Навіть якщо цей текст звучатиме для вас розпачливо, насправді він є дуже тверезим і холоднокровним. 28 років – це більш ніж достатньо. За такий час нормальні країни здійснуюють такі цивілізаційні стрибки, які змінюють їх до невпізнаваності. Навмання візьміть будь-яку країну світу, поставте її поруч зі своєю і просто порівняйте, якими вони стали після 28 років існування. Вони і ми.

Коли ви порівнюєте Об’єднані Арабські Емірати 28 років тому і зараз – ви порівнюєте порожню пустелю тоді і модерні хмародери зараз. Коли ви порівнюєте Сінгапур 28 років тому і зараз – ви порівнюєте валовий національний продукт 36 млрд доларів тоді і 336 млрд доларів зараз. Коли ви порівнюєте Польщу 28 років тому і зараз – ви порівнюєте порожні прилавки тоді й найстабільнішу економіку в Європі зараз.

28 наших років – це 5 президентів, 8 парламентів і 16 урядів. І чорна діра в центрі Європи. З порушеними кордонами. З демографією мінус 12 млн. З олігархатом як формою правління. З відсутніми інституціями. З убитим середнім класом. Із субсидіями для 60% населення. З цвинтарями, які займають 5-у частину площі. З найвищими на континенті міграційними настроями.

Звісно, не варто порівнювати щось із пальцем, але 28 років – це предостатньо часу, аби довести світові, чи спроможний цей народ творити свою успішну державу.

За час своєї незалежності ми провели загальнонаціональні вибори 23 рази. І прийшли в 2019-й рік із таким “прогресом”, який я би сформулював так: у нас є просто територія і просто насєлєніє.

Хто всі ці люди, які голосують за кума Путіна на п’ятому році війни з Путіним? Хто всі ці люди, які вважають галичан фашистами? Хто всі ці люди, які вимагають відновлення мережі “ВКонтакте”, російських серіалів про ментів, гастролей зірок блатного шансону? Хто всі ці люди, які ігнорують державну мову, хоча вона конституційно закріплена? Хто всі ці люди, які повноту влади віддають артистові комічного жанру?

Коли в ефірі “1+1” я назвав усіх цих людей плебеями, на мене трошки образились. Плебей – це термін із древньоримського права, що означає “вільні, але незнатні люди”. Мою країну населяють вільні, але незнатні люди. Неосвічені. Примітивні. Книжок не купують і не читають. Історією свого краю не цікавляться. Інтелектуально не ростуть. За кордон не їздять (Єгипет не рахую). Іноземних мов не вчать. Радянську минувшину не переосмислюють. Живуть у зомбоящику. Просто собі живуть. Вільні, але незнатні. Вільні, але не шляхетні. Зате з правом голосу. У цьому й основна відмінність із древньоримським правом. Там плебеї не мали права голосу.

Зеленський відчинив скриньку Пандори. Він запровадив моду на дилетанство. Він зробив шармовою посередність. Він демонструє плебеям, що не варто соромитися своєї недалекості, навпаки – варто бути максимально натуральним у проявах своєї малограмотності. Всі натуральні люди – страшенно шармові. Тому-то натуральне плебейство стало центральною ідентичністю в цій країні. Вони засмакували свою кількісну перевагу. В них нарешті розправилися крила від того, що справа і зліва від них – такі ж невимогливі люди, і їх більше, і їх цілий дивізіон, а коли їм кажуть трішки увімкнути залишки мізків, вони хором відповідають: а нас – рать.

Драма моєї 28-річної недолугої країни полягає у вічному питанні: кого все-таки більше?

Ми заходимо в час, коли якісна інтелектуальна креативна свідомо-українська частина суспільства становить меншість. 28 років тривав виховний процес над народом. Його 28 років годували ерзац-культурою, примітивним тєлєвізором і пофігізмом щодо власної держави. 28 років тривало лабораторне вирощування людини, яка житиме в районі, де був голодомор, і радо при цьому голосуватиме за вбивць. 28 років плекався еталонний мазохіст, який з усіх можливих синдромів обрав для себе стокгольмський. 28 років будь-яке навернення до українських цінностей спочатку присікалося, потім висміювалося, а потім таврувалося. 28 років – це вже друге покоління, а це означає, що в Україні підростає нова генерація новітнього “совка”, оснащеного сучасними гаджетами, в якому лунає рускій реп, “Россия24”, “Новая волна” в Сочи, “Жара” в Баку, ювілейний концерт Надєжди Кадишевої. 28 років – це час, за який перебування в орбіті “русского мира” стало не лише нормою, але й духовною потребою. І ви це нічим не зіб’єте. Це – заводські параметри. Це – матриця.

І тепер, коли позаду 28 грьобаних років, за які інші країни ставали членами ЄС і НАТО, настав час пограти в простеньку вікторину, де лише два варіанти відповідей: так і ні?

– Чи вірите ви, що в Україні на всій території буде повнокровно діяти єдина державна мова: так чи ні?

