Вітаю! Проголосували...
Попов.., ОПЗЖ.., Шарій, убивця Лозинський, сєпарша Штепа.., знову Труханов, Кернес... - обурюються притомні.
Заспокойтеся, друзі! Вгамуйте нерви і видихніть обурення...
Простий народ завжди обирає страждання. Муки, смерть, русскій мір, лайножерство, брєхню, морок... Бо страждання і смерть для русскаго (совєтскаго) чєловєка природніші за щастя, заможність і можливість подорожувати світом. Примітивність завжди буде в ціні, бо не потребує зусиль. Еволюційний шлях тернистий і кропіткий.
Тому русифіковані українці кіровоградщини краще воліють бути вбитими на сафарі, аніж будувати європейську Україну, де тебе будуть примушувати чистити зуби, дотримуватись правил дорожнього руху, користуватися дезодорантами, опановувати професію, відповідально ставитися до навколишнього середовища, не викидати сміття біля дороги чи, чого гірше, не палити траву навесні, читати книжки і вчити мову - а це вже справжній фашизьм!!!
Ось чому прості люди завжди проти фашизьму, що його нав'язує проклята Гійропа, місцеві нацики та заокеанські ж-масони!
Бо краще загинути на сафарі від руки народного депутата, російських 'Градів', чи від ножа гіркінців, аніж жити в "фашістской Українє"!
Фашізьм нє пройдьоть!!!
Тому все природньо і прогнозовано.
Х..ЙОВІ МАЮТЬ СТРАЖДАТИ, бо самі обирають цей шлях.
Це право дає їм сучасна демократія! І жодні фашисти не відберуть у лайножеріа права на все х..йове!
"Кожному - своє", - цей біблейський вислів, що колись прикрашав ворота Бухенвальду, нині офіційно заборонений в Німеччині.
Та парадокс нашого часу полягає в тому, що радянські (російські) люди марять колишніми концтаборами, мріючи про їх відновлення на теренах сучасної України, бо почуваються в них найприродніше. Отримують задоволення від мук, страждань, побутових негараздів, приниження, (поцікавтеся цим феноменом у мешканців ОРДЛО).
І якщо х...йові обирають неволю й концтабори, то добрі й гарні прагнуть свободи, щастя, заможності, а ще ніяк не можуть збагнути, чому перші обирають усіляке гівно. Мучаються, рефлексують, пишуть гнівні пости...
Облиште, друзі!
Х..йові не варті вашої уваги. Бо увага - найціннійший ресурс в світі.
Приділіть увагу собі: погуляйте з собакою, почитайте дітям казку, приготуйте щось смачненьке чи пограйтесь з котиком.
Життя прекрасне! І, дійсно: кожному - своє.
Добрим - добре.
Х..йовим - х...йове!
Вибір зроблено! Життя триває)))
Антін Мухарський

Пришёл как-то Вова к врачу в Феофании и жалуется на головные боли. Эскулап осмотрел Вову и говорит: «Хорошая новость — это то, что я могу избавить тебя от твоих головных болей. Плохая — то, что для этого потребуется кастрация. У тебя очень редкое состояние, из-за которого твои яйца давят на нижний отдел позвоночника, и это давление вызывает у тебя жуткую головную боль. Единственный способ снизить это давление — удаление яиц».
Вова был в отчаянии. Ему даже расхотелось записывать очередной видосик. Но выбора не было, и он согласился пойти под нож...
Когда он вышел из больницы, впервые за 20 лет его не терзала головная боль, но его не покидало сожаление об утраченной части самого себя. Но потом он решил, что нужно начать новую жизнь. Он увидел магазин мужской одежды в Конче-Заспе и подумал: «А не купить ли мне новый костюм?»
Вошёл в магазин и сказал продавцу: «Мне нужен костюм».
Пожилой продавец смерил его быстрым взглядом и сказал: «Так… Рост 165».
Вова рассмеялся: «Верно, откуда вы знаете?» — «60 лет в бизнесе!»
Вова примерил костюм, — он был впору...
Пока Вова любовался собой в зеркале, продавец спросил: «Как насчёт новой рубашки?»
Вова подумал и согласился...
Продавец взглянул на Вову и сказал: «Так. 34 рукав и 16 с половиной шея».
И вновь Вова удивился: «Верно, откуда вы знаете?» — «60 лет в бизнесе!»
Вова примерил рубашку, и она сидела великолепно!
«А нижнее бельё?» - спросил владелец магазина.
Вова подумал и согласился...
Продавец сделал шаг назад, смерил взглядом талию Вовы и сказал: «Так… Размер 36».
Вова расхохотался: «Вот я вас и поймал! Я с 18 лет ношу 34-й!»
Продавец покачал головой: «Вы не можете носить 34-й. 34-й размер нижнего белья придавит ваши яйца к нижнему отдела позвоночника, и у вас будет жуткая головная боль»

Мораль... Работайте с профессионалами. Выбирайте профессионалов. Это сэкономит ваши время, силы, деньги, нервы и, возможно, яйца. И не тратьте время, отвечая на вопросы человека, их потерявшего - имейте свои.

