Як повернути психологічний комфорт на території України? (С)
- 02.07.20, 10:23
Чому агресія стала нормою нашого життя?
Один відвідувач київського супермаркету вбив іншого у черзі за піцою.
У Кіровограді охоронник супермаркету вбив відвідувача.
На Дніпропетровщині пацієнт «швидкої допомоги» побив лікаря.
У київському ліцеї батько одного з учнів по-звірячому побив вчителя.
На Вінниччині чоловік забив до смерті свого знайомого.
Цей перелік людських трагедій можна продовжувати безкінечно. Адже практично кожного дня українські ЗМІ – друковані та електронні – повідомляють нам схожі новини.
Агресія є у будь-якому суспільстві, вона завжди тією чи іншою мірою присутня у людському житті. Однак надмірний сплеск агресивності, нетерпимості, намагання принизити морально чи фізично іншу особу мало не щодня спостерігаємо зараз у своєму житті.
Переконана, що переважна більшість українців стикалася з такими випадками особисто. Адже спалахи неконтрольованої агресії між громадянами виникають будь-де, де є скупчення людей: у чергах, на вулиці, у транспорті.
Психологи стверджують, що агресія тісно пов’язана із тривогою, коли порушуються базові потреби людини, коли виникає почуття небезпеки, коли знижується рівень життя.
Українці справді відчувають себе досить незахищеними. Про це свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова наприкінці минулого року.
Більше ніж 80 відсотків наших земляків заявили, що відчувають себе незахищеними від грабунку чи хуліганських дій. Троє з чотирьох потерпають через військову агресію, майже стільки ж бояться замаху на життя. Ще у 70 відсотків є побоювання щодо терористичних актів.
Тобто переважна більшість населення живе в умовах постійного стресу, страху, очікування чогось несподіваного і недоброго.
При тому, за тим же опитуванням Центру Разумкова, більшість українців (51 %) вважають, що у разі небезпеки можуть покладатися лише на самих себе, ще 39 відсотків вважають, що їм у випадку загроз можуть допомогти хіба що рідні чи сусіди.
Відтак, живучи в умовах постійного очікування загроз, ми вибираємо поведінку за принципом: «Кращий спосіб захисту – це напад», а кулак вважаємо найдоцільнішим аргументом у спорі. Хоча насправді найкращий спосіб знайти порозуміння між людьми – це спроба домовитися, пошукати компромісу, вміти виявити увагу і повагу до іншої особи.
Однак така поведінка залежить не тільки від зовнішніх чинників, а й від виховання, від дотримання правил толерантності, які вироблені у суспільстві. Та чи вчить хтось нас цього? Чи вироблені ці правила?
У своєму житті не раз доводилося спілкуватися з іноземцями. Звернула увагу на те, як уважно вони слухають співрозмовника, зосереджуються на тому, що ти хочеш їм донести. І найчастіше прямо дивляться тобі в очі.
У нас нема цієї культури поведінки. Наш співрозмовник найчастіше зациклений на собі. У нього є якісь свої думки, які він поспішає озвучити, і його мало цікавлять твої аргументи. Невміння домовлятися у найгірших проявах ми щодня спостерігаємо на прикладі українських політиків – бійки, образи одне одного, нецензурщина. Апогеєм цієї політичної агресивності стали нинішні президентські вибори.
Самі кандидати у президенти почали спрямовувати на суспільство такий потужний потік агресії, що це не могло не викликати збільшення загального її рівня. Наприклад, у соцмережах українці обзивають одне одного образливими прізвиськами залежно від того, на чиєму боці їхні електоральні симпатії. Достатньо зранку відкрити стрічку новин, щоб у цьому переконатися. Коментарі, які стосуються перипетій сьогоднішньої української політичної боротьби, демонструють і нетерпимість, і образу, і грубу неприємну лексику.
