Становлення державного централізованого управління освітою

           2.2.  Реакційно - консервативна  політика держави в сфері освіти за часів Олександра ІІІ та Миколи ІІ.

         Варто відмітити, що на розвиток освіти в Україні, окрім політики центральної влади також значною мірою впливало й місцеве керівництво. У під російській Україні більша частина якої входила до Київського генерал – губернаторства, ставлення до питань національної освіти значною мірою залежало від симпатій місцевих генерал-губернаторі. Так, генерал-губернатор О. П. Безак (1865-1869) мав антипатію до іноземного впливу на розвиток української культури. О. М. Дундуков - Корсаков ( 1869-1878) відзначався ліберальними поглядами і в цілому лояльно ставився до розвитку національної освіти. М. І. Чертков (1878-1881) відрізнявся антиукраїнськими настроями в сфері освіти. О. Р. Дрентельн (1881-1888) теж займав переважно українофобську позицію, О. П. Ігнатьєв (1889-1897) був прогресивний в своїх поглядах. Генерал-губернатор М. І. Драгомиров зрештою  був налаштований досить  поблажливо до українців  [ 26, с. 44 ].

         У період правління російського імператора Олександра ІІІ (1881 - 1894) відновилась реакційна політика, зокрема щодо освіти. У листопаді 1882 р. був виданий циркуляр для Міністерства народної освіти, який посилював дисциплінарну відповідальність за порушення державної ідеології у навчально - виховному процесі. 13.06. 1884 р. було видано правила про церковнопарафіяльні школи, відтоді кількість цього типу навчальних закладів почала швидко збільшуватись. Особливо багато таких шкіл виникло на Правобережній частині  Україні. Під наглядом Руської  Православної церкви перебували також сільські школи [ 24, с. 205 - 206].

         Прогресивний Університетський статут 1863 р. було замінено реакційним статутом 1884 р. за яким скасовано виборність ректорів, деканів та професорів, керівником закладу був куратор округу, скасовувались всі привілеї вишів, вводилось пряме підпорядкування міністерству, обмежувались професорські права та свободи, професори тепер на посади у вищих навчальних закладах тепер не обирали, а призначали [ 33, c. 183 ]. Головним критерієм були не наукові заслуги та професійний рівень, а політична благонадійність, вірність та відданість самодержавному царському режиму. Обов'язковою для студентів ставала форма (1885). Було збільшено плату за навчання з 10 до 50 руб, та запроваджено обмеження на прийом туди дітей інородців [ 2, с. 218 ]. У другій половині 1880-х років  ліквідовані Вищі жіночі курси. 5.06. 1887 р. видано закон «Про кухарських дітей», що забороняв вступ до гімназій та вишів малозабезпеченим. Щодо середньої та початкової освіти, було посилено її залежність від Православної церкви та впроваджено нагляд поліції за гімназистами. Закінчували гімназії у віці 18- 20 років інколи запізнювались на 1-2 роки [ 14, с. 65 ]. Окрім цього головним недоліком освіти на наших землях, що перебували під владою Російської імперії, залишалась недостатня кількість навчальних закладів, надмірно висока вартість навчання, використання освіти як засобу асиміляції, збереження станового характеру, та прищеплення учням покори імперській владі [ 29, с. 305 - 306 ].

         За 1897 - 1911 рр. кількість початкових шкіл зросла з 13 570 до 18 719. В 1911 р. в руках церкви на Україні перебували 48% всіх початкових шкіл. В Київському навчальному окрузі найбільше – 60%. В 1904 р. церковні школи отримали з державного бюджету 10 млн. крб., в той час як міністерські школи – 4,8 млн [ 7, с. 429 ].

         В 1883 р. в складі  Вченого комітету при Міністерстві народної освіти утворено спеціальний відділ у справі технічної та професійної освіти, окрім цього при Вченому комітеті існував особий відділ. Як ми бачимо управління освітою хворіло надмірною централізацією [ 23, с. 369 ]. До позитивних зрушень в даній сфері можна віднести такі моменти: остаточне становлення державної системи управляння освітою, часткова автономія університетів, професіоналізації даної сфери, диференційованості, розвиток різно - ступеневості, профілізації, початок поліфуракційності, а також  в нових гендерних підходах до надання освіти, особливості нормативно - правової бази, міжвідомче міністерське державне управління системою освіти, громадсько - педагогічні рухи 19 ст., трудовий фактор,  аспект емансипації за етнічними ознаками в освіті, строкатість, індивідуалізація та уніфікація  тощо. Отже, фактично робились спроби реанімувати становий характер освіти. Відновився і гендерний бар'єр щодо вищої освіти: в другій пол. 19 ст. були закриті Вищі жіночі курси , жінки знову позбавлялись  вищої освіти. Як підсумок в 1888 р. указом Олександра ІІІ в установах управління освітою офіційно була заборонена українська мова [  30, с. 137 ].