- Мам, а какой псевдоним ты бы себе выбрала для карьеры стриптизёрши?
- спросила меня младшая красапета.
Я замерла на полпути, задумалась и нерешительно предположила:
- Какое-нибудь... какое-нибудь животное, наверное. Например, "Пантера", да?
Красапета задумчиво хмыкнула.
Я вышла на балкон , развесила на верёвке всякие влажные носки и труселя, перебирая в уме имена знакомых и незнакомых жриц шеста... и решительно вернулась к дочке, чтобы сказать:
- Кого я обманываю? "Крокодил" бы я была! "Крокодил".
И вот этот вариант моя красапета решительно одобрила. Она считает, что главное в имени стриптизёрши - интрига.
А в "Крокодиле" интрига определённо есть.

Эпоха бедности не закончилась , пенсии никто не поднял, тарифы не снизил. Цены выросли, гривна - просела,войну не закончили. Платежки за коммуналку фонарные. Зеэлекторат окончательно офигел и даже самые упоротые начали подозревать, что их крепко нае ...развели, в общем.
Но в этот момент,зеленухи,знаете кого ненавидят больше всего? Не малахольных,примитивных и безграмотных слуг народа. Нет. И не говновидение, которое гадило им в мозг все это время.И не коломойского, и уже тем более не хуйла, про того они вообще уже давно забыли.
Они ненавидят порохоботов. Самые главные враги у них порохоботы, потому ,что в который раз окажется, что эти суки (порохоботы) сильно вумные и откуда-то заранее знали, как все будет. Не иначе, мировая закулиса нашептала.А ,что самое печальное, протывсихи, белые пальта и прочие надсхваточники - тоже будут ненавидеть их. Не зеленух, а порохботов. Во-первых, потому , что они успели им пистонов навставлять и они обиду затаили. А во-вторых, потому, что они сразу считали себя умнее зелебобиков, что несложно, но им бы хотелось как-то чувствовать себя умнее всех и порохоботов в том числе. А это сладостное чувство будет им даваться все сложнее, ценой все более мучительного натягивания совы на глобус. Ну и безусловно усиленно насаждаемая идея
"Порошенко продолжает все контролировать и он бубочке не дает сделать нам всем хорошо"
Сделайте завтра себя ещё раз.

Я, конечно, не Василь Стус. Больше того: ни на подобный уровень таланта, ни на подобную трагичность судьбы - даже не претендую.И мне бы, к примеру, очень не хотелось, чтобы моё имя когда-либо упоминали рядом со словами "ненависть", "незабудем/непростим", "мрази", "трагическое прошлое" и "мочить козлов до последнего". Пусть даже все эти слова будут относиться к моим врагам - всё равно не хотелось бы. Думаю, и Стус предпочёл бы видеть рядом со своим именем другие слова, причём относящиеся к нему лично: "люблю", "читаю и понимаю", "смысл", "надежда" и "наше новое будущее". Во всяком случае, именно такое ощущение рождается у меня, когда я перечитываю одно из своих любимых стихотворений Стуса:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь...
И я не к тому, что вообще не надо "мочить козлов". Я к тому, что хорошо бы сохранять "незле обличчя" и очень-очень стараться не изгваздать в нашей политической грязи имя самого, пожалуй, светлого, тонкого и строгого украинского поэта. Потому что для меня, например, Стус - не жертва режима, а победитель. Режим пал, а поэт - жив, и стихи его - живы. И разве можно досадить его врагам больше, чем с упоением декламируя эти стихи наизусть, выкрикивая их на каждом углу и цитируя в каждом тексте о важном?
Впрочем, о жизни и смерти ироничный Василь Стус как раз всё понимал:
Чоловік підійшов до меморіуму
і прочитав на ньому власне ім’я:
вічна слава героям,
що полягли за незалежність Вітчизни.
Йому приемно й боляче.
Під однією сорочкою Колима і Ташкент.
Та мешканці міста зігнорували його:
хто повірить цій байці?
Якщо ти й живий — тим гірше для тебе:
вшановуєм тільки мертвих.
Весь клопіт скінчився, коли видали довідку:
“Пред’явника вважати за мерця”.

