Реформуання економіки росії в другій пол 19 століття

1.2 Законодавчі та правові аспекти реформування землеробства в Україні у другій половини 19 століття .

            Після тривалої роботи 19 лютого (5 березня) 1861 року були оприлюднені статті «Маніфесту» про скасування кріпосного права, «Положення про селян звільнених від кріпосної залежності» та низка додаткових правил, які визначали порядок проведення селянської реформи. В Україні ці документи були оприлюдненні.  З 9 березня по 2 квітня ( за новим стилем) 1861 року.

            Згідно з цим документом селянин ставав особисто вільним і отримував економічні та особисті права: право везти операцію з купівлі – продажу та вільно розпоряджатись майном, торгувати , створювати промислові підприємства, записуватись та вступати до ремісничих цехів, змінювати місце проживання, вільно обирати та змінювати професію Проте обмужувалися розміри селянських наділів, а поміщики залишали за собою виключне право володіння угіддями, що зберігало економічно залежних від них селян. Селяни також мали сплатити викупний платіж, який перебрала на себе держава, зробивши тим самим селян своїми боржниками( ця ситуація була ліквідована лише в 1907 році).

          Певні поступки були дробленні для землеробського населення  правобережної України. Прагнучи запобігти розгортанню селянського руху під час польського повстання 1863 року та схилити селянство на свою сторону царський уряд проголосив, що всі відносини між поміщиками і тимчасово зобов*язаними селянами припиняються 1 вересня 1863 року. З цього моменту селяни переходять до категорії селян - землевласників. При цьому викупні платежі які вони повинні були внести в державну скарбницю за наділену землю, було зменшено  на 20 %. Аналогічна ситуація була і в Галичині, де селяни де селяни у 1848 році були звільнені від панщини на кілька місяців раніше, аніж в інших регіонах імперії. Це робилось також для того, аби відтягти їх від участі в анти урядових виступах і відмовити від підтримки польського дворянства , яке так само як і на підвладних Російській імперії землях, відзначалося незалежницькими настроями.

            Попри всі недоліки, реформа 1861 року ознаменувала собою перехід Російської імперії від феодально – кріпосницького до буржуазно-капіталістичного ладу. Селянин ставав особисто вільним і при бажанні  та  наполегливій праці міг підвищити свій економічний статус. Зросла зацікавленість хліборобів в результаті своєї праці, що стимулювало розвиток сільського господарства та його перехід до товарно-грошових відносин. Посилилось майнова диференціація селянства. Селяни збагачувались, перетворювалися на буржуазію. Ті землероби що розорювалися, перетворювалось на пауперів - пролетарів, або ж поповнювали лави робітничого класу, стрімке чисельне зростання якого почалось після реформи. Це означало також і посилення урбанізації. Частина хліборобського населення, що розорювалося, почала активно і масово  переселятися на околиці Російської імперії (  переважно на Кубань, Північний Кавказ та Далекій Схід). Наслідком цього було виникнення чисельної ( понад 2 мільйонної  на кінець 19 століття ) східної української діаспори. Аналогічно західноукраїнське селянство утворило західну діаспору ( внаслідок трудової еміграції до Канади, Сполучених штатів Північної Америки, Аргентини та інших країн). / За звільнення селян від кріпацтва Російський монарх Олександр ІІ ( Романов ) навіть був прозваний «Царь – освободітель», а реформа 1861 року дастала назву «Великої» /

            Законодавчі акти та реформа 1861 року., і зокрема закон 1866 року. звільнив селян і разом зі свободою вони отримали і земельні наділи. Виникли умови перетворення робочої сили в товар що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва  та занепад відробіткової системи. Це вимагало абсолютно нового правового врегулювання тому загальний документ про земельну реформу містив майже два десятка додаткових як законодавчих так і підзаконних актів серед яких деякі важливі: а) «Положення про викуп селянами що вийшли з кріпосної залежності, їх подвірної осілості та про підтримку урядом до набуття селянами у власність пільгових наділів», б) «Місцеве положення про поземельний устрій селян поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських та білоруських», в) «Місцеве положення про поземельне упорядкування селян Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній ,г) «Положення про губернські і повітові в селянських справах установи» /25, с. 177-179/.

