1 квітня
- 01.04.08, 15:09
- Ви діду якийсь не сучасний, могли б і на нашому озері навчитись плавати.
Та міг би та якось так сталось, - сумно усміхнувся Мирон Степанович. - Самому не хотілось, а так компанії не мав. Жив собі сам на світі, нікому до мене діла не було, та й мене ні до кого не тягнуло. - Вони сказали: «Без «нашого багатія» на море не поїдемо».
- Так і сказали? - перепитав Мирон Степанович.
- Зуб даю. Так і сказали, - серйозно відповів хлопчина.
- Так дитино тепер я хоч на старості літ маю друзів, які мене люблять і поважають, - повеселішав Мирон Степанович. – А ти? - прищурившись він глянув на маленького Івасика.
- І я теж вас люблю. Тато з мамою кажуть, що ви мій рідний дід, а дядько Василь другий хресний. А скажіть, - малий знову перейшов на шепіт, - ви й справді такі багаті?
- Так Івасику, після твоїх слів я став ще багатший, - цілком серйозно відповів Мирон Степанович і враз перемінився на лиці. – А тепер давай купатися, а то ми як жінки на перелазі стали і теревені правим!
Мирон Степанович зачерпнув жменями морської води і хлюпнув на Івасика. Той заверещав, зареготав і заляпав руками по воді, намагаючись і собі хлюпнути у відповідь.
- Держись козаче, а то скупаю, - закричав Мирон Степанович, забувши про свої статечні роки і кинувся по воді за Івасиком.
- Я від мами втік, я від тата втік, і від вас утечу, - знов зареготав хлопчик і пустився навтікача.
З води на берег вийшло невеличкий гурт людей. Були це дві пари, одна ще досить молода, друга ненабагато старша. Вони зупинились спостерігаючи за тим, як старий чоловік кумедно піднімаючи ноги, мов бузьок, бігав серед набігаючи на берег хвиль, за вертким хлопчиком. - Василь Васильович дивіться, як «наш багатій» подружився з Івасиком, - сказав тато хлопчика. - Знаєте народ, - звернувся до компанії Василь Васильович. – Мирон Степанович мені говорив, що за ті гроші, що я загубив, а він знайшов, хотів собі купити житло. Він хотів мати свій дім. А як тільки вашого Івасика виписали з столичної лікарні, він мене одразу попросив познайомити з ним. А далі ви самі знаєте, що він його мало не щодня відвідував. А коли Івасику дозволили гуляти, то ще невідомо хто з вас з ним більше гуляв, ви чи він.
Слухаючи його мову, батьки Івасика тільки головами кивали. - А знаєте, - продовжив далі Василь Васильович, - він все ж таки знайшов свій дім. І хоча живе і далі в гуртожитку, та серце його з вами, зі мною, з вашим Івасиком. Напевне він на старості літ зрозумів одну просту істину, що дім людини там де його люблять і чекають. Він мені і сам казав, що тут на землі його дім з нами, його друзями. А ще Мирон Степанович сказав, що спочатку прочитав всю Біблію. Потім почав ходити на богослужіння і зрозумів, чого від нього хоче Бог і що тепер він має ще один дім - небесний, де його теж люблять і чекають. Ну тепер після всього цього скажіть мені - ну хіба він не багатій?
Нарешті перед їхніми очима постало море. Вони з нетерпінням кинулись до нього. Проте дорогу їм заступила ціла армія відпочиваючих. І так не широка піщана коса була запруджена ними, що і ногою ніде ступити. Червоні, бронзові тіла, мовби розкидані снопи валялись купами на піску. Інші стояли чи сиділи. Різнокольорові панамки, капелюшки, брилі, кепки, купальники, темні окуляри, що виблискували на сонці, намащені кремом тіла, створювали картину якогось багатоногого і -рукого чудовиська, що виповзло з моря на берег і пожирало кукурудзяні палички, пиріжки, креветки, соняшник, кавуни і інші фрукти, і запивало все це пивом і різними напоями. На березі стояв шум і гам, що глушив навіть морський прибій.
