Становлення державного централізованого управління освітою

         В 1804 р. відкриті перші комерційна та ремісниче училища в Одесі та Чернігові , та гімназія в Одесі. В 1805 р. на базі Кременецького колегіуму відкрито Волинську ( Кременецьку)  гімназія, згодом ліцей [ 3, с. 102]

         Указом  Російського імператора 24. 05. 1817 р., шляхом об'єднання Міністерства народної освіти та Головного управління духовних справ православного сповідання Священного Синоду та Головного управління духовних справ інших релігій був утворений новий орган – Міністерство духовних справ та народної освіти Російської імперії (1817 – 1824), яке складалось з двох  департаментів: освітнього і духовного, новим  міністром  призначено князя  Галіцина, до нього міністром народної освіти  був  український аристократ О. Розумовський ( 1810 – 1816) [ 8, с. 93 ].

         15. 05. 1824 р. Міністром народної освіти призначено адмірала А. С. Шишкова . На першому ж засіданні Головного управління училищ міністр освіти  пояснив що виховання повинно бути націоналістичним, тобто на думку чиновника воно повинно реалізовувати та втілювати  в собі триєдину формулу С. Уварова: православ'я, самодержавство та народність. [ 8, с. 94 ].

         В 1832 р. створено Київський та Одеський навчальні округи, Київський включав в себе Київську, Подільську, Волинську , Чернігівську, пізніше Полтавську губернії, центром округу був Київський університет, першим куратором призначено Е. Ф. фон Брадке. До складу Одеського округу увійшли: Бесарабська, Херсонська, Таврійська та Катеринословська губернії, центром став Новоросійський Імператорський університет, перший куратор -  Н. Ф. Покровський (1832-1837).

         З 1826 по 1850 при Міністерстві народної освіти Російської імперії  діяв Комітет облаштування навчальних закладів як міжвідомчий орган, що функціонував під керівництвом міністра народної  освіти, основним завданням якого був розгляд статутів навчальних закладів.

         14. 05. 1826 р. своїм рескриптом імператор Микола І наказав міністру народної  освіти О. Шишкову виготовити в спеціально проект нового устрою шкіл. В комітет увійшло декілька осіб і  один куратор з  навчальних округів – О. Перовський. Крім цього комітет по облаштуванню навчальних закладів Російської імперії отримав спеціальну вказівку щодо влаштування шкіл, дотримуватись принципу «одноманітності» на якому має ґрунтуватись як навчання так і виховання [ 23, с. 244 ].

         Згідно Указу від 25. 10. 1828 р., перед окремими сільськими училищами була поставлена двояка ціль: надання елементарної освіти та підготовка писарів для контор та приказів. Програма відповідала курсу приходських училищ, а викладання велось за ланкастерським методом. [ 8, с. 97 ].

         При міністерстві державного майна був організований особий вчений комітет в обов'язки якого входило розробка питань щодо навчально – виховної роботи підвідомчих шкіл. Особливо відповідально до питань приходських шкіл підійшов очільник міністерства граф П. Кисельов. Комітет був в своєму роді міністерством освіти для державних селян [8, с. 98 ].

         З 1834 р. виходить офіційний щомісячний друкований орган Міністерства народної освіти – «Журнал Министерства народного просвещения». Дане друковане видання було органом Міністерства народної освіти Російської імперії, періодично виходило до 1917 року. Журнал складався з офіційної частини де було розміщено матеріали та повідомлення Міністерства народної освіти, та не офіційної частини  в якій друкувалися статті та публікації по народній освіті, що стосувалися класичної філології, історії, літератури.

         У розділі народної освіти найбільш цінні та значимі публікації відносяться до періоду 1860 1861 років, коли головним редактором цього друкованого видання був Костянтин Дмитрович Ушинський.

         З 1837 по 1855 рр. «Журнал Міністерства народної освіти» в перше в історії Росії став поміщати на своїх шпальтах «Покажчик книг», що знову виходять, таким чином розпочався державний бібліографічний реєстр. Крім цього на сторінках видання публікувались «Вісті про нові визначні книги», як іноземні, так і вітчизняні, тобто ті що офіційно публікувались в Російській імперії. Є звідні покажчики вмісту журналу ( окремо по його офіційній та неофіційній частинах)