         Як вже зазначалось, «Положення про селян що вийшли з кріпосної залежності» торкалось двох найголовніших проблем: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин. З часу опублікування маніфесту вони разом з представниками інших соціальних верств населення здобули низку громадянських прав – особистих і майнових економічних). Вони могли укладати договори з державними та приватними установами, займатись як господарським виробництвом так і торгівлею, промислами, мати рухому та нерухому власність, самостійно виступати в суді у цивільних та кримінальних справах. Крім того їм надавалось право брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші соціальні стани, вступати до навчальних закладів, державну службу, записуватись в цехи, всупати в гільдії, брати підряд на виконання різного роду робіт, а також вступати в шлюб без дозволу на те поміщика та самостійно вирішувати свої сімейні справи. Дещо обмежувалися правові можливості легального свавілля поміщиків , зокрема щодо покарання та притягнення до відповідальності селян за різні правопорушення   тощо /27, с. 29-30/.

           В 1862 році було проведено реформування фінансової системи держави , все управління фінансами зосередилось в руках міністра фінансів. В 1864 році було запроваджено земське управління(на лівобережжі земства засновувались з 1864 по 1875 рр., а на правобережжі з 1911року). Земство об'єднувало все населення територіальної  громади що мали земельну власність, а бюджет земств складавсь за рахунок надходжень від земських податків. Займалось земство агрономічним та селекційно-культурним просвітленням селян налагодженням торгівельних зв’язків та організацією інфраструктури /11, с. 154/.

            Звільнення селян від кріпосної залежності було проголошено Маніфестом від 07.02.1861 року. Звільнення повинно було супроводжуватись вирішенням земельного питання, докорінною перебудовою земельних відносин на селі. Саме тому відбувались радикальні зміни норм земельного права.

            Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності від 19.02.1861 р. /29, с. 38/.  Положенням про викуп селянами садибної та надільної землі від 11.02.1861 р. /15, с. 24/.  Та відповідними місцевими положеннями встановлювалася норми надання земельних ділянок: вища та нижча, а у степовій зоні – єдина «указана».  Поміщик мав право зобов'язати селянина прийняти вищу норму наділів (і активно реалізувати це право у місцевостях де землі були низької якості , щоб змусити селянина внести якомога більшу суму коштів за викуп землі. В свою чергу, селянин не мав права вимагати надання ділянки у більшому розмірі ніж передбачала нижча норма. За угодою з селянином поміщик мав право надати йому безоплатно наділ у розмірі однієї чверті від вищої або вказаної норми. Це положення закону також широко використовувалось поміщиками для обезземелення селян /14, с. 20/, /14, с. 24-26/, /14, с. 38,131-132/.   Встановлювалися нормативи визначення викупної суми (вартості земельної ділянки що викуповувалась) /33, с. 12 – 19, 123 – 124/.

            Законодавчими документами 19 лютого 1861 року поміщикам надавалась широка легальна можливість зменшувати площі селянських земель, виділяти їм неповні, нижчі, або так званні «дарчі» душові наділи. Нижчій наділ залежно від місцевості становив від половини до однієї третини вищого наділу, «дарчий»  -  одну четвертину його і дуже часто не перевищував однієї десятини. Хоч усі ці злиденні норми селянського наділу були нижчі прожиткового мінімум сімей землеробського населення України, влада встановила у «Положеннях» ряд обмежень розміру земельних ділянок, що їх отримували селяни.

            Якщо до реформи в користуванні селян того чи іншого села землі були більше, ніж її припадало за найвищим наділом, то поміщик відрізав цей залишок собі. Землевласник діставав право відрізати частку угідь і в тому випадку, коли в нього після виділення селянських наділів залишалась менше третини ( на Лівобережній Україні) або менше половини ( Південна частина України )  його земельної площі.

