, на хресті, розпинають Людину!
Переступають, переступають.

Чарівник.

  • 08.07.12, 22:03
Він був дитя поезії і мрій.
Вона ж хотіла чоловіка дій,
Який зубами вирве, що захоче.
А цей – слабак, занадто добрі очі.
Не пара він для ситого життя.
Згоріти може, тільки без пуття,
Всім допоможе, і роздасть останнє,
І не затопче навіть за кохання...

Був покохав безтямно, без надій
Порожню дівку бідний чародій,
Ставав для неї стежкою, струмком,
І тінню, і росою, і містком,
Був дахом, кошенятком біля ніг,
Та доларом зробитися не міг.
Ставав багаттям в темні вечори,
Зорею, що всміхається згори,
Веселкою росквітчував світи,
Як жайвір заливався з висоти,
Та дійсно був нікчемний чарівник:
Її кумир – модельний черевик!

Так час минав, відходили роки.
Ось лист прийшов для неї з-за ріки,
З країни, де царюють шахраї.
Він став човном і перевіз її.
Там був оркестр, і свято, і свати,
На березі пихатих і крутих,
А він пішов за темний небокрай,
Сльозою впав у чорний водограй,
Він вітром став, він затужив і зник.
Бо дійсно був нікчемний чарівник!

"Південне небо піниться зірками..."

  • 08.07.12, 20:45
Південне небо піниться зірками.
В селі уже не світиться вогонь.
А над долиною, за синіми ставками,
За обрій зачепився Оріон...
Чого ж мене тривожить ця примара,
Коли над містом, у нічній імлі,
Повзуть холодні, непривітні хмари,
Притиснувши будинки до землі?
Об вікна б’ються темні крила ночі,
І сповідаюсь тіням, самоті,
Що я живу не так, не там, де хочу,
Цілую очі – може теж не ті?
Шукають руки зовсім інші груди
І волоси, як трави запашні.
А серце неслухняне вперто блудить
По селах, де не світяться вогні,
Під вічним небом, що кипить світами,
Де плачуть Богоматері з ікон,
Де вдалині, за греблями, садами
За обрій зачепився Оріон.

"На світанні приходить сон..."

  • 08.07.12, 09:58
На світанні приходить сон,
Що у тебе останній патрон,
У капкані обидві ноги,
І оточують злі вороги,
Та за тебе, де рідна межа,
Не помолиться жодна душа.

На світанні насниться тин.
Ти під тином старий і один.
Де твій син, де дружина і дах?
Є єдиний супутник – страх.
І тримає слабка рука
Не корону, а хліб жебрака.

На світанні охоплює жах –
Щось наплутано в наших зірках:
Над живими царюють мерці,
Замість блазнів у них – мудреці,
Між почесних не святість, а гріх,
Не вінець, а свинець і сміх,
Замість вітру попутного – штиль.

На світанні розбуджує біль!

"Є в житті весна, коли востаннє..."

  • 08.07.12, 09:45
Є в житті весна, коли востаннє
Вибухнуть бруньки твої каштанні,
І востаннє сяде на правицю
У життя закохана синиця,
І майнуть далеко від землі
Всі твої незбутні журавлі.

Гірко, брате - спадок небагатий,
Та і той нема кому віддати,
Гірко, що навколо, як стіна,
Гомінка, байдужа чужина.
Гірко - не відсіялись роками
Ті, хто в серце цілився плітками,
Гірко, що лишилися в житті,
Ніби друзі, ніби... та не ті,
Друзі не по духу - по чарчині,
Товсті і веселі, наче свині...

Глянеш ти востаннє на не ту,
Поцілуєш вірну самоту,
Струсиш пил... Багаття догорає,
Дух іде шукати, де світає.
І летять далеко від землі
Всі, уже незбутні, журавлі.