І знову про Сваляву

Сьогодні зустрів давнього товариша, колегу по Свалявському лісокомбінату. Привіталися. Для годиться випили каву. І до кави. Поговорили про це - про те. А потім згадали далекі сімдесяті роки. Меблевий комплекс працював в чіткому виробничому темпі. Робітниця оздоблювального цеху Дупко Ельвіра стала депутатам Верховної Ради України. Цех деревостружкових плит першим в СРСР серед подібних  засвоїв проектну потужність - 25 тисяч кубічних метрів ДСП за рік. Деревостружкова плита на той час  - це  найбільш прогресивний матеріал в деревообробці. В Союзі раніше не було  обладнання для виробництва ДСП. На початку сімдесятих по всіх республіках було побудовано безліч цехів так званих двадцяти п'яти тисячників. А от першим  виробив  омріяних 25 тисяч - цех Свалявського лісокомбінату!  А його начальник - Готько Василь Юрієвич, отримав вищу по тих часах нагороду - Орден Леніна.

Свалява з серпня 1957 року вважалась містом районного підпорядкування. Але тільки в семи десяті роки велике село перетворювалося в маленьке містечко

В центрі, навколо райкому, на місці старих єврейських саманних хатинок, вибудовувалися п'ятиповерхові хрущівки.   Пам'ятаю мій добрий знайомий старенький Кіршенбаум не давав згоди поміняти свій будинок на квартиру в новобудові.

- Мені побудуйте такий же будинок в іншому місці! - стояв на своєму.

І побудували. По вулиці Лесі Українки. Такий же. Навіть стіни були не паралельні.

Почалося масштабне будівництво величезної теплиці між містом та селом Драчино (потім Драчино стало передмістям). Планувалося, що колгосп імені Шевченка цілий рік забезпечуватиме  Закарпатську область огірками, молодою цибулею, томатами та іншою городиною.  Довго гуділи бетонозмішувачі, від темна – до темна блискали  дуги зварювальних апаратів. А потім металічні скелети приміщень для гідропоніки одягали товстелезним склом. Вечорами засклене  поле віддзеркалювало заграви стомленого сонця, а в повітрі ніби пахло молодою цибулькою та огірочками. Людська уява не має меж!

Пізно восени будівництво завершили. Колгоспники не встигли приступити до ґаздівства. Ще не були перевірені в роботі тепломережі, електрики ще не включили своє господарство. Але районна газета «Ленінський шлях»   (все тоді було Ленінським!) захлиналася дифірамбами – і як нам добре!, і які ми молодці!, і буде нам ще краще!..

А потім почалася зима… Зими в той час були дуже люті. Землю накрила метрова ковдра снігу. Сваляву паралізувало. А після відлиги – жителі так і не відійшли від паралічу – теплицю розчавило снігом.  Дах будівель мав малий нахил, розрахований на те, що сніг зимою танутиме. А тут навалило снігу на холодні споруди і їхні сталеві ребра не витримали багатотонного тиску. Скло посипалося, Сталеві  прути, кутники та швелери погнулися. Все поле перетворилося в гігантського їжака. Вціліли лише котельня, трансформатор та кілька туалетів…

Від шоку оговтувалися не довго. Шалено забудовувалися мікрорайони Чонки, Бистрий.

В 1968 році у Сваляві запрацював завод-гігант - філія Львівського об’єднання «Електрон». Тисячі молодих дівчат в дві зміни дихали парами припою, з радіодеталей складували  плати  до кольорових телевізорів.

Навпроти почти, на місці міського ринку, який тулився на території графських конюшень,  почалось будівництво будинку для районного уряду. Для райкому партії. Аякже без нього!!!