         На противагу реакційній політиці держави в сфері освіти в цей час активно та діяли громадські організації що сприяли розвитку народної освіти, зокрема слід відзначити в цьому контексті Київське товариство сприяння початкової освіти  1882 - 1918; до 1901 р. – Комісію народного читання, створеного за ініціативи О. О. Андрієвського ( 1875 – 1902) [ 10, с.15 ].

         Чисельність початкових шкіл в країні дедалі зростала Це зумовлювалось потребами капіталістичного розвитку країни. В 1897 р. на Україні існувало понад 16 7998 початкових шкіл усіх видів. Але вони могли охопити навчанням лише 1/3 дітей, переважна більшість дітей лишалась поза школою [25, с. 50].

         Розвиток промисловості і ринкових відносин стимулював зростання професійної освіти. Різні міністерства відкривали свої відомчі навчальні заклади: Міністерство народної освіти – вчительські семінарії, міністерство земельних справ - ветеринарні училища, військове міністерство – кадетські корпуси і військові училища,  Православна Церква ( в особі Священного Синоду ) дбала  про загальну (церковнопарафіяльні школи) та  богословську освіту. Особливо освітній діяльності церкви сприяв міністр народної освіти Д. Толстой  [ 24, с. 206 - 209 ].

         В 07. 03. 1888 р. затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася мережа промислово – технічної освіти. Всі промислові училища в Росії поділялись на ремісничі, нижчі – готували майстрів, середні – техніків, разом з законом затверджено і статут. Статут передбачав: середні технічні школи (4 р. навчання), нижчі технічні школи ( 3 р. навчання), ремісничі школи ( 3 р. навчання) [23, с. 372; 27, с. 130 - 132 ]. В 1898 р. відкрито політехнічний інститут в  Києві, він мав 4 відділи.

         12. 10. 1899 р. в Катеринославі відкрито вище гірниче училище на основі «височайшого утверждения» і положення Державної Ради від 04. 06. 1899. Відносилось до Міністерства землеробства та державного майна, мало спочатку 2 навчальних відділення (з 1912 р. гірничий інститут з 5 – річним  курсом навчання)  [ 9, с. 28 ].

         Початок 20 ст. був відмічений поворотними соціально-політичними подіями, що змінили культурно - освітній фон України на національну користь. Царськими указами разом з проголошеннями низки свобод з'являється реальна можливість відродження та поступального розвитку національного шкільництва.

         Наприкінці 19 ст. Міністерство народної освіти в контексті економічних і соціальних змін в країні,  намагалось розбудувати шкільну освіту відповідно до суспільних потреб, зокрема реальна освіта почала грунтуватись на принципі біфуркації [ 24, с. 16 ].

         Починаючи з 1905 р. з'являється ціла мережа «Просвіт». Перше громадсько - культурне товариство освітнє товариство з'явилось в Львові в 1898 р. Вже за кілька років «Просвіта» є в Києві, Житомир, Одесі, Катеринославі, Миколаєві тощо. Дане товариство ставило перед собою ряд  навчально-виховних завдань, зокрема проведення загальноосвітньої діяльності серед широких мас українського народу в дусі патріотизму та національного відродження [ 32, с. 118 ]. Постійну підтримку «Просвіта» отримує від багатьох українських депутатів Державної Думи Росії, що підтверджує факт участі вищої політичної еліти в регулюванні питань освіти України. Зокрема «Просвіта» в 1906 р. організовує в Києві курси народних вчителів, де було прийнято резолюцію про українську школу, передбачалось введення в програму вивчення рідної мови, літератури, історії та географії України. Діяльність «Просвіти « вирізнялась розгалуженою структурою та формою роботи, так  в її склад могли  входили різні комісії та підкомісії [ 16, с. 138 ].

         Тривалий час на Волині діяло три середні чоловічі навальні заклади: класична гімназія в Житомирі, прогімназія в Острозі, та реальне училище в Рівному. Для губернії з майже 2 – мільйонним населенням закладів було недостатньо. 31. 08. 1897 р. в Житомирі  відбулось відкриття нової 2- ї чоловічої гімназії . При гімназії засновано пансіон для учнів. Почесним попечителем гімназії був відомий дослідник Волині, барон І. М. де – Шодуар. Бажаючи могли скласти іспит екстерном, але практично здійснити це було не дуже просто [  20, с. 45 ].