«У бік відходять мудрість, порядність і доброта – на порядок денний виходить ненависть», – так оцінили ситуацію у Міністерстві внутрішніх справ, закликавши не втягуватися у руйнівну конфронтацію.
На жаль, цей та інші схожі заклики до виваженості та поміркованості через силу сприймаються людьми, для яких більш важливі емоції, ніж раціональне сприйняття ситуацій. Відтак, замість того, щоб, як то кажуть, прийти до тями, ми стаємо ще більш нетерпимими і агресивними. І поки що рідко вдаємося до заходів, які цей рівень напруженості можуть знизити.
Скажімо, в Україні не прийнято йти до психолога, коли відчуваєш потребу в корекції поведінки. Та й, як свого часу зазначалося на інформаційному ресурсі «Обозреватель», держава й не сприяє розвитку психологічних служб. Хоча світова практика свідчить, що психологи допомагають уникати гострих симптомів психічної неврівноваженості.
Ми не знаємо, наскільки серйозно зростанням рівня агресії в українському суспільстві займаються вітчизняні науковці. Принаймні, під час підготовки цього матеріалу вдалося знайти небагато таких даних. Хіба що привернула увагу згадка про зустріч за «круглим столом» на тему «Агресія в українському суспільстві. Причина, наслідки та профілактика», який відбувся у листопаді 2017 року з ініціативи науковців Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького за участі викладачів та курсантів Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. Але чи став він «керівництвом до дії»? Скоріше, мабуть, залишився камерною розмовою розумних підготовлених людей про доволі важливу суспільну проблему, на яку, звичайно, можна «закривати очі», робити вигляд, що будь-які прояви агресії у нашому суспільстві поодинокі, що це скоріше вийняток, ніж правило.
Але це буде неправдою. І якщо ми будемо діяти саме так, не шукатимемо шляхів оздоровлення суспільства від агресії, то станемо схожими на ту виховательку у дитсадку, котра робить вигляд, що нічого не сталося, у той час, коли одна дитина штовхає іншу і кричить їй: «Я тебе ненавиджу!»
© 2020 khpg.org
Один відвідувач київського супермаркету вбив іншого у черзі за піцою.
У Кіровограді охоронник супермаркету вбив відвідувача.
На Дніпропетровщині пацієнт «швидкої допомоги» побив лікаря.
У київському ліцеї батько одного з учнів по-звірячому побив вчителя.
На Вінниччині чоловік забив до смерті свого знайомого.
Цей перелік людських трагедій можна продовжувати безкінечно. Адже практично кожного дня українські ЗМІ – друковані та електронні – повідомляють нам схожі новини.
Агресія є у будь-якому суспільстві, вона завжди тією чи іншою мірою присутня у людському житті. Однак надмірний сплеск агресивності, нетерпимості, намагання принизити морально чи фізично іншу особу мало не щодня спостерігаємо зараз у своєму житті.
Переконана, що переважна більшість українців стикалася з такими випадками особисто. Адже спалахи неконтрольованої агресії між громадянами виникають будь-де, де є скупчення людей: у чергах, на вулиці, у транспорті.
Психологи стверджують, що агресія тісно пов’язана із тривогою, коли порушуються базові потреби людини, коли виникає почуття небезпеки, коли знижується рівень життя.
Українці справді відчувають себе досить незахищеними. Про це свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова наприкінці минулого року.
Більше ніж 80 відсотків наших земляків заявили, що відчувають себе незахищеними від грабунку чи хуліганських дій. Троє з чотирьох потерпають через військову агресію, майже стільки ж бояться замаху на життя. Ще у 70 відсотків є побоювання щодо терористичних актів.
Тобто переважна більшість населення живе в умовах постійного стресу, страху, очікування чогось несподіваного і недоброго.
При тому, за тим же опитуванням Центру Разумкова, більшість українців (51 %) вважають, що у разі небезпеки можуть покладатися лише на самих себе, ще 39 відсотків вважають, що їм у випадку загроз можуть допомогти хіба що рідні чи сусіди.
