Околиці Сваляви

Старий лісопильний  цех цілодобово голосно дихав по п»ять діб в тиждень. В такт диханню в бункер величезного циклону всипалися сотні кілограмів деревної тирси. А тирсу уже чекали вічно голодні,  гарячі пащі парових котлів паросилового господарства.

За  лісопильним цехом щоранку накопичувалися десятками вагончики з дошками, заготовками для меблів і паркету, відходами від лісопилення. Водій траверсового  візка (на лісокомбінаті його називали шубіною) потужною лебідкою перетягував важкі вагончики з  однієї рейкової гілки на іншу. А там дівчата складали  заготовки на вільних платформах для завантаження в сушильні камери.  Вагонетки з відходами направлялися на лінію цеху деревостружкових плит. Там відходи з гуркотом перемелювалися на деревну тріску. Або спалювалися в котлах, а гази від згорання  вдувалися в величезні рухомі циліндри – сушарки дрібно розмеленої тріски.  Розмеленої  в дрібну стружку, майже волокно… 

Сушильний цех – це 15 камер, обладнаних калориферами, різними заслінками для організації руху повітря поперек камери то в одну, то в зворотну сторону. В одну камеру поміщалося в середньому 20 кубомерів деревини. А процес сушки продовжувався від двох – трьох днів до 20 і більше. В залежності від породи дерева та від товщини висушуваного матеріалу.

Після сушки гарячий матеріал, для вирівнювання внутрішніх напруг в деревині, витримувався певний період в приміщенні для  остигання.  А потім його забирали вправні  молоді руки  і за допомогою розумних верстатів перетворювали непоказні шматки дерева в паркет, меблі, клин.

Клин – то була така кодова назва військової продукції. В залежності від номера виробу – це були чистові заготовки ящиків для патронів, або снарядів, або мін… Але в розмовах і документах використовувалося виключно слово «клин».  Креслення та інша інформація була під грифом «секретно».

Вагони з виробами №1, чи №10 кожен другий – третій день відправлялися на Донеччину або Дніпропетровщину. А там наші чистові заготовки з»єднували- склеювали, оковували металічними замками, фарбували і заповнювали смертоносним фаршем.

Зрозуміло, що контроль за виконанням плану по клину та нагляд за дотриманням технології був посилений.  Та всі працювали в установленому ритмі, привиклі до вимог і заборон.

Колективи сушильного, паркетного, клинового та меблевих цехів були молоді.  Всі працювали сумлінно, але в головах у кожного були свої таргани. Одні, вкінці робочого дня,  голову сушили де би купити дитячі колготки, інші – подумки займали чергу до Шолія за холодним словацьким пивом. А ще інші вже приміряли купальники на березі неглибокої річки Латориця.

До Латориці було – рукою подати.  Вулиця Добровольців, Робоча – і ти уже полощешся в габах гірської річки. А за річкою  – Береги. Цікавий район Сваляви. Тут знаходився  циганський табір, та розташовувалась якась секретна військова частина. І колір циганчат абсолютно залежав від географії призову воєнних. Якщо призов був з Білорусії – циганське покоління  було світловолосе і синьооке. Якщо з Росії – русі. Були і чорні, руді, сіро-буро-малинові…

Протилежна окраїна Сваляви  – Черник.  Невеличке гірське село. Добиралися ми туди пішки, через декілька гірських струмків, серед пахучої природи.

Струмки тоді кишіли раками. Я ловив їх руками. Засовував по плече  руку в нору під вільхою і радів, якщо рак мене вщипне за палець. Він мене вщипне ,  а я  його – з»їм! Підсуну руку під нього. Затисну пальцями. І помаленьку, з задоволенням, витягую…

Ще на початку моєї роботи в Сваляві ми з кумом Миколою Бойком ловили раків під Черником.  Наловили майже відро. Принесли додому. Дружини  ще не було дома.

Знайшли велику каструлю. Туди – лаврушку, сіль і всяку зелень. Закипіло. Ми почистили раки – повиривали із хвоста чорну жилу. І в кип»яток!

Сидимо. Чистимо червоні тушки, запиваємо пивом. Лафа!!!

Приходить дружина.

Коли  побачила каструю і біля неї раків – ми вдавилися пивом.

-         Та ви мою каструлю спаскудили!

І каструля полетіла в сміття…

Пізніше дружина навчилася їсти раків. Ласувала раковими шийками. Разом з іншими висмоктувала клешні.  І з гумором пригадувала ту давню пригоду…