...Вона жалібно пищала, тріпотіла безпомічно крильцями, однак усі її зусилля були марними. Маленька пташечка не могла сама собі зарадити. Ще не минув
тиждень, як вона вилупилася з яйця. На неї ще можна було казати не „вона”,
а „воно”. Так, воно - жовтодзьобе пташеня. І ось це юне створіння вже захотіло вилетіти з гнізда вгору, вслід за батьками. І вилетіло, правда, не вгору, а вниз. Його зустріли не пухнасті, білі хмаринки, а тверда, чорна земля. Падіння було
стрімким і приголомшливим. Та ось воно оговталось від удару і з здивовано побачило, що знаходиться не там, де уявляло, що все те, що згори здавалось
маленьким, непримітним, тепер стало не просто великим, а величезним. І це лякало. Потрібно було звідси вибиратися, проте, виявилося, що воно не може не тільки підлетіти бодай метр над землею, а навіть по-справжньому відірватися від
неї. Без допомоги не обійтися. Та де її взяти? Пташеня з переляку стало голосно пищати. Його почули. Першими, хто прилетів на допомогу, були батьки. Вони почали активно кружляти над ним і навіть сідати на землю біля нього. Та
щось зробити практично не могли. Позліталися і сусіди, і знайомі. Всі кричали,
пищали, кружляли над головою, але тим вереском лише розбудили дрімаючого на сонці чорного кота. Він підвівся, потягаючись, а потім повільно почав наближатись до місця приземлення пташеняти. Птахи, намагаючись захистити жертву польотів, стали відважно нападати на чорного розбійника, та кіт не звертав на них уваги. Пташеняті здалося, що тепер для нього настав смертний час.
- Людина! Людина! - раптом зацвірінчали всі і кинулись врозтіч.
До дерева підходив молодий чоловік. Він здаля помітив якесь пожвавлення у
траві й кота, що до когось підкрадався. Чоловік, наполохавши кота, підійшов ближче. Він помітив маленьке, безпомічне пташеня, яке жалібно підстрибувало, намагаючись кудись втекти, проте, плуталося у високій траві й увесь час падало. Його рухи ставали все повільнішими і повільнішими. Тож, коли незнайомець підійшов, пташеня, зовсім знесилившись, вже й не ворушилося, а з розпачем чекало на те, що станеться. Чоловік, нахилившись, узяв пташеня, в якого серце на ту мить завмерло від страху. Втім нічого не сталося. Чоловік, роздивившись навколо, помітив невисоко на гілці гніздечко. Обережно тримаючи в руці пташенятко, він поліз на дерево. Ці хвилини для пташеняти були найстрашніші, здавалося, що тепер вони обоє упадуть із дерева. У нього шалено билося серце, та знову нічого страшного не сталося. Чоловік обережно поклав його в гніздо.
„Рідний дім, мій дім. Який він чудовий” - думало пташеня.
„Все так, як у моєму житті, - подумав чоловік. Колись я, можна сказати, випав із рідного гнізда, як те пташеня, - пішов із батьківського дому. Думав, що політаю, але також упав донизу. Такий прекрасний з батьківського гнізда світ насправді виявився дуже жорстоким і підступним. Я падав все нижче і нижче. Тоді я став кликати на допомогу. За мене взялися батьки, їх знайомі і незнайомі
люди, та все було марно. Всі вони не могли врятувати мене. Тоді на допомогу прийшов Той, Кого я раніше не знав та й не хотів знати. То Він мене тоді підняв, дав мені дім, подарував нове життя. Він врятував мене! Його називають Господом Ісусом Христом. І тепер я теж називаю Його своїм Спасителем.”
Не давно почув історію із студентських спогадів одного вірменського письменика Вагана Самсоновича, здається, фамілії не знаю ( якщо хто в курсі підкажіть). Це було ще за часів Радянського Союзу. Так от:
