Реформуання економіки росії в другій пол 19 століття

1.3. Аграрні Кризи:  1855 – 59 та  1861 - 64 рр. Агро – продовольчі кризи як причини соціальної напруги.

         1855 – 1859 рр. 

         Селянський рух почався у лютому 1855 року, у Васильківському повіті, а незабаром перекинувся та охопив 9 з 12 повітів Київської губернії. Ватажками руху були Василь Бзенко, Іван і Микола Бернадські, Михайло Гайденко, Пархом Мадленко, Петро Швайка та ін.. В ньому брали участь також деякі різночинці, які виступали в ролі агітаторів. Намагання селян записатися в козаки зумовлювалось їх безкомпромісним прагненням повністю визволитись з – під феодально – кріпосницького гніту.

         Ведучі боротьбу проти своїх поміщиків, селяни рішуче виступили і проти православного духовенства , як всіляко допомагало царському уряду. Налякана розмахом руху, російська влада кинули на його придушення 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів. Між військами та землеробами відбулись криваві сутички; найбільші з них стались в містечках: Корсунь, Таганчі, та селах: Березні та Биковій Греблі. За офіційними даними було поранено 63 та вбито 39 селян.

         Київська козаччина – один з найбільших та найгостріших проявів класової боротьби перед реформою 1861 року. Вона мала значний вплив на посилення селянського руху в Росії та Україні, який у 1855 році охопив понад 16 губерній Російської імперії.

        Другим за значенням селянським виступом у ці роки був похід селян « у Таврію за волею ». Він  розпочався в квітні 1856 року, тобто одразу  після закінчення Кримської війни Серед селян активно почали ходити чутки що російський царський уряд нібито закликає бажаючих переселитися на територію Кримського півострова, а переселенцям – кріпакам буде надано владою значну матеріальну допомогу, встановлено високу та гідну платню за казенні роботи та головне , вони стануть особисто вільними громадянами імперії /45, с. 407/

         На півдні України селянський рух почався наприкінці квітня, коли саме розгортались польові сільськогосподарські роботи. Ініціатором його були селяни поміщиці Богацької ( Верхньодніпровський повіт ), які 27 квітня вирушили в Крим за «волею» За ними слідом поспішмли землероби інших сіл Верхньодніпровсько, а потім і Катеринословського повітів.

         Багато поміщицьких маєтнів фактично залишились без робочої кріпацької сили. Поміщики забили тривогу. В місцеві адміністрації та центральні установи полетіли депеші і донесення, скарги та прохання, в яких кріпосники просили негайно, використовуючи будь – які засоби, негайно повернути «непокірних» селян. Вони звертали увагу урядовців на той факт, що викликана втечею селян нестача робочих рук у жнива підірве їх господарство та заголом обернеться серйозними економічними збитками для всієї держави.

         Йдучи в Крим землероби брали не тільки своє особисте майно, а й майно поміщицьких економій. Так, селяни села Недайвода, вирушуючи в Крим забрали основну масу кінських підвід та коней, щоб , як вони говорили, було на чому  дітям їхати, а то, бува , щоб часом не спізнитись. Селяни сіл Веселих теренів і Новопавлівки забрали у поміщиків геть всі вози та коней.

          Найбільше селян спробувало сходити « у Таврію за волею» з Катеринославського, Верхньодніпровського, Херсонського Бобринського, Олександрівського та Єлисаветградського  повітів. З одного лише Верхньодніпровського повіту пішло близько 15 300 чоловік, тобто більше третини всіх кріпаків повіту. В літку 1856 року біля Перекопу зосередились десятки тисяч селян. Ті селяни – кріпаки Катеринославської та Херсонської губерній, що лишились на місці, відмовились виконувати повинності на поміщиків  і чекали слушної нагоди, щоб також вирушити « в Таврію за волею».

         Для придушення селянського руху уряд кинув значні військово – каральні сили, що ще на той час залишились в південних губерніях після закінчення Кримської компанії. В одній тільки Катеринославській губернії проти повстанців діяли: резервна піхотна дивізія, кавалерійська дивізія, драгунський полк, та інші значні військові підрозділи російської армії. За тогочасними офіційними даними в Катеринославській та Херсонській губерніях відбулось шість великих кривавих сутичок , під час яких було вбито п’ять і поранено п’ятдесят чоловік / 45, с. 408/

         1861 - 1864 рр.  

         Як наслідок недосконалості, реакційності та не продуманості ліберальних перетворень, які почала проводити імперська російська влада в сфері землеробства в період 1861 – 1864 років піднялась нова хвиля селянської боротьби.

         В попередньо – викладеному матеріалі ми дещо торкнулись селянського руху що передував початку ринкових нововведень на селі в кінці 50 – х років минулого століття. ( 1856-1860 ). Фактично в той момент склалась серйозна революційна ситуація коли «низи вже не могли , а верхи не хотіли». Це була по суті перша загальна революційна ситуація в Російській імперії, наслідком якої і став початок проведення ліберальних реформ в Російській імперії.

         Соціальна напруга 1861 – 1864 років була тісно переплетена з польським національно – визвольним повстанням 1863 – 1864 років на Правобережній Україні.