            Користуючись цими правилами, поміщики Лівобережної і Південної  частини України, навіть за офіційними даними ( які більше всього значно занижені) відрізали в простого землеробського населення більше одного мільйона десятин землі, або близько 28 % загальної площі селянського землекористування. Насправді розмір «відрізків» був ще більший. Зокрема в південних губерніях, де в дореформений період селяни часто не мали постійного наділу, а користувалися переважно землею «за вказівкою поміщика без певної міри», або « в міру сил кожного», «відрізки» не рідко становили 50, 70 і більше відсотків селянської площі їх земельних угідь. У Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях вони в багатьох місцях значно перевищували 40 %  площі селянської землі , а в Зміївському повіті становили  навіть приблизно 51 %.

           Лише на Правобережній частині України царський уряд з метою привернення на свій бік селян у боротьбі з польськими національно – визвольним рухом надавав право сільським громадам одержувати землі за інвентарним наділом 1847 – 1848 рр. Внаслідок цього загальна площа дореформеного селянського землекористування тут де що збільшилась. Проте далеко не вся земля, відрізана поміщиками в селян Правобережжя після 1848 р. , була повернута їм в результаті реформ 1861 р. Установи, які відали справами землеробів, захищаючи інтереси великих землевласників, часто – густо відмовляли селянським товариствам у задоволенні їх вимог про повернення відрізаних земельних ділянок.

           Селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу наділів вини , як я вже говорив, ставали селянами  - власниками, а до цього вважались тимчасовозобов'язаними – їх особистою приватною власністю могло бути лише рухоме майно: свійська та робоча худоба, реманент та різне землеробське знаряддя, домашнє начиння, а хата землероба, інше нерухоме майно, а сюди також включалися польові та присадибні земельні наділи якими вони користувались залишались власністю поміщика і селяни були не вправі відмовитись від них. На період тимчасовозобов*язанного стану (  2 – 9 років, а вдеяких місцевостях і 22 роки ) землероби зобов’язані були виконувати найтяжчі для них повинності – оброк та відробіткову ренту, тобто панщину: за свої присадибні ділянки селяни як правило виконували оброк, а за користування польовим наділом – або оброк , або панщину.

        На Лівобережній та Правобережній частині нашої землі, де існувала подвірна система землекористування, платня за садибу становила 5,1 карбованець за 1 десятину земельного наділу в рік. В деяких населених пунктах Південних регіонів України, а також  в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній дана сума відповідних повинностей становила 9 карбованців з десятини землі на рік. За вищий чи указний наділ землі, а при отриманні селянином повного наділу, розмір об рокової сплати знижувався. Про те не у відповідності до розміру  та пропорцій зменшеного наділу, а за системою градацій, за цією системою перша десятина землі оцінювалася в кілька разів вище за наступну. Система градації буле дуже вигідною і прибутковою для землевласників, позаяк при зменшені селянських наділів в них залишалась реальна можливість зберегти значну частину своїх колишніх прибутків, водночас суттєво полегшуючи передачу селянському стану повного земельного наділу на малородючих грунтах. Оброк за кожну десятину землі польового наділу Лівобережної та Правобережної України був встановлений у розмірі 1,4 – 2,8 карбованця, а якщо селяни не сплачували відповідний оброк, то в такому разі за кожну десятину зобов’язані були відпрацьовувати на панщині 12 – 19 днів, з них 3/5 днів в літню пору року.

        Щодо тимчасовозобов’язаного селянства то поміщики зберігали багато феодально – кріпостницьких прав – вотчинна поліція, опіка над землеробськими громадами тимчасовозобов’язаних селян, нагляд за дотримання ними громадського правопорядку і громадської безпеки, контролю за діяльністю сільських старост тощо. Було обмежено право селян використовувати землю на власний розсуд – зокрема без згоди поміщика вини не могли змінювати встановлений порядок проведення сівозміни чи збільшувати площу орних грунтів. Порядок та правила взаємостосунків землевласника та тимчасовозобов’язаних селян, що мали місцем свого проживання  землі поміщика були закріплені в уставних грамотах, уставні грамоти в свою чергу визначали повинності перед поміщиком всієї громади, і оскільки надавались в користування громаді в цілому, таким чином встановлювалась кругова порука всіх без винятку учасників даної сільської громади.

