Децентралізація управління шкільною освітою у 19 ст.

ВИСНОВКИ ДО ІІ РОЗДІЛУ.

      Все  вище  висвітлене  дає  можливість  зробити  наступні  висновки:

Земства  як  органи  місцевого  самоврядування  з*явились  в  Російській імперії  після  реформи  1864  року.  В  період  з  1864  по  1917 рр.  земства провели  величезну  господарсько – культурну  роботу,  яка  істотно  змінила багато  сторін  життя  та  побуту  українців.  Серед  основних  пріоритетних заходів,  реалізованих  земствами  з  метою  задоволення  місцевих  потреб, слід  відзначити  в  першу  чергу  слід  відзначити  заходи  спрямовані  на розвиток  народної  освіти.

          Отже на нашу думку та на наше глибоке переконання розв'язання завдання ретроспективного історико – теоретичного дослідження розвитку системи державного управління освітою в 19 на початку 20 століття важливо систематизувати та показати ті управлінські досягнення минулого які спрямованні насамперед на досвід постійного вдосконалення організації, форм та методів реалізації управлінських функцій що були яскраво випробувані та доведені своєю ефективністю в минулому. Історичне дослідження дає матеріал для пояснення розвитку механізмів оптимізації, та децентралізації, крім того репрезентація минулого корисного досвіду сприяє поглибленню знань, але ні в якому разі не створює підстав для копіювання.

         Проведені дослідження свідчать що в другій половині 19 століття та на початку 20 століття в Російській імперії склалась не однозначна та суперечлива ситуація в розвитку системи державного управлінням освіти.

         З однієї сторони склались всі умови для демократизації цієї системи , а з іншої поступ та прогрес в розвитку освіти Російської імперії був загальмований та відкинутий на багато десятиліть назад реакційно – консервативними силами та ініційованими ними контрреформами.

         Своє  історико – теоретичне  дослідження я поділив на етапи які умовно розділені на каденції російських імператорів оскільки вся державна політика в Росії здійснювалась з монаршої волі  царя. Тому час царювання окремого російського самодержця є окремим своєрідним та унікальним періодом загального розвитку держави. Освітня політика Міністерства народної освіти в різний час, то з більшою, то з меншою силою спрямовувалася насамперед на утвердження релігійно – моральних і вірнопідданих переконань.

         Узагальнюючи викладене можна зробити наступний висновок що державна освітня політика російської царської влади на початку 20 століття під тиском громадсько – педагогічного руху, незважаючи на прагнення зберегти станову авторитарну шкільну систему в Російській імперії сприяла певній демократизації системи державного управління освіти.

         Земська  школа зробила багато щоб задовольнити потреби народних мас в освіті, але через складні соціально – політичні умови так і не змогла розв'язати всіх проблем загальної початкової освіти. Повітові земства організовували власні школи, дбали про їх добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища , які утворювались а кошти земських установ називались земськими школами їх основою стали школи грамоти, що відкривались з ініціативи селян. З* явився новий тип навчальних закладів за клопотанням земств – нижчі ремісничі школи.

          Свої зусилля земства направляли на вирішення таких основних  проблем:

-         Матеріального забезпечення навчальних закладів

-         реструктуризація шкільної освіти

-         оновлення загальноосвітнього курсу початкової школи

-         перебудова методики виховної та навчальної роботи.

     ЗАГАЛЬНІ  ВИСНОВКИ

     Отже як ми дізналися з нашого дослідження, державно – громадське управління шкільною освітою управління навчальними закладами являється одним з проявів наукового підходу. Досвід минулого є необхідним та корисним в сучасні й практиці. Вивчивши та проаналізувавши такий мало досліджуваний, але актуальний тепер напрямок як роль органів місцевого самоврядування, а саме земств в державно – громадському управлінні освітою в 19 на початку 20 століття в Україні в умовах боротьби за децентралізацію державної системи є дуже корисний та необхідний сьогодні, оскільки процеси які проходили в минулому і зараз є дуже подібні. Тому є всі підстави використовувати практичний досвід попередників не повторюючи помилок і втілюючи передові здобутки історії. Діяльність самоврядних органів – земських установ  як головних інструментів по децентралізації влади та управління шкільною освітою виявилась порятунком для розвитку всієї системи загальноосвітніх навчальних закладів того періоду. Перехоплення відповідальності та ініціативи, передача повноважень місцевим громадам на чолі з земствами стала успішною та історично виправданою стратегією розвитку та державною політикою в сфері народної освіти. Обмежена децентралізація державного управління освітою в Україні стала закономірним явищем історичного процесу, що забезпечив поступальний розвиток та прогрес. Розвиток державно – громадського управління відбувався в умовах коливання та являв собою, якщо виразитись графічною мовою хвилеподібний, проте як що дивитись загалом, прогресуючий рух вперед.