         З кожним днем селянський рух все більше і більше наростав, стрімко збільшувалась кількість його активних учасників. У квітні 1863 року в 34 селах Бердичівського повіту Київської губернії рішуче виступило 12 тисяч доведених до відчаю селян. Цей протестний рух був придушений окупаційною російською владою тільки після застосування військової сили. В Подільській губернії 80 тисяч українських землеробів категорично відмовились відбувати  відробіткову ренту, цей селянський рух опору охопив понад 159 населених пунктів даного регіону України. В селі Тиманівці Ямпільського повіту сталась сутичка землеробів з каральними імперськими загонами / 45, с. 439/

         У Чернігівській губернії, яка стала центром селянського руху на Лівобережній Україні, особливо активно виступали саляни сіл Безуглівка Ніжинського повіту і Кам'янської Слободи Новгород – Сіверського повіту. Саме сюди для приборкання цих бунтарських проявів соціальної боротьби на селі владою був посланий контр – адмірал Збройних Сил Росії Іван Семенович Унковський, який з численою військовою силою пройшов до губернії і нещадно розправився з повсталими селянами.

         Не менш великі селянські заворушення відбувалися і на півдні України. В Херсонській Губернії виступали селяни Одеського, Тираспольського та Ананьївського повітів. Для втихомирення селянських заворушень в Одеський повіт було послано дві роти солдат російської армії. В Катеринославській губернії заворушення охопили низку маєтків Новомосковського, Павлоградського, Олександрівського, Слов'яносербського та Бахмутського повітів. Зокрема в Бахмутівському повіті страйковий рух селян очолив Сергій Харківський, вже після арешту якого сталась гаряча сутичка між селянами та військовими. Були побиті різками і приведені до покори двома ротами солдатів жителі села Єлисаветівка за те, що вини позбавили влади місцеве праління і обрали нове.

        Масовий селянський рух не вщухав протягом кількох рокі. Лише в березні  - травні 1861 року в Україні відбулось понад 622 селянських заворушень, що охопили територію рівну 920 селам з населенням близько 445 тисяч чоловік. Масовим виступом проти поміщиків селяни з небаченою раніше силою виявили своє небажання жити по – старому, своє не тяжких та нестерпних феодально- кріпосницьких повинностей стримне прагнення до повного знищення та до безплатної передачі в їх волдіння поміщицьких земель.

         Наляканий таким серйозним та безприцендентним розмахом анти поміщицького селянського руху уряд кинув на його приборкання значну кількість вірних йому військ. Внаслідок жорстоких репресій, а також призначених мирних посередників та створення в сільських населених пунктах селянських органів самоуправління територіальними громадами, які по – суті розгорнули пряму роботу по на роз*єднання селян, в кінці травня в Україні, як і по всій Російській імперії селянський протестний рух набрав тенденцію поступового спаду.

         Проте в жовтні 1861 року почався новий етап піднесення землеробського соціального руху на селі, зв*язане з складанням та введенням в дію кабальних установних грамот. З цього моменту часу і по лютий 1863 рок  в Україні відбулось близько 961 заворушень селян, в яких за попередньою оцінкою взяло участь близько 1314 сіл з населенням 790 тисяч чоловік. Крім того слід зазначити що 1, 5 мільйон колишніх поміщицьких селян відмовились підписувати установні грамоти. Це був фактично перший найбільш масовий соціальний опір селян  політиці дворянсько – монархічній державі родини Романових.

         Помітне пожвавлення в селянському русі в Україні історики вже спостерігають на весні 1863 року. Воно було викликане настанням так званого «слушного часу», з яким землеробське населення зв*язувало свої свої надії на одержання справжньої та безумовної волі з рук російського самодержавця. Крім цього цьому також активно сприяв збройний антиімперський виступ польських повстанців та активна діяльність революційних демократів. Протягом лютого  -  серпня 1863 року в Україні відбулось 275 селянських виступів / 45, с. 440 /.

         Нова масова хвиля виступів українського селянства  переважно в Правобережній Україні, прокотилась в період вересня – грудня 1863 року. Вона фактично була викликана введенням обов*язкового земельного викупу в Київській , Волинській та Подільській губерніях

         Всього протягом 60 – х років 19 століття в на нашій з вами землі відбулось понад 2870 селянських соціальних заворушень, які за попередніми оцінками охопили територію понад 4390 сільських населених пунктів з населенням близько 2, 2 мільйонів чоловік.

         Незважаючи на те що селянські рухи поширились на досить велику та значну територію в них брали участь десятки і сотні тисяч українських селян вони зазнавали поразки. Як і раніше в історії, ці рухи відбувались стихійно та неорганізовано. Будучі позбавленими політичної дорожної карти дій та чітко окреслених планів боротьби владі не складало великих зусиль щодо їх придушення.

         Проте все таки тут слід зазначити про те що селянські рухи відіграли велику та дуже серйозну прогресивну роль в історії пореформеній Росії, а таким чином і в Україні. Зокрема, вони стримували грабіжницький по своїй суті дворянсько – поміщицький  наступ  на селян під час проведення реформ, змушували російський царизм йти на суттєві поступки, фактично цим прискорювали та значно активували процес проведення економічних реформ що сприяло інтенсивному розвитку капіталізму як в промисловості так і в землеробській сфері / 45, с. 441/.