А вы вообще поняли что произошло? суд именем Украины решил ,что любое упоминание в печатном издании имени любого гражданина без его согласия нарушает его личные неимущественные права.
Вы понимаете что создан прецедент тотальной ликвидации свободы слова?
Отныне я не имею права написать, что вася пупкин дурак без васиного согласия, и не потому что вася пупкин умный, а потому, что упоминание васиного имени нарушает его личные неимущественные права.
Такого не было даже в советском союзе, даже газета "знамя коммунизма" имела право написать , что работник завода имени ленина тов. пупкин не выполняет план и является злостным несуном и неплательщиком алиментов, без всякого согласия этого товарища. Поскольку мы все президенты, я как президент требую: решение суда немедленно отменить, дарницкий суд немедленно разогнать, судью заставенко заставить собственноручно повесить свою фотографию на стенд "они позорят нашу страну",
помните такие милые стенды?и отпустить под заставу равную полученному ей гонорару. Что - то мне подсказывает, что гонорар все-таки был,причем от того самого товарища, чью фамилию нельзя упоминать без его согласия потому что это нарушает его личные неимущественные права, но которого можно называть сыном полицая.

Люблю оце «Зараз покладу дитину спатки і буде час на себе». Ага, а хєр тобі на воротнік! Проблеми починаються ще з цього «зараз покладу», бо по обличчю твого пупса одразу видно, що на сьогодні в нього інші плани. Що ж робить?
Створюй в кімнаті сприятливу для сну атмосферу. Щоб не холодно і не жарко, приглушене світло, білий шум...Блядь, якісь три мухи літають. Бігаєш з ляпачкою за тими мухами. Забила одну, потім другу. Третя втікла, забилась в куток - не дістати. По її вигляду видно, що вона не те, що літать, а перднуть боїться, тому ти милосердно промовляєш «Живи, падло» і йдеш міняти підгузник.
Чистий підгузник - запорука міцного сну. Поклала синочка на пеленальний столик, розстібнула бодік, зняла брудний підгузник,освободіла, так сказать, «причандали» і ніжно почала освіжати їх вологою серветкою. Син потягується і радісно посміхається. Про себе думаєш: «Ну мижик є мужик! Що йому ще треба? Зачепи «причандали» і воно вже довольне, в любому возрасті». Потік глибоко філософської думки перериває баба, яка встромивши бузю в двері, прийшла оповісти тобі, що памперси то хімія і вона своїх орлів виростила без них. Поки ти відволікалась на неї і подумки 7 раз задавала їй напрямок руху в направлєнії сраки, твоє маля обдристало і себе, і бодіка, і твої рейтузи (а деякі «пулі» попали аж на офіранки) до того, як ти, займаючись бабою, встигла підкласти йому під дупу чистий підгузник. Ну йпрст, тепер ще й передівать і себе і його. Фіранки пождуть. Справилась. Що далі?
Сита дитина - запорука міцного сну, так? Так! Сіла і починаєш годувати, ніжно прикладаючи маля до грудей і споглядаючи на нього згори, як Магдалена з картин Да Вінчі. Ще чуток і сама замироточиш. А воно шо? А воно вчепилось в грудь хваткою кракаділа так, що якщо прислухатись, то можна почути, як твій сосок кричить «памагіті». А ти що? А ти, матера, терпиш. Зуби сціпила і терпиш, бо ти - українська жінка, а не хєрня від воза. І тут успєх, здавалося, так блізок. Пречудові повіки твого синочка, важчають. Він починає повільно блимати і ти розумієш, шо всьо - клієнт майже созрєл. «Ще хвилинку потримаю і перекладу малявочку в ліжечко» - думаєш ти. Раптом чується артилерійський залп - трах-тарах-тарах - бум-бах. Посуда в серванті труситься, муха з кутка удівльоно дивиться. Ти їй жестом показуєш, щоб не сцяла в компот, бо це, всього на всього, твій ангелик пукнув. Ок, не пукнув, а перднув. Перднув так, шо сам себе злякав і проснувся. Знов лупає очима, сну не в одном глазу. На звук, єстєствєнно, прилетіла баба, щоб принагідно спитати тебе «чого ти вже нажерлась, шо дітіночка так ся муче?». У відповідь на це ти просто закотила очі. Баба, роздратована ігнором, скрилась у сутінках коридору, бубнячи собі під ніс «як тільки вона вийде в туалет, злижу внучатку лоба»...
Продовжуєш вкладати сина. Згадуєш, що колискова - запорука міцного сну. Тут головне вгадати з репертуаром. Починаєш з «люлі-люлі», плавно похитуючись і колихаючи дитя на руках. Ефекту нуль. Голосніше заводиш «місяць по небу хо-одить, пісню свою заво-одить. Зорі за ним співають го-олостні...». Сама пускаєш сльозу, згадуючи скільки тобі було років, як Могилевська рвала душу цим синглом. А кліп?! Згадуєш кліп, де вона в одній чорній ночнушці, на голові дві нєвідімки, боса, пережила всі пори року в темному лісі. З висоти проживших лєт понімаєш, шо навіть Ді Капріо у фільмі «Виживший» так не мучився, як наша Наташа в тій лісопосадці. Зайвий раз переконуєшся, що українська жінка може все.
Опускаєш очі на бейбі, блін, паразіта кусок, не спить. Шо робить? Так, треба щось ритмічніше. Хто не любить Міладзе? «Но я тысячу раз обрывал провода, сам себе кричал ухожу навсегда...» - голосиш ти, попадаючи в ноти так же часто, як українська збірна з футболу у фінал Чемпіонату світу. В кімнату знову показується баба. Ти тепеш малого, руки заніміли, і думаєш «шо вона знов хоче?». Баба пошепки: « Но я буду с тобой, или буду один...». Посміхаєшся і вже разом заводите: «Дальше не збежать, ближе не подойти...». На пару з бабою починаєте пританцьовувати так, що аж обісрані фіранки колихаються. Фразу «Салют Вєра» взяли різноголоссям так ловко, що по мусі в кутку видно, шо вона завідує своїм двом недавно усопшим подругам.
Раптом твій погляд падає на маля. Ви з бабою так фіцали, що упріли, захекались і, на хвилину, призабули, шо воно тільомпалося з вами. А маля шо? А воно заснуло! Спить! Уявляєте? Спить! Поклала в ліжечко. Спить! Вийшла з кімнати. Спить!
Ось він «час на себе». Час на себе... Час на себе... І шо ти робиш? Ну пішла поїла, прища видушила, а далі шо? А далі дрелюєш назад в кімнату, заходиш тихесенько, навшпиньки, сідаєш біля ліжечка і дивишся, як він спить. Просто дивишся і думаєш: «прокидайся вже, я за тобою так сильно заскучала...»