      Лише укладання викупної угоди з поміщиком призупиняло дію тимчасовозобов’язаного стану, при тому встановлювався ряд додаткових спеціальних умов виходу селян за викуп  - присадибну ділянку землероб мав право викупити будь – коли, а польовий земельний наділ міг перейти у приватну власність селянина лише за згодою землевласника, причому навіть в супереч волі селянської громади; і навпаки , якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянин не мав права відмовитись. Такий порядок та правила викупу означали де – факто викуп не землі , а особи землероба, та зокрема його особистих громадянських прав вільно розпоряджатись  своєю працею та свободою. За основу визначення  розміру викупу бралась не продажна ринкова вартість, а фактичні розміри грошових повинностей які виплачували селяни. Викуп оформлювавсь двома видами документів : викупними угодами – при добровільній домовленості поміщика з селянином, або викупним актом, який складався при односторонній вимозі землевласника. Обчислення викупної суми по селянській громаді здійснювалося шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості грошового оброку – розмір річного оброку помножувався на 16 2/3. Наприклад для визначення розміру викупу в південних губерніях України оброк в сумі 9 карбованців капіталізувався з 6 % річних і селяни повинні були виплачувати його щорічно за повний указний подушний наділ ( 9 карбованців помножено на 100 % і поділено на 6 % , що давало в результаті викупну суму у 150 карбованців ). Такий обрахунок надавав поміщику змогу отримати капітал, відсоток  з якого приносив їм прибуток в розмірі річного грошового оброку. Звичайно селяни не в змозі самотужки в повному обсязі сплатити відразу викупний платіж. Що правда, при укладанні викупної угоди відразу ж селяни  вносили здебільшого 20 % викупної суми, а решту за них сплачував поміщикам царський уряд. Видаючи компенсацію викупного боргу селян у вигляді цінних паперів і частково готівкою, а також вираховуючи їм борг, якщо він був за їхнім маєтком. Цю виділену землеробам позику вони могли погашати в продовж 49 років, виплачуючи кожного року 6 % річних від загального обсягу позики, тобто в загальному підсумку вини вносили суму яка майже в тричі перевищувала первинний розмір наданої їм державою викупної позики. Оскільки вийти з під влади кругової поруки селянської громади землероби просто так не могли, за винятком викупу свого земельного наділу в натурі та в повному обсязі, тобто як правило через 49 років, то лише в такому разі селянин міг повноцінно скористатися більшістю наданих йому аграрною реформою прав та переваг.

      Уряд дещо полегшив умови викупу земельних наділів лише на Правобережній території України, де в наслідок польського повстання активізувалися загальні селянські виступи соціального протесту – на території цих губерній було введено обов’язковий викуп, а також зарахування колишніх поміщицьких селян до стану землеробів – власників із встановленням сплати до державної скарбниці викупних платежів у вигляді оброку 1863 року.

            До 1881 року на території України залишалось близько 15 % тимчасовозобов*язаних селян, і в цьому ж році було прийнято закон про обов*язковий викуп – необхідно було за 2 роки встигнути укласти викупні угоди, бо в іншому випадку втрачалось право на користування земельним наділом; тому у 1883 році,  така собі соціальна категорія  яка носила назву тимчасовозобов*язані селяни де –юре зникла, однак де які селяни які раніше мали свою землю, в наслідок такої правової процедури викупу позбавлялись своїх земельних наділів, тож по неволі змушені були ставати вільнонайманими робітниками або як їх ще було прийнято називати – пролетарями.