          В 19 на початку 20 століття в Російській імперії, а як відомо переважна частина українських земель входила до її складу сформувалась інституційна  ( відомча ) державна система управління народної освітою в центрі якої постало Міністерство народної освіти Росії. В цей час в Російській імперії складається кризова та складна суспільно – політична та соціально – економічна ситуація наповнена революційною тенденцією розвитку держави та суспільства. Проходять гострі та кардинальні  історичні процеси протиріч та  боротьби старої монархічної, феодально - кріпосницької та нової капіталістичної буржуазно - демократичної формації та систем мислення.

         Отже земства реалізовували на практиці ідею державно – громадського за характером та демократичного за своїм змістом управління народними школами. Пріоритетним завданням земських початкових училищ виступало органічно поєднане між собою розумове та моральне виховання молоді. Воно передбачало застосування найрізноманітніших форм і методів навчання серед яких чільне місце відводилось тим що пробуджували в дітях самодіяльність та творчість.

         Розглядаючи процес розвитку системи освіти в зазначений період на території України, що входила до складу Росії варто зазначити, що розвивалась вона в загальноімперському руслі суспільно – політичних та соціально – економічних перетворень. Розвиток освіти підготували об*єктивні обставини розвитку капіталізму та ринкових відносин. Як видно з дослідження помітну роль у розширенні мережі навчальних закладів відіграли саме земства як представницькі органи місцевого самоврядування. Вони активно займались заснуванням початкових та професійних навчальних закладів, дитячих садочків, опікувались виданням педагогічних журналів, шкільних підручників, посібників тощо.

         Протягом досліджуваного періоду історії, а це понад 117 років, ми бачимо як центральний орган освіти поступово консолідуючи та централізуючи в собі вповноваження перетворився на головний управлінський центр прогресивних змін та демократичних реформ в системі освіти, досвід чого необхідно вивчати та використовувати сьогодні. В метрополії зберігалась станова система освіти, а державна політика в цій сфері була доволі суперечливою непослідовною неоднозначною. Проте слід також вказати що більшість заходів державної політики виявились цілком послідовними та виваженими  в даній сфері, що позитивно позначилось на її еволюції та сприяли зростанню  рівня та якості освіти в цілому.

         Проводячи аналіз досвіду утворення та історичної еволюції державного управління освітою в досліджуваний відрізок часу неможливо не пересвідчитись в тому, що багато форм і методів керівництва галуззю можна використовувати в сучасних умовах.

         Констатуючи той факт, що протягом вивченого періоду відбувались кардинальні зміни системи управління з чисто державного органу нагляду і контрою за освітою в соціальний інститут суспільства і держави, або суспільно – державний інститут суспільства, що здатний задовільнити природні інтереси та потреби людини, суспільства та держави в рівній мірі.

         Ми спостерігаємо побудову та формування комплексної освітньої системи, розгалуженої організації, вертикальної структури управління  на основі підлеглості та адміністрування. Ми побачили розбудову систему управління освітою на раціональних засадах, що сприяло утворенню єдиної системи народної освіти та відповідно і єдиної системи державного управління.

         Підбиваючи підсумки поглибленого вивчення джерел, статистики, матеріалів та архівної інформації щодо функціонування освіти в позаминулому та минулому століттях слід зазначити що це допомогло в переосмисленні низки суспільно – політичних та соціальних проблем тогочасного суспільства. Тож  проведення історико–теоретичного дослідження показує що найбільшого ефекту державно – громадське  управління освітою досягає за умов:

-         Побудови оптимально децентралізованої вертикально – горизонтальної структури системи   

       Державно – громадського  управління освітньою галуззю.

-         Проведення комплексу заходів щодо оптимізації системи державного управління освітою та збалансування між собою процесів централізації і децентралізації управління освітою.

-         Забезпечення широкої автономії у вищих навчальних закладах та надання їм широких прав у вирішення питань організації навчального та навчально – виховного процесу і внутрішнього життя вузу.

-         Надання особливої уваги фаховому рівню управлінських освітньо – педагогічних кадрів, вдосконалення системи підвищення кваліфікації,  підготовки та  перепідготовки педагогічних та науково – педагогічних працівників.

-         Забезпечення комплексно – системного підходу проведення реформ системи управління освітою.

-         Стимулювання широкого громадського обговорення щодо прийняття важливих проектів Законів та нормативно – правових актів по цих питаннях, а також демократизації процедури по прийняттю управлінських рішень.

-         Найактивнішого залучення муніципальних органів самоуправління та громадськості до управління освітою, таким чином поступове перетворення державної на державно – громадську систему управління.

-         Врахування демографічних особливостей регіонів та етнічно-історичних особливостей населення.

-         Відтворення прогресивних форм і методів державного управління   освітою що пройшли історичне   випробовування часом.

 -       Врахування адміністративно – територіальних характеристик та стійких     історично утворених рис територіальних громад, їх традиційних та культурних особливостей в умовах проведення широкої децентралізації місцевого самоврядування.