«Бережіть собори своїх душ»

«Бережіть собори своїх душ»

О. Гончар

Життя – то  бурхливий потік стрімкої річки. Кожна людина – це окрема річка, що впадає в світові басейни, моря, океани і зветься нацією, народом. Кожна річка неповторна, кожна має свої береги, свою глибину і ширину. Є річки забруднені,з болотистими місцями, а є чисті, з прозорою водою. Тому особисто я  завжди утотожнюю людину з річкою.

                Але потік річки «життя»стрімко несеться вперед, і в кожної він свій і неповторний. І буває, що в воду потрапляють різні речі, як хороші, так і недуже, але все рухається в одному напрямку, не перериваючи руху.

                Ось і зараз моя річка рухається в напрямку рідного дому, а особисто я їду у маршрутці. Надворі весна, все потихеньку починає розквітати, прокидаєтися після довгого зимового сну. Ось на гілках дерев з’явилися перші бруньки, і сонечко вже ясне, і небо безмахмарне, тому  багато людей можна зустріти усміхненими. З  приходом весни завжди стаєш більш уважнішим до навколишнього, пильнуєш за всім оточуючим.

                Маршртка зупинилася на зупинці під назвою «Вокзальна». Людей тут завжди багато, але я чомусь одразу зупинила свій погляд на одній жіночці, що була зодянута в довгу спідницю, білий светр і білу хустину. Вона щось роздавала і пропонувала перехожим, але багато хто відсторонювався від неї, інші автоматично брали запропоноване. Коли жінка  підійшла ближче до вікон маршрутки, я розгледіла, що в руках вона тримала чорні книжчки з назвою «Новий завіт». Цього разу вона підійшла до парубка років 25 і, протягнувши книжку, сказала: «Не бажаєте?». У відповідь - недоброзичливий погляд, скривлену пику хлопця і ще: «Іди атсюда, бля…». Я була шокована, а жінка тим часом відповіла йому: «Дякую. Вибачте».

                Тим часом водій завів мотор, і ми поїхали далі, але мені не давало спокою тільки що побачене нахабство. Проїхавши 300 метрів, я побачила двох чоловіків, які лушперили один одного, як несамовиті. Обличчя у них були залиті кров’ю, але це їх ніяк не зупиняло. По маршрутці пробіг шумок, кожен залишив свою необов’язкову думку вголос про побачене:

- придурки!

-Дивись, ніфіга собі!

- О! вже понажералися зранку!

А ще проїхавши метрів 100 я побачила двох голубів, що дзьобали зерно, яке хтось дбайливо для них насипав на алеї.

                І тоді мені спало на думку, що все побачене і є життям. Ми відрікаємося від усього святого, втрачаємо всі людські цінності, перетворюючись на жахливих потвор – нетерпимих, злих. Цинічних, безглуздих, вбиваючи один одного. При цьому часто-густо забуваючи, що є світло, є краще, щасливе життя, яке напророкували колись нам голуби.

                Люди! Бережіть свою річку! Не давайте їй забруднитися, чистіть її. І тоді буде багато бажаючих прийти на неї подивитися.