           Специфічних соціальних груп українського селянства особливо стосувалось «Положення про улаштування дворових людей», і правила для кріпосних робітників та селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча слід додати те, що дворові формально наділялись правами більше, а ніж заголом всі селяни що були звільнені з кріпосної кабали, а фактично вини опинились в ще більш скрутному становищі – право брати участь в користуванні польовим наділом на однакових засадах надавалось лише тим дворовим людям які раніше самі особисто користувалися польовим земельним наділом, або по влаштуванні до поміщика у прислужництво чи на господарську роботу чи на господарську роботу та не переставали користуватись земельним наділом чи нести відрядну повинність при обробці орних ланів; всі решта польовими чи присадибними землями не наділялись. Дворові люди за надану їм особисту волю повинні були впродовж 2 років поспіль сумлінно виконувати службу або сплачувати грошовий оброк. Якщо ж з певних причин поміщику було не вигідно утримувати дворових людей , він мав право та можливість позбутися їх достроково, навіть в тому разі, якщо вони цього не воліють. При закінченні 2 – річного терміну всі дворові люди звільнялись від будь-яких наявних зобов*язань щодо відносин до їх власників і , незалежно від віку , стану здоров*я і терміну служби відпускались на волю без права отримати для себе необхідний їм земельний наділ, тобто фактично без засобів на самостійне існування, тож були змушенні одразу ж найматись на будь-яку роботу, одним словом ставали вільними пролетарями.

           Тяжкі та нестерпні умови виходу з кріпосної залежності були також і для землеробської групи дрібно - помісних поміщиків, в кожного з яких за даними 10 - ої  ревізії нараховувалось менше 21 ревізійної душі та обмежена кількість земельної площі. В нас в Україні до цієї соціальної групи дворянських землевласників належали ті поміщики, які мали в південних губерніях - менше 75 душевих указних наділів, на Лівобережній частині України – до 50 наділів вищого розряду, у Правобережних повітах – менше 40 земельних ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні земельні власники в основному мали право взагалі не наділяти селян землею, в разі якщо станом на 19.02 1861 року вони не користувались відповідною землею; дворяни звільнялись від виділення землі селянам навіть коли їхні наділи не досягали нищої норми встановленої для даної місцевості; і за певну винагороду поміщики мали можливість здійснювати передачу селян у казенне ( державне відомство ). По завершенню 2 – річного терміну селяни дрібно - помісних поміщиків  мали право переселятись на казенні землі, та практично реалізовувати це своє право їм приходилось доволі складно та майже не можливо. Було дозволено переселятись лише в ті державні населені пункти або як їх ще називали казенні селища де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітахі 15 десятин землі в багатоземельних; в Україні таких населених пунктів було мало, а для переселення у віддалені регіони величезної Російської імперії в простого українського селянства просто і банально не вистачало коштів.

        Фабричні селяни, які відпрацювали панщину на поміщицьких чи посесійних фабриках та заводах, з моменту укладання уставної грамоти, але не пізніше як через 2 роки з дня оголошення законів про селянську реформу, переводились на грошовий оброк. Вони могли викуповувати дореформені наділи та присадибні наділи на тих же юридичних умовах що й інші групи землеробського населення України. Якщо ж фабричні селянине мали своїх земельних наділів то звільнялись з кріпосної залежності на умовах дворових людей.

          Скасовуючи головні  правові норми кріпосного права, російський уряд поширив положення аграрної реформи на удільних та державних селян. За спеціальним положенням 1863 року всі удільні селяни у продовж 2 років переходили в розряд селян – власників. Держава надавала їм виключне право негайного і гарантованого викупу земельного наділу що був закріплений за ними в користуванні відповідно до табелю поземельного збору податків, а в тих селян де такого табелю не було, розмір земельного наділу визначався за критеріями вищої, або указаної норми, що була встановлена для даного регіону. Якщо селяни користувалися наділом меншими за цю норму, то за ними закріплювався зменшений наділ. Усі решта питань мали своє вирішення  на базових правових засадах що були встановлені для колишніх поміщицьких селян.  