         Відкритий 08.11. 1834 р. міністром народної освіти С. Уваровим затверджено подання на відкриття  Київського  Імператорського Університету Святого Володимира , як класичного вищого навчального закладу дослідницького типу, освяченого 15. 07. 1834 р. [30, с. 136]. Спочатку мав один факультет з двома відділами: історико – філологічним і фізико – математичним. В 1835 р. відкрився юридичний, а в 1840 р. – медичний (на базі ліквідованої Віленської мед академії). Першим ректором навчального закладу був видатний вчений, історик та письменник М. Максимович ( 1804  –  1873), призначений на цю посаду 18.10. 1834 р. [ 6, с. 414 ]. Вищий навчальний заклад виник на базі Кременецького( Волинського) ліцею, який був закритий в 1831 р. в зв'язку з польським національним повстанням, серед викладацького складу було багато іноземців, зокрема поляків      [ 2, с. 219 ].  З Київським університетом пов'язане ім'я Великого Кобзаря – Т. Г. Шевченка, який в лютому 1847 р. був затверджений там на посаді вчителя малювання. Університет виховав цілу плеяду видатних вчених: В. Антонович (1834 - 1908), М. Драгоманов (1841 - 1895), М. Старицький ( 1840 - 1904),  у виші викладали В. Вернадський, Д. Траве, М. Бунге, М. Зібер. П. Житецький  [ 10, с. 92].

         Перепрошую за авторський відступ, але не  можливо оминути увагою діяльність в Київському Імператорському університеті св. Володимира уродженця Житомирщини, та зокрема Черняхівщини, відомого діяча науки, культури  та освіти України Миколи Павловича Дашкевича. Життя цієї людини є нажаль, малодослідженим, та майже не вивченим вітчизняною історією та історіографією.

         «Микола Дашкевич був Українцем з роду , Українцем з виховання, Українцем своїми науковими інтересами і бtз сумніву – Українцем своїми симпатіями « - так, з великої літери відмічає свого  побратима - Українця М. С. Грушевський [ 26, с. 11 ].

         М. Дашкевич – талановитий український літературознавець, історик, етнограф, геніальний учень В. Антоновича, доктор історичних наук, професор Київського Імператорського Університету св. Володимира, дійсний член Петербурзької Академії Наук. Викладав на кафедрі Всесвітньої історії, на противагу Петрову відстоював самобутність та оригінальність української літератури, та її зв'язок із західними течіями і стилями в праці «Отзыв о сочинении Петрова: очерки  истории украинской литературы 19 столетия». Дослідник І. Котляревського, досліджував українські думи. З історичних праць відомі роботи з вивчення княжої доби Галицько - Волинського та Литовського періодів.

         В 1907 р. його обрано дійсним академіком та членом Петербурзької Академії Наук. Як зазначив в своїй книзі «Микола Дашкевич (1825 – 1908)» один з його дослідників – к. і. н. А. Чуткий  : « Що стало найвищим визнанням наукового авторитету Миколи Дашкевича…» [ 26,  с. 249].

         Тож повертаємось до нашого дослідження: в  1863 р. за Олександра ІІ було введено університетський статут за яким вишам надавалась часткова автономія.

         Одеський (Новоросійський) Імператорський університет (1865) створювався на базі Рішельєвського ліцею, що функціонував в Одесі з 1814 р.  На початку свого існування  мав історико-філологічний, фізико-математичний, медичний та юридичний факультети. Ініціатором відкриття закладу був М. Пирогова М. Могилянський та П. Строганов. Серед викладачів та вихованців цього вищого навчального закладу були І. Мечников ( 1846 - 1916), Д. Заболотний (1826 - 1929), О. Богомолець (1881 - 1946), Л. Пасиржевський (1871 - 1938) [ 6, с. 491 ].

         В кінці 19 століття  в Україні було засновано низку вищих та вищих  спеціальних навчальних закладів: Київський (1898) політехнічний інститут, Ветеринарний інститут у Харкові, Вище гірниче училище в Катеринославі, Сільськогосподарський інститут в Одесі, Вищі комерційні курси в Києві (1906), які в 1912 р. отримали статус інституту.

         Можливість здобути вищу освіту одержали й жінки: у 1870-х р. були створені Вищі жіночі курси в Києві та Харкові. Їхні програми дублювали університетські, і викладали в них переважно викладачі з вишів. З 1870 р. діяли державні жіночі гімназії та прогімназії з терміном навчання відповідно 8 та 4 р.

