Децентралізація управління шкільною освітою у 19 ст.

2.3. Активізація політичних, громадських і професійних рухів, децентралізація управління навчальними закладами та боротьба держави за збереження домінуючого впливу на освіту. 1905 – 1917 рр.

       На початку 20 століття реформи по децентралізації влади, хоче вже й не з волі влади, а під тиском революційних подій 1905 – 1907 рр. були продовжені. Зокрема було декларовано рівність громадян ( у тому числі в національній і релігійних сферах), зменшено переслідування опозиції, створено загальнодержавний  представницький виборний орган – Державну думу Російської імперії, яка стала першим російським парламентом. В її роботі брали безпосередню та активну участь і депутати від українських губерній, переважна частина яких були професійними педагогами  та науковцями внаслідок чого українські держані та громадсько – політичні діячі набували досвіду легальної боротьби. Делегування виборцями  депутатам свої представницьких повноважень стала кульмінаційним моментом процесу обмеженої децентралізації влади та певної демократизації суспільно – політичного розвитку Росії в даний історичний період [ 30, с. 42].  Проте вже в 1907 р., після придушення революції, реакційна політика відновилась, боротьба за обмеження державно –  громадського управління шкільною освітою набула нового загрозливого і посиленого розмаху. Головним ідеологом та провідником курсу на «стабілізацію ситуації в країні та відновленню порядку» виступив голова уряду П. Столипін.  

      В 1907 р. виробило свій проект загального навчання в Росії петербурзьке товариство «Ліга Освіти», на чолі її стояв відомий освітній діяч Г. Фальборг. Згідно з тим проектом потрібно було відкрити  цілій Росії 154 088 шкіл 1 -1- 1- ст. ( 4 – річної школи для дітей у віці  8 – 11 років), 17 390 шкіл 2 – ст.  ( для 1/5 дітей віком 12 – 15 років) та 2114 шкіл 3 – ст. ( для 1/20 дітей віком 16 – 18 років) [  23, с. 427 ].

      Міністерство  освіти  почало видавати земствам допомогу і позику на заведення загального навчання видавши 26.03. 1907 р. «Правила про шкільні кураторії» (попечительська)  з метою притягнення місцевого населення до піклування про матеріальний добробут своєї школи та її учнів, про те в Україні куратори не знайшли особливого поширення [ 23, с. 437].

      Слід відзначити, що зростанню земських шкіл сприяв закон 22 червня 1909 р. про утворення державного будівельного фонду для допомог та позик на будівництво шкільних приміщень. У Київській, Волинській , та Подільській губ. законом від 02. 04. 1903 р. встановлено для керування земським господарством спеціальні комітети. Тільки в березні 1911 р. в цих губерніях заведено земське самоврядування приблизно на тих засадах, як і в інших губерніях. [ 23, с. 428].

      За даними орг. бюро Загальноземського з*їзду в справах народної освіти 1911 р., земських шкіл на Україні та учнів в них в 1910 р., було: Катеринославська губ. – 727 шкіл, 69 505 учнів, Полтавська губ. – 1137 шкіл та 100 000 учнів, Херсонська 729 шкіл та 74 623 учнів в них, Чернігівська  – 783 та 75 120 учнів в них, Харківська 1056 та 100 377 учнів. Ось данні про видатки земств на освіту  в Україні станом на 1911 р.: Полтавська – 3636, 6 тис. крб., Харківська  – 2644, 6 тис. крб., Чернігівська – 1996, 4 тис. крб.., Катеринославська 2628, 5 тис. крб., Херсонська 2546 тис. крб.  [ 24, с. 20].

     Справді потужною хвилею протягом цього періоду, що вплинуло на державну політику, став громадсько – педагогічний рух (земства, товариства, окремі особи, міські думи). Під впливом  громадсько – педагогічного руху проблеми індивідуалізації навчання актуалізувались і в більшості міністерських проектів у поєднанні із суспільними потребами [ 24, с. 21 ].

       Українське свідоме учительство народних і середніх шкіл разом з діячами народної освіти заснувало на початку 20 ст. нелегальну організацію – Всеукраїнську учительську спілку. Представники спілки взяли участь в 1 – му Всеросійському з*їзді вчительських союзів. 

       В перші роки 20 ст. земства піднімали питання та ухвалювали рішення про підвищення курсу земської школи, про передачу керування народною освітою органам народної самоуправи тощо. Про підвищення курсу земської школи висловилося чернігівське повітове земство ( 1903), хотинське ( 1904), вовчанське (1904) та ін.. За повну передачу керуванні народною освітою земствам висловилося полтавське губерніальне земство ( 1904) з ініціативи радника, професора  М. Тугана – Барановського; в 1905 р. – бердянське, кобеляцьке, вовчанське та інші земства [ 23, с. 431; 2, с. 125]. Хоча й земства не були в повному сенсі слова по – справжньому представницькими органами місцевого самоврядування, вони відіграли дуже важливу функцію. Окрім піднесення загального рівня життя на селі, матеріального забезпечення сільських шкіл вони привчали місцеве населення до обмеженого самоврядування. Представляючи місцеві інтереси, земства виявилися чутливими до потреб населення в освіті  ніж чиновництво [ 25, с. 229].

      Серед освітніх з*їздів того часу особливо важливим був І Всеросійський з*їзд в справі освіти, що проходив в  Петербурзі з 23. 12 1913 по 03. 01. 1914 рр.  Це був найчисельніший з*їзд участь в ньому взяло понад 7 тис. делегатів, при цьому, що більшість з них були вчителі народних шкіл. Резолюції з*їзду накреслили радикальну програму шкільної реформи і ліквідацію губернських та повітових шкільних рад, а передачу управління народною освітою органам місцевого самоврядування, що має бути створено на демократичних засадах, а також заведення навчання на рідній мові [ 23, с. 433] .

       Станом на 1910 р. кількість земських шкіл досягла значної та  переконливої кількості, щоб належним чином оцінити серйозність земської діяльності, загалом по Україні виглядала наступним чином: Катеринославська губ. – 727, Полтавська губ.  - 1137, Херсонська губ.  - 729,  Чернігівська губ.  - 783,  Харківська губ.  - 2056, що переконливо свідчить про високий рівень  досягнень земських установ у справі просунення децентралізації державного управління  освітою  [ 24, с. 20 ].