Знайомо? Пост заряджений на вироблення музичного смаку і мелатоніну в організмі.

Цілую в рота

Катя Бльостка

Ночью не спалось, читалось. А дело в больнице происходит, в палате люди, свет не включишь. Но мы-то в 21 веке живем, прогресс, технологии и все такое, так что я включаю свой телефон и начинаю им подсвечивать себе бумажные страницы. Лежу, читаю, но вскоре начинаю чувствовать себя поцершей: к чему эти почёсывания левой рукой правого уха, если можно просто найти эту же книгу в онлайн-формате в этом же самом телефоне?
А уже утром, проснувшись, доперло, что это я была вовсе не поцерша, а тот самый казахский водитель, которого однажды приняли мусора. А дело было так (страшное тру стори, вычитанное в региональных новостях в одном из автомобильных сообществ).Месяц-два назад где-то в ебенях Казахстана мусора тормознули ночью «подозрительное» авто: водитель ехал с выключенными фарами, освещая себе дорогу фонариком телефона. Там много пикантных подробностей было: понятно, что он не остановился, была погоня со стрельбой по колёсам, потом он не хотел открывать двери, потом он не верил, что это менты, мотивируя тем, что он сидит дома в своём кресле перед телевизором (прямо в эту секунду, ага), а это вообще непонятно кто к нему ломится, и что он вообще сейчас вызовет полицию! Разумеется, в тачке были обнаружены внушительные количества травы (кило-два). В общем, отличный в Казахстане план, Чуйская долина рулит до сих пор!И вот этот образ угашенного водилы, который ночью ломится по трассе, освещая себе путь телефоном через лобовое стекло, крепко засел ин май майнд. Хотелось бы написать, что все мы порой этот казахский водитель, но нет. На самом деле все мы порой вот эти пару килограмм дубаса в багажнике старой машины, а водитель - наш президент, который рулит нашей ржавой страной ночью, по трассе, с выключенными фарами, подсвечивая путь хуй знает куда телефончиком.Мы, кстати, за всеми этими политическими играми и карантинами забыли о главном. Анализы же! Нам так и не показали адекватных анализов президента, взятых не в его карманной клинике! А то он нам тут тыкает, блядь, одеса це ти, блядь, у меня к тебе есть 5 вопросов, блядь. А у меня к тебе 1 вопрос - анализы на наркотики покажи!
Анализы - це ти!

- Здравствуйте. Я старшая медсестра.
- О! У меня к вам пять вопросов!
- Слушаю вас.
- Во-первых, еда! Чем это вы нас кормите? Свиней лучше кормят! Гречка должна быть гречкой, а не водой с гречкой.
- Мы тут причём? Нам привозят, мы вам разносим. Вы же видите - там все запечатано.
- Ну как «причём»? Как «причём»? Вы же принимаете? Принимаете! Мы получаем от вас? От вас!
- Ну так вы же молчите и не жалуетесь!
- Вот я не молчу и жалуюсь! Есть это невозможно. Все пересолено!
- Это у вас вкус просто изменился. Из-за болезни.
- Так все говорят, что пересолено! Спросите у любого!
- Так все ж болеют. Что-то ещё?
- Кварцевание. Когда вы его делаете?
- Гааааааляааааа! (Входит молодая сестричка Галя) Когда делали кварцевание?
- Ну как же... Вот же лампа. Захотели - включили лампу и вышли все из палаты в коридор. Только вас тут четверо - сразу всем в коридор выходить нельзя.
Галя смотрит на старшую медсестру, старшая медсестра смотрит на пациента и с видом победителя спрашивает:
- Ясно?
- Вот теперь ясно! - отвечает задорно пациент, и, что характерно, тоже с видом победителя.
- Голосовать будете? Мне надо список подготовить, кто здесь будет голосовать.
- Не буду я голосовать за этих мудаков.
- Так голосуйте против.
- Так там же все равно одни мудаки. Проголосуешь против одних мудаков, выберешь других мудаков. Не буду. Надоело.
- Ясно. А потом, значит, на еду жалуетесь.
- А это тут причём?
- А при том. Больница городская, жаловаться на еду - муниципалитету. Вам все равно, кого выберут, а потом вам гречка сильно жидкая и пересоленная.
- Вы ж говорите, что это из-за ковида вкус поменялся?
- Кто знает, может из-за ковида, а может и из-за мудаков.
Повисла задумчивая пауза.
- Палату хоть покварцеруете?
- Покварцеруем. Только вам всем надо из неё выйти, а в коридор всей палатой выходить нельзя - карантин.
- Что за мудаки все это придумали?
- Ну, те, за кого вы не будете голосовать.
- Мудаки. И те, и другие...
Вся палата согласно кивает головой в размышлениях о том, кто же эти «другие» мудаки. Видимо, просто все остальные.

Вхід в одну з поліклінік міста.
На вході медсестричка перевіряє температуру в кожного, «пікаючи» зап’ясток спеціяльним термометром.
Огрядна панна в барвистому вбранні трішки вагається, потім підставляє зап’ястка.
«Пік!» — робить термометром медсестричка.
— І мене теж чіпуйте. — підставляючи зап’ясток, каже студент, що зайшов услід за панною.
— То ви чіпували? — раптом лякається панна. — А ну виймайте назад!
І пхає під носа сестричці зап’ястка.
«Пік!» — робить термометром медсестричка.
— Вітаю, тепер у вас два чіпи. — каже студент.
— ЩООО? — лякається панна. — А ну, виймай обидва!
І тицяє трохи не в обличчя сестричці своїм зап’ястком.
«Пік! Пік!» — робить термометром сестричка.
— А тепер чотири чіпи. — каже студент.
Барвиста панна відкриває рота, готуючись влаштувати істерику.
— Божечки, це ж просто термометр! — намагається уникнути шкандалю лікарка з реєстратури.
— Так, термометр. — каже студент.
— Спеціяльний чіпуючий термометр виробництва Мікрософт.
— Так! — каже лікарка панні. — А ну дайте руку!
Жінка покірно тягне руку.
Лікарка бере зі стола магніта для скріпок, знімає з нього якійсь металевий дріб’язок і прикладає магніта жінці до зап’ястка.
— Все — каже лікарка, дорахувавши до п’яти. — За пару днів чіпи мають вийти з калом, перевіряйте.
Якщо не вийдуть за три дні, приходьте, будемо руку різати.
Барвиста панна відходить, розтираючи і уважно роздивляючись зап’ястка.
Лікарка показує студентові кулака.
Тирнетнула