         Щодо середніх шкіл для дівчат то першими в Україні були «інститути шляхетних дівчат». Вже в 1818 р. такий же інститут було відкрито і в Полтаві, в 1825 р. в Одесі, у 1833 – в Києві Згодом почали відкривати жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим відкрив подібну гімназії (1850), Полтава і Харків – (1860). Курс дівочих гімназій був 8-річний; 8–клас орієнтувався на підготовку вчительок та виховательок. Програми чоловічих та дівочих гімназій відрізнялись тим що в них не було класичних мов, було природознавство. Єпархіальні школи були 7-річними, а своєю програмою наближались до дівочих гімназій Існували ще середні  школи відомства імператриці Марії [ 16, с.101].

         Розвитку освіти сприяла діяльність багатьох самовідданих вчених - викладачів. Так, Вищі жіночі курси в Україні були засновані завдяки ініціативі місцевих професорів ( брав участь в цьому М. П. Дашкевич), які крім цього займались організацією їхньої роботи, проводили відкриті читання та загальні курси (лекції) з метою популяризації наукових знань серед широких кіл суспільства.  Реформатором початкової та середньої освіти в напрямку її гуманізації та демократизації був К. Д. Ушинський [ 16, с. 117 ]. Значну роль в розвитку освіти відіграли також меценати. Елітний навчальний заклад в Києві – колегія Галагана (1871) відкрилась коштом мецената Г. Галагана. Т. Рильський у власному маєтку на Київщині створив школу для селян, в якій  і викладав, тощо [ 26,  с. 88 ]

          Матеріальні умови для шкіл були створення такі: для забезпечення училищ в рік виділялось 250 крб., наставник отримував в рік 85 крб., його помічник – 75 крб. Якщо на вчителя приходилось більше 30 учнів його ставка була збільшувалась до 115 крб., помічник призначався якщо кількість учнів перевищувало 50 чол. Випускники семінарій з 6 – річним стажем отримували    ставки, а через 12 р. подвійну ставку [ 8, с. 99 ].

         В 1855 р. у Міністерства внутрішніх справ знаходилось 4 тис. шкіл, гостру необхідність у волосних школах для підготовки писарів та службовців ще з початку 30 – х років потребувало міністерство фінансів [ 8, с. 99 ].

         В кінці 50 – х років 19 століття  в Україні виник новий тип шкіл для підлітків і дорослих – недільні школи.  Перша недільна школа була заснована в Києві у 1859 р. Через рік там існувало 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Даний процес поширювався й на інші міста і села України. До навчання в цих школах підключалась передова  українська інтелігенція. Проте в 1862 р. за розпорядженням міністра народної освіти вони були закриті, а всі школи від вищих до нижчих  були русифіковані [ 30, с. 136 ]. Зокрема міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв  12 червня 1862 року розсилав циркулярні розпорядження генерал – губернаторам імперії  в яких містилась пряма вимога  щодо закриття недільних шкіл і читалень. До вище сказаного необхідно додати те, що  в результаті прийняття сумнозвісного  Валуєвського таємного указу( циркуляру) 30 ( 18 липня 1863 року  школа стала чужою для народу, не тільки мовою навчання, а й методикою викладання в ній  [ 16, с 101; 27, с. 97 ].

         У Київському навчальному окрузі станом на  1876 р. одна гімназія припадала на 563, 2 тис. чоловік населення, у Харківському окрузі  - на 486, 4 тис., в Одеському на 205, 8 тис. У Харківському навчальному окрузі в 1876 р. було 5 реальних училищ, в яких навчалось понад 923 учнів, в Одеському окрузі – 8  з 1743 учнями, у Київському окрузі 6 з 1615 учнями [ 25, с. 508 ].

         У 80 – х роках 19 століття письменні серед сільського населення становили: у Чернігівській губернії  - 5,3%, У Херсонській  - 6,2 % у Полтавській – 6%. В містах України  грамотність населення була відчутно вищою. Так в 1874 р. в Києві переписом зафіксовано 44, 3% письменних, у 1897 р. в Харкові – 52,5%. Рівень грамотності серед міських робітників набагато перевищував її середній показник. У Києві та Харкові він становив  понад 62%, в Одесі – 59%. В цілому писемних у 1897 р. по губерніях України налічувалось від 15,5 до 27,9% [ 25, с. 505 ]. Наприкінці 90-х р. на Україні існувало лише 129 гімназій: 52 чоловічі і 77 жіночих, крім цього значна кількість приватних гімназій у великих містах, кількість яких безперервно зростала. 56% учнів та студентів – діти дворян та чиновників В середніх школах Міністерства  народної  освіти плата за навчання покривала 28,7% всієї суми витрат, 40% давала держава, 21,8% - дотації від засновників, опікунів, меценатів та спілок, 9,5% інші легальні джерела матеріально – фінансових надходжень [ 14, с. 494 ].