          Розробка проектів законодавчих актів для державних селян затягнулась на декілька років в наслідок польського національно – визвольного повстання 1863 – 1864 років та проведенням низки додаткових реформаторських заходів в Литві та Білорусі, а також в Правобережній частині України – закони щодо державних селян були видані лише в 1866 році, і у тому ж році були прийняті в дію щодо державних селян Лівобережної та південної частини України, а в 1867 році настала черга і Правобережних губерній.

            За першим законом селяни вилучались з відання Міністерства державного майна та адміністративно перепідпорядковувались загальним губернським, повітовим та місцевим селянським установам створеними для цього відповідно до вимог реалізації реформ 1861 року. За другим законом, який визначав порядок та процедуру здійснення нового поземельного устрою землеробів, за селянами закріплювалися переважно ті землі і сільськогосподарські угіддя які перебували в їхньому особистому розпорядженні, проте не більше ніж 8 десятин землі на одну ревізьку душу у малоземельних і 15 десятин в багатоземельних місцевостях. Земельні наділи селян обкладались щорічним державним грошовою рентою або як ми його називали оброком, чи оброчним податком розмір якого в багатьох місцевостях України збільшувався на 10 – 15%. В інтересах держави закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність всіх членів громади за несвоєчасну сплату податків, або взагалі за ї несплату; притому тут дуже важливо відмітити що ця система кругової поруки вводилась там де раніше землеробських общин в Україні не було взагалі.

         Специфіка реалізації  аграрних перетворень в Правобережній Україні полягала в тому що тут вводився обов*язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу було взято збільшення на 10 % сума оброчного грошового податку, встановленої спеціальними люстраційними комісіями – всю суму селяни повинні були вносити в державну скарбницю у постійному та незмінному розмірі до 01. 01. 1913 року. Землеробське населення Лівобережної та південної частини України були переведені на обов*язковий викуп лише законом 1886 року, тож лише від тоді вони ставали повноправними селянами – власниками землі. В продовж невизначеного терміну більшість удільних та державних селян перебувало в проміжному стані між тимчасовозобов*язаними селянами і селянами – власниками, і як не дивно продовжували виконувати низку феодальних повинностей передусім частково виконувати відробіткову феодальну ренту ( панщину ) сплачувати грошову ренту ( оброчний грошовий податок ).

         Найреакційнішою стороною реформи 1861 року, що яскраво характеризувала її кріпосницьку сутність і становила економічну основу експлуатації селян поміщиками, було збереження поміщицького патріархального землеволодіння  -  форпосту феодально – кріпосницьких установ і традицій. За поміщиками закріплювалося право власності на ві належні їм землі, а селянам надавалось лише право на отримання садиби і польової земельної ділянки на умовах важкого викупу. До того ж розміри селянських наділів були дуже малі  - значно менші від тих яким вони користувалися до реформи. Норми наділу встановлювались дуже різні  - залежно від місцевості і якості землі. Там, де грунт був малородючим, норм наділу були вищі, бо землевласнику вигідніше було одержати викуп за землю, ніж вести своє підприємство. І навпаки, в місцевостях, де земля забезпечувала отримання високого  прибутку, більшість її залишалась у володінні поміщика, а селянам надавались обмеженні об*єми землі. В переважні більшості повітів України земля була високої якості, а тому норми селянського наділу встановлювалися тут менші, а ніж в інших регіонах Російської імперії. ( від 3 до 6,5 десятин землі на одну ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин в лівобережних губерніях України).

       Ревізьки душі – чоловіче населення кріпосної Росії, що підлягало оподаткуванню подушним податком ( головним чином селяни та міщани ) і з цією метою ставилися на облік спеціально введеними переписами ( так званими «ревізіями» ). Такі ревізії проводились в Росії з 1718 року; в 1858 році була проведена остання, десята «ревізія». По системі реєстру ревізьких душ в низці регіонів імперії відбувались відповідні переділи землі в середині самих селянських громад.

