Децентралізація управління шкільною освітою у 19 ст.

2.2. Реакція та конрреформи, посилення державних централістсько – імперських тенденцій в управлінні шкільною освітою. 80 – і роки 19 ст. – 1904 р.

      Наступ реакції на початку 1880 – х років позначився й на освітній галузі. Незважаючи на свою незавершеність, недоліки  та непослідовність, а також на відхід від ліберального курсу в період правління російського імператора Олександра ІІІ ( 1881 – 1894) буржуазно – демократичні реформи 60 – 70 – х років 19 століття сприяли демократизації життя й переходу до ринково - капіталістичний шляху суспільно - економічного розвитку. Часткова передача вповноважень та владної ініціативи до місцевих органів муніципального самоуправління фактично надала розвитку загальношкільної освіти стимулюючого імпульсу, вивівши початкову і середню  освіту з глибокої соціальної та матеріальної стагнації кризи  на новий рівень прогресивного  розвитку. Почав зростати культурний та освітній рівень населення, завдяки децентралізації до органів місцевого самоврядування почали приходити ініціативні підприємці та промисловці сповненні ентузіазмом до змін та оновлення з новим управлінським мисленням і  передовими державницькими ідеями. Почалась ліквідація привілеїв та монопольного права дворянства на владу в місцевих громадах.    

      З оприлюдненням указу Сенату від 23. 12. 1885 р. розпочався новий виток боротьби держави з земствами, в документі зазначалось, що «земським зборам не представлено законом засновувати, без належного дозволу, навчальні заклади, що діють на підставі особливих, самим земством затверджених правил» [ 17, с. 93].  27. 07. 1889 р. в указі Сенату зауважено: «Власне педагогічна частина до кола ведення земствами щодо учительської земства щодо учительської справи зовсім не входить, тому для таких розпоряджень, як визначення та звільнення викладачів, складання навчальних планів, програм викладання предметів, спостерігання за перебігом викладання, встановлення порядку випробувань та ін. установленні законом пед. ради та інші органи у діяльність яких земству втручатись не належить [ 24, с. 176]. Земствам часто доводилося розпочинати шкільну справу з нуля, бо те що їм дісталось в спадщину було жахливе, а тому новий тип земської школи постав не відразу та не всі земства виявили належну увагу освітній справі [ 23, с. 351]. Чимало боротьби проводило земство також з духовним відомством, що почалась з ініціативи Д. Толстого, а згодом за підтримки обер – прокурора Синоду К. Победоносцева, земства ставилися до духовенства з недовірою [ 6, с. 168; 23, с. 353 ].

      Розпочата в 1874 р. антиземська державна політика підсилилась прийняттям нового земського положення від 12. 06. 1890 р., що ще більше вкоротило самостійність земств ( земська конрреформа ), губернатор тепер міг ветувати  ухвали земських зборів. Особливо часто в цей час  почали заборонятись  рішення земських зборів що до освіти  [ 17, с. 48 - 52; 2, с. 158; 23, с. 349 ]. Нове положення про земські установи передбачало собою також обмеження виборчої системи, посилювало урядовий нагляд за діяльністю земств [  2, с. 158 ].

      Указом Сенату від 23. 11. 1893 р. попереджалося, що будь – які правила та інструкції стосовно навчальної частини, які видаватимуться земськими установами, мають бути визнанні такими, що підлягають вилученню, незалежно від їх змісту. Не зважаючи на стримувальні заходи уряду, на початку 90 – х р. 19 ст. інтерес до власної школи посилився фактично в усіх земствах. Цей інтерес насамперед зумовили зміни в суспільстві, яке поступово забувало феодальний спосіб життя та зазнавало буржуазно – демократичної трансформації. Земські установи мусили дедалі більше враховувати громадську думку. Симпатії селян до земської школи зростали і завдяки тому що навчання в них було безкоштовним [ 24, с. 177; 23, с. 358 ].

      Закон «Про крайню межу земського оподаткування» від 12. 06. 1900 р. певною мірою стримував розвиток народної школи, оскільки дозволяв земствам збільшувати освітні витрати всього на 3% в рік, а свій щорічний  кошторис не більше ніж на 2,5%  [ 17, с. 26, 35 ].

      Держава не бажала допомагати земствам в управлінні загальноосвітніми закладами, виробляються певні форми участі земств в управлінні освітою. Однією з форм діяльності земств згідно положення були клопотання, земським установам надавалось право виносити клопотання перед урядом про місцеві потреби: про відкриття нових та розширення вже існуючих навчальних закладів; скасування права на вищу освіту лише для випускників класичних гімназій; вдосконалення й заміну чинних програм, зниження плати за навчання, тощо. Клопотання проходили через губернаторів до відповідного органу влади. Вони могли бути затримані в розгляді, але без згоди Комітету міністрів не відкидались. Окремі клопотання пов'язувалися з  проханням надати земствам хоча б обмеженні можливості впливати на навчальний процес. Переважно у відповідях Міністерства народної освіти зазначалось що зміст клопотань не відповідав вимогам де проявлявся антисоціальний характер [ 27, с. 9 ].  Земства створили розгалужену мережу освітніх закладів побудованих на принципах самодостатності, самодіяльності загальнодоступності, безкоштовності всіх освітніх заходів, їх системності і планомірності, а заробітні плати в цих школах були одними з найвищих серед освітніх закладів [ 23, с. 365, 426 ].

      Вже від половини 90 – х років 19 ст. деякі земства почали заводити в себе загальне навчання, планово відкриваючи в себе нові школи в такій кількості, щоб уможливити усім дітям шкільного віку дістати освіту в народній школі. Саме з такою метою херсонське губернське земство в 1895 р. ухвалило перебрати на себе з 1898 р. 1/3 видатків повітових земств губернії на освіту. Вовчанське повітове земство  ( Харківщина) з ініціативи голови повітової земської управи В. Колокольцева в 1895 р. виробило шкільну мережу для свого повіту та почало від того часу ступнево її здійснювати. Харківське губерніальне земство в 1897 р. ухвалило асигнувати 200 тис. крб. та розділити ту суму між повітовими земствами Харківщини на відкриття нових шкіл. Слідом за тим пішли й інші [  24, с. 228].

      Бажаючи цілковито перебрати управління народними школами в руки шкільними адміністраціями міністерство народної освіти виготовило в 1901 р. проект правильника для повітових шкільних рад. Згідно з цим проектом, все керівництво народною школою зосереджувалося в в руках директора та інспектора народних шкіл. Проект зустрів гостру критику в земських колах, так , що міністерство було змушене зняти з черги свій проект і вже більше не поверталось до наміру усунути земство від народної освіти [ 23, с. 43].

         За даними перепису 1897 року в Російській імперії нараховувалось всього лише 9% грамотних жінок. Жіноцтво мало обмежені можливості здобувати освіту в гімназіях, училищах та інститутах шляхетних дівчат [  24, с. 160;  15, с. 276].