Подорожні зі страхом ступали поміж відпочиваючими боячись наступити комусь на ногу, руку чи навіть голову. Вони повільно, але все ж таки наближались до води. По-дорозі насилу знайшовши клаптик вільного місця на піску. Роздяглись. Присіли. Поглянувши на себе, новоприбулі серед цих асмаглих, майже чорних людей, відчули себе білими воронами. Їхні тіла, небачачи сонця майже круглий рік, вирізнялись на фоні пляжного люду, за кілометр. Тоді вони швиденько кинулись в хвилі Чорного моря. Там, залізши по шию в воду, відчули себе вільніше. Тепер вони були майже як усі.
- Діду Мироне, навчіть мене плавати, - борсаючись у воді, до старого чоловіка наблизився п’ятирічний хлопчик.- Діду ви напевне жартуєте. Ви ж старші за тата, маму і дядька Василя, а не вмієте плавати? Вони он куди заплили звідси майже не видно. Мені сказали залишайся з дідом Мироном, то й я думав ви мене навчите. А ви самі не вмієте.
- Правда Івасику - не вмію. Я не тільки ніколи не плавав, а й море перший раз в житті бачу.(далі буде)
(продовження 7)
- Справа в тім, що у моїх сусідів біда. Їх маленький син важко хворий. Для того щоб його вилікувати потрібна кругленька сума на операцію. Вони знають, що я бізнесмен, тож попросили в мене допомоги. Хотіли щоб я їм позичив.
- І як ви поступили?- Це напевне було би мерзенне відчуття, - погодився Мирон Степанович. - Але я слухаю вас і чую, що совість ви ще не зовсім втратили, а лише гроші. Тож приїжджайте я їх дійсно знайшов і хочу вам повернути. А як повернути повністю свою совість - думайте самі. Усе ще поправимо і все в руках Божих.
- Ви це серйозно? Знайшовши таку велику суму і хочете її повернути?
- Абсолютно. - Ви напевне багата людина, що так легко розстаєтесь з нею. - Ні. - А де ви проживаєте? - Біля цегельного заводу в гуртожитку номер двадцять. - В гуртожитку? - Так. - І ви кажете що вам не потрібні гроші ні на квартиру, ні ще на щось. - Взагалі то я вагався, та дійшов висновку, що мені й тут не погано. В моєму віці вже пора думати про дорогу на небо, якщо Бог мене прийме, а не про багатство, - розважливо промовив Мирон Степанович. - Тоді ви мене обманули, – схвильованим голосом відповів Василь Васильович. - Ви багата людина. Я їду до вас. Будемо рятувати хлопчика і мою совість... (далі буде)
(продовження 6)
...Тим часом Мирон Степанович отупіло сидів на ліжку, в’яло смокчучи таблетку валідолу.
Та після цієї розмови він більше вже не дзвонив ні в одну фірму по нерухомості. Правда, ще раз подзвонив, але в редакцію газети, щоб перепитати, чому серед агенцій по нерухомості, виявилась ритуальна служба.Тож коли Мирон Степанович вже і зовсім заспокоївся. прийшов, як кажуть до тями, то з прикрістю мусив визнати, що можливо йому незабаром таки прийдеться зустрітися з майстром високого класу Дем’яном, та на цей час гроші вже його напевне цікавити не будуть.
«Життя закінчується, - подумав наш герой і всі ми скоро постанемо перед Богом, а там гроші нам вже не знадобляться». Недавно хтось йому розповідав, як один чоловік складав гроші на чорний день. Він і не доїдав і ще багато в чім собі відмовляв, та й не тільки собі, бо мав дітей, і навіть онуків. Грошима йому допомагали родичі із-за границі. Тож з часом тих грошей немаленька сума назбиралась. Свої скарби він десь там в квартирі і приховував. І ось таки прийшла чорна година. Та була вона в вигляді грабіжників, які забрали всі назбирані за довгі роки гроші та ще й їх власника покалічили. Дякувати Богу, що хоч живий лишився.- Василь Васильович?