– Чи вірите ви, що мешканці Юго-Востока примкнуть до модерного проекту Європейської України, якщо це передбачає повну відмову від радянської отрути: так чи ні?

– Чи вірите ви, що Крим, де більшість населення є етнічними росіянами, коли-небудь буде українським не формально, а по духу: так чи ні?

– Чи вірите ви, що мама убитого луганського ополченця погодиться на україномовного україноцентричного патріота-президента: так чи ні?

– Чи вірите ви, що Харків коли-небудь добровільно відмовиться від маршала Жукова: так чи ні?

– Чи вірите ви, що в Одесі мером може стати воїн АТО: так чи ні?

Чи, чи, чи… Є сотні запитань, які починаються на “чи”, а закінчуються на “ні”.

Питання не в тому, хто сильніший. Питання в тому, кого більше. Як на мене, в цій країні більше насєлєнія, яке готове просто населяти цю країну. Насєлєніє довго чекало свого виходу на авансцену. Воно терпіло всіх цих вишиваних вискочок із промовами про мову, пам’ять, героїв і всяку хрєнь, яку, за словами насєлєнія, на хліб не намастиш. Насєлєніє легко погодиться на холодильник, навіть якщо цей холодильник стоятиме в “русском мире” і рубльовій зоні. Бо воно, насєлєніє, все одно там перебувало ментально всі ці роки і навіть не робило спроб бодай подумати про альтернативу. А проукраїнські сили були занадто кволими і місцями навіть кумедними, аби могти заразити собою бодай одного донецького бика.

Від Сяну до Дону – це гарно звучить лише у гІмні. А на ділі гімно з Дону перекриє будь-які потуги Сяну. Дон переміг Сян. Дон хоче дружити зі своїм гвалтівником. Дон закоханий у свого кривдника. Він уже завтра готовий обійнятися з тим, хто закатрупив 13 тисяч звитяжців. Дон готовий амністувати кожного бойовика, який щиро ненавидить хунту. Дон просто хоче бути собою, що значить – одномовно російськомовним, ватним, проросійським, колабораційним. Це його право. Він – вільна людина.

28 років – коту під хвіст. Не ліпиться Сян і Дон докупи. Ніякі не брати, а так… вимушені співмешканці однієї комунальної квартири, яка дісталася у спадок від дяді Сталіна. 28 років Сян мріяв про Європу, а Дон тим часом укріплював свій євразійський ретро-світогляд. Плебеї радше здохнуть, аніж відмовляться від Дня Побєди, який їм “порохом пропах”.

Зараз їхній зоряний час. Вони на підйомі. Консенсус із ними є неможливий. Тому що вони ніколи не пристануть на українські правила гри. Вони ніколи не перейдуть на український бік, бо в їхніх бараках зрадників стріляють першими. Українська мова не підходить для їхніх щелеп. Українська пам’ять є для них ворожою. Українська культура є для них сільською. 28 років вони терпіли забавляння в українську Україну, а тепер, коли вона їм поперек горла стала, вони просто хочуть бути собою. Оскільки їх більше, вони резонно ставлять запитання: хочете бути з нами – будьте. Проте вони ніколи не поставлять запитання: а що нам треба зробити, аби бути з вами?

Звертаючись до проукраїнської меншини – так що? В якому настрої святкуватимете 24 серпня?

Вас макнули по повній програмі. Вас із головою накрили зеленим рядном і наказали тихенько дихати в тряпочку. Вас прирекли на Медведчука. Країну, за яку ви й ваші діди проливали кров, отак легко, під спалахи їхніх весільних фотографів-мажоритарників, віддали в одні руки, в необмежену владу коміка, для якого Томос – це термос, а Україна – проститутка з німецького порно. Тож далі відроджуйте гаївки і щедрівки, далі діставайте з бабусиних скринь коралі та інші цяцьки, далі переконуйте самих себе у “Схід і Захід разом”, далі називайте братами й сестрами тих, хто дивиться на вас, як на екзотичних аборигенів – у вас попереду ціла вічність перебування в меншості на своїй рідній начебто землі.

24 серпня я поставлю свічку за свого сусіда Андрія, який пішов воювати в Луганськ і там загинув. Наводчиком для снайпера був місцевий мешканець. Цей дідок з українським паспортом охоче проголосував на останніх виборах. Із вікна, де я зараз пишу цей текст, мені видно недобудовану хату. Андрій хотів там жити з дружиною і двома дітьми. Звів лише перший поверх. З його фундаменту за цей час вимахала двометрова берйоза. Це – моя Україна. Недобудований перший поверх. 28 років.

Джерело :http://lviv1256.com/lists/28-rokiv-kotu-pid-khvist-sian-i-don-ne-braty-tak-spivmeshkantsi-komunalky-diadi-stalina-drozdov/?fbclid=IwAR0PMYRveTpIRB_gnVGLrHR3LpjLMmrj_RQHtl38eXsA4C1Gk06ZInA8MwE