           У багатьох маєтках земельних аристократів Правобережної України селяни були наділені землею нижче норм , установлених інвентарями 1847  - 1848 років. За даними 1877 року, відсоток малоземельних селян, які мали від 1 да 3 десятин наділу на ревізьку душу, на Правобережні й Україні залишився найвищим: він перевищував 70 % ; у Південній Україні малоземельні становили близько 28 %  загальної кількості  землеробського населення цього регіону на Лівобережній частині України  - 43 %. Понад 400 тисяч ревізьких душ селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержали злиденні наділи розміром до однієї десятини на душу.

           Поміщики залишали собі кращі землі, а селянам виділяли найгірші. Їх землі клином врізалися у надільну селянську землю, збільшуючи черезсмужжя, яке здавна душило селян. Багато поміщиків ще напередодні реформи відібрали , точніше підготували собі найродючіші ділянки, а селян вигнали на піски. Землероби Полтавщини так розповідали  про «наділення «їх землею під час реформи : « Ось, наприклад, пан Чорний ( Миргородський повіт )  виселив  понад 30 сімей з балочок на шпиль. Йорданівський пан Милорадович ( Зіньківський повіт ) теж сімей зо 70 вигнав на голий степ … Пан Кованько  ( Полтавський повіт  виселив людей теж у степ … Один чоловік  ( тобто землевласник)  на свою одну душу  або сім*ю, бач взяв землі десятин з тисячу , дві, три , п*ять , а іншому, хто день і ніч б*ється, немає ні клаптя землі «. Таким чином, малоземелля , від якого задихалась маса землеробського населення, в результаті реформ зросло в двічі.

           Позбавленні конче необхідних угідь, селяни, щоб не вмерти з голоду, змушені були орендувати у поміщиків свої колишні наділи за неймовірно високими цінами. У багатьох селах поміщики зберегли за собою монопольне право на володіння надрами, ловлю риби, користування лісом, ріками, озерами.

Поміщики не тільки награбували собі селянської землі, не тільки відвели селянам гіршу, а іноді зовсім не придатну землю,  але часто – густо понаробляли пасток, тобто так розмежували землю, що у селян не лишилось  то луків , то випасів, то лісу, то водопою.

           Аграрна реформа 1861 року, не будучи достатньо економічно та екологічно обґрунтованою, призвела до утворення неефективних господарств, що не були здатні забезпечити раціональне використання земель, а також до поширення черезсмужжя та довгоземелля - явищ, ефективна боротьба з якими розпочалася лише при Столипіні. Кілька цифр: кожен селянин мав до кілька десятків смуг своєї землі, перемежованих із земельними ділянками інших селян черезсмужжя земель селян та поміщика досягло 900 чоловік на населений пункт /30, с. 42 /.  Це явище було характерним переважно в Росії а також на півдні та сході України. Черезсмужжя та довгоземелля іноді розтягували на багато кілометрів( іноді на 25-30 кілометрів у кожний бік) надільні селянські землі були розповсюджені в степовій зоні де переважали великі села.

      Надавши землевласникам право на зменшення і заміну селянських наділів,  законодавство про реформу разом з тим зберігало на весь період тимчасовозобов'язаного стану, який тривав ввід 2 до 9, в ряді маєтків і понад 20 років, виконання селянами найтяжчих для них повинностей  - грошової (оброк ) і відробіткової  ( панщина ) . Причому за садибу, повинності за яку нараховувались окремо від повинностей  за польовий наділ селянин мав вносити грошовий оброк,  а за користування польовим наділом  - або платити грішми, або відробляти панщину.

       Кількість землі, що виділялась в користування селян, розмір повинностей та порядок їх виконання фіксувались в так званих уставних грамотах.  Їх складання доручалося власникам маєтків, а введення в дію – мировим посередникам, які призначались з числа місцевих дворян  - землевласників. Для складання і введення в дію уставних грамот відводився дворічний термін. Зт часу оголошення маніфесту 19 лютого 1861 року і до переходу на викуп селяни називались тимчасовозобов*язаними, після за твердження викупної угоди – власниками.