- Він самий, - почулася ствердна відповідь.
- Пробачте мою цікавість. Ви нічого недавно не загубили?
На тім кінці трубки настало якесь замішання, потім схвильований голос запитав: - А ви знайшли?
- Що знайшов? – ще раз захотів перевірити Василя Васильовича Мирон Степанович.
- Та хіба це можливо в наш час?
- Тепер через гроші ви поміняли думку про себе?
- Так, бо якраз через них я втратив совість.- Я щось не зрозумів? - перепитав Мирон Степанович.
(далі буде)
( продовження 5)
- Я щось нічого не розумію, - і зовсім спантеличується Мирон Степанович.
- Ну, якщо не розумієте, то завтра вранці передзвоніть начальству або краще під’їдьте, буде і Дем’ян він вам все кваліфіковано і пояснить.- Дем’ян? А це хто такий?
- Дем’ян, - це майстер своєї справи. Краще за нього ніхто не зробить.- А він у вас хто? Виконроб, чи майстер?
- І виконроб і майстер. Все в одній особі. Майстер вищого класу – фігура, а всі решту так – мілюзга.
Мирону Степановичу стає душно….
- Перепрошую. Куди я попав? Це фірма «Гарант»?- "Гарант". - А з ким я розмовляю?
- Та ким, ким? Сторожем звісно.
- А ваш Дем’ян?- Та теж тут… У нас. На кладовищі, гробокопачем.
(далі буде)
- А ще скажіть, яка плата за метр?
- Двісті зеленими.
- Двісті? Та що ви таке кажете? – спантеличено перепитує Мирон Степанович. (Він знав, що один метр коштує разів в чотири більше).
- Ну, якщо для вас надто дорого, то шукайте собі місця десь інде, - ображається голос із трубки.- Ні-ні. Що ви! Мені здалося, що це навіть задешево.
- А-а.,- просто мичить голос з трубки, - ну то коли маєте дурні гроші, можете прихопити трохи більшу площу. А на ній скажімо посадити квіти, лавочку поставити.- Я щось не второпав? Це вже якийсь особняк ви мені пропонуєте? Чи що?
- Ну, можна й так сказати, - погоджується голос.
квітів біля власного особнячка, а то вже лежить на гарячому піску одного з санаторіїв, що на березі Чорного моря, і ще багато чого.
Ось нарешті наш герой опускається з-за хмар на землю і вирішує втілити своїфантазії в дійсність. Він купляє газету і серед реклами, в колонці про нерухомість, шукає того, хто б реалізував його мрії. Раніше йому ніколи не приходилось дзвонити по таких важливих справах. Та й чого б було Мирону Степановичу дзвонити коли, крім власної пенсії, інших грошей, останнім часом, в нього й не траплялось. Добре що хоч домігся собі телефон якось провести. Гм… Гм… В яку б то фірму подзвонити, - чухає собі голову наш герой. - Трохи вже пізно. Але то все приватники, а ті, напевне, ще працюють. А давай подзвоню хоча би в ось цю. Мирон Степанович читає: « Фірма «Гарант» працює виключно для вас і приймає ваші замовлення, як і вдень, так і вночі». Тремтячими, від хвилювання, пальцями він набирає потрібний номер:
- Фірма "Гарант"?- Так! - з трубки почувся глухий, трохи заспаний голос.
- В нас в основному на одного й замовляють. А місця, тихішого за наше, ви ніде більше не знайдете. Ви нашу назву читали?
- Читав.
- Отож! Одним словом - фірма гарантує, - роздається переконливий голос з трубки.