Відтак, живучи в умовах постійного очікування загроз, ми вибираємо поведінку за принципом: «Кращий спосіб захисту – це напад», а кулак вважаємо найдоцільнішим аргументом у спорі. Хоча насправді найкращий спосіб знайти порозуміння між людьми – це спроба домовитися, пошукати компромісу, вміти виявити увагу і повагу до іншої особи.
Однак така поведінка залежить не тільки від зовнішніх чинників, а й від виховання, від дотримання правил толерантності, які вироблені у суспільстві. Та чи вчить хтось нас цього? Чи вироблені ці правила?
У своєму житті не раз доводилося спілкуватися з іноземцями. Звернула увагу на те, як уважно вони слухають співрозмовника, зосереджуються на тому, що ти хочеш їм донести. І найчастіше прямо дивляться тобі в очі.
У нас нема цієї культури поведінки. Наш співрозмовник найчастіше зациклений на собі. У нього є якісь свої думки, які він поспішає озвучити, і його мало цікавлять твої аргументи. Невміння домовлятися у найгірших проявах ми щодня спостерігаємо на прикладі українських політиків – бійки, образи одне одного, нецензурщина. Апогеєм цієї політичної агресивності стали нинішні президентські вибори.
Самі кандидати у президенти почали спрямовувати на суспільство такий потужний потік агресії, що це не могло не викликати збільшення загального її рівня. Наприклад, у соцмережах українці обзивають одне одного образливими прізвиськами залежно від того, на чиєму боці їхні електоральні симпатії. Достатньо зранку відкрити стрічку новин, щоб у цьому переконатися. Коментарі, які стосуються перипетій сьогоднішньої української політичної боротьби, демонструють і нетерпимість, і образу, і грубу неприємну лексику.
«У бік відходять мудрість, порядність і доброта – на порядок денний виходить ненависть», – так оцінили ситуацію у Міністерстві внутрішніх справ, закликавши не втягуватися у руйнівну конфронтацію.
На жаль, цей та інші схожі заклики до виваженості та поміркованості через силу сприймаються людьми, для яких більш важливі емоції, ніж раціональне сприйняття ситуацій. Відтак, замість того, щоб, як то кажуть, прийти до тями, ми стаємо ще більш нетерпимими і агресивними. І поки що рідко вдаємося до заходів, які цей рівень напруженості можуть знизити.
Скажімо, в Україні не прийнято йти до психолога, коли відчуваєш потребу в корекції поведінки. Та й, як свого часу зазначалося на інформаційному ресурсі «Обозреватель», держава й не сприяє розвитку психологічних служб. Хоча світова практика свідчить, що психологи допомагають уникати гострих симптомів психічної неврівноваженості.
Ми не знаємо, наскільки серйозно зростанням рівня агресії в українському суспільстві займаються вітчизняні науковці. Принаймні, під час підготовки цього матеріалу вдалося знайти небагато таких даних. Хіба що привернула увагу згадка про зустріч за «круглим столом» на тему «Агресія в українському суспільстві. Причина, наслідки та профілактика», який відбувся у листопаді 2017 року з ініціативи науковців Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького за участі викладачів та курсантів Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. Але чи став він «керівництвом до дії»? Скоріше, мабуть, залишився камерною розмовою розумних підготовлених людей про доволі важливу суспільну проблему, на яку, звичайно, можна «закривати очі», робити вигляд, що будь-які прояви агресії у нашому суспільстві поодинокі, що це скоріше вийняток, ніж правило.
Але це буде неправдою. І якщо ми будемо діяти саме так, не шукатимемо шляхів оздоровлення суспільства від агресії, то станемо схожими на ту виховательку у дитсадку, котра робить вигляд, що нічого не сталося, у той час, коли одна дитина штовхає іншу і кричить їй: «Я тебе ненавиджу!»
© 2020 khpg.org
