На замовлення.

Коли Емілі вранці повернулась додому, вона побачила блідого чоловіка, розкриті валізи та розкидані по підлозі речі.
- Девіде, що ти робиш?
Від звуку її голоса він здригнувся, наче його захопили на місці злочину. Обернувся і на мить завмер, не в змозі підібрати слів. Вона побачила, як тремтять його губи.
— Я... мені требі піти, — нарешті вимовив він. — І ти повинна піти зі мною.
Вона подивилась на нього з подивом.
— Чому? Що трапилось?
— Будь ласка, не запитуй. Просто... просто підемо зі мною. Негайно.
Девід знов повернувся до шафи і продовжив метушливо складати речі. Емілі підійшла до нього, простягнула руки, намагаючись обійняти, але зупинилась.
— Ти мене лякаєш. Скажи, що відбувається?
Девід повільно повернувся до неї. В його очах був невимовний біль.
— Я не можу тобі розповісти. Просто... просто повір мені. Нам треба терміново поїхати. Будь ласка.
Емілі взяла Девіда за руку:
— Зачекай. Ні-ні, мовчи. Це все я. Розумієш, я! Наше життя стало таким передбачуваним. Ти або на роботі, або у своїх книжках. Ти став пісний, як борщ у понеділок як обличчя твоєї мами на нашому весіллі. От я й вирішила тебе трохи... ну, трохи тобі допомогти. Нічого такого. Ти ж любиш опеньки в сметані? Любиш. А це, ну, не зовсім опеньки. Їх навіть бембі усілякі їдять. Ну, й ти поїв. Отже, схаменись, та розбери валізи! Корвалол у шафці.

***
Себастіан сидів на якомусь лахмітті і дивився, як ріка несе через місто свої брудні хвилі. Він не бачив, як на пагорбі за його спиною витанцьовують троє чолов'яг, по черзі вигукуючи якісь гасла на невідомій йому мові. Вітер розносив незрозуміле: "я ж казав, що мухомори!", "всі баби - козли!" та "пухлина - як нежить, сама пройде за тиждень!". Десь верещав кіт.
Себастіан усміхався. Йому було тепло й затишно.