тут могла би бути реклама ощадбанку))

Або як бува. Сидиш собі зранку на кухні, законний стакан чаю п'єш. А тобі на телефон есемеска приходе. Пр то шо ощадбанк заблокував твою карту і треба дзвонити, бо біда.

І ти дивуєшся, чухаєш голову і довго-довго дивишся на екран. Перечитуєш. Переосмислюєш. А далі кидаєш то гибле діло, виходиш на балкон, вдихаєш солодке прикарпатське повітря і поринаєш в спогади. І мелькають перед твоїм внутрішнім зором друга і третя робота, інстітут, школа, піонерія, ясельна група. До теплих маминих рук і пологових стаждань доходиш. І все нічого. Пустота.

І сотаєш нитки своєї слабкої пам'яті і видобуваєш всякі ганебні речі - як школу прогулював, як з горла за гаражами прикладавсь, по доступним женщінам волочивсь і мікрокредит оформлять думав. І все одно - нічого. Мовчить пам'ять. Переконує, що не було у тебе ніколи карти ощадбанку.

А ти все ж дзвониш. В неясному пориві, в припливі цікавості, в очікуванні безплатного чуда. І баришня на другому кінці провода глибоким грудним голосом, саме таким яким балакають вогнисті брюнетки з серіалу про Ізауру, каже що так, є у тебе карта. Заблокована помилково, усе як у людей. І щоб розблокувать - три цифри зі зворотньої сторони карточки сказати треба.

І ти без всякої задньої думки кажеш: "Один Два Нуль. Записали, панянко? Сто два. Як номер поліції".

І вона чомусь кидає трубку. І не відповідає на дзвінки. І зникає за зламом реальності, у вічному Поза Зоною. І ти розумієш, що номер твій у чорному списку, і більше тобі не подзвонять ніколи.

І тільки осіннє галицьке небо плаче брудними сірими сльозами , над твоїм непозбувним горем